19 січня цього року відновив роботу науковий семінар з історії Криму й Причорноморського регіону. Семінар започаткували наукові співробітники Інституту історії України Борис Черкас і В’ячеслав Станіславський у 2015 році. З початком повномасштабної російської агресії доктор історичних наук Борис Черкас став на захист України в лавах ЗСУ, тож семінар припинили.
Мені випала честь бути доповідачем на першому засіданні відновленого семінару. Ініціював його В’ячеслав Станіславський за організаційного сприяння Світлани Каюк (Дніпровський національний університет імені Олеся Гончара). На запрошення «Українського тижня» маю нагоду викласти частину змісту моєї доповіді «Козакування й неофіційна влада в Кримському ханстві (ХVI–ХVII ст.)», а також поміркувати про важливість цієї теми зараз, в умовах нещадної війни.
Шляхи Монгольської імперії
Кочовики були лихом для стародавніх і середньовічних цивілізацій. Стародавній Китай потерпав від нападів хунну, їхні далекі нащадки-гуни в ІV столітті спричинили Велике переселення народів і в наступному столітті остаточно розладнали Західну Римську імперію. У першій половині ХIII століття остання велика хвиля кочівницької войовничості втопила в крові Північний Китай і Центральну Азію, поглинула давньоруські князівства й болісно вдарила по центральноєвропейських державах. Піднімаючи ту хвилю, монгольський ватажок Темучин 1206 року взяв собі поважне ім’я Чинґісхана й започаткував найбільшу кочівницьку імперію, розширену й устатковану його спадкоємцями.
Землеробські народи сприймали кочівницькі навали як стихійне лихо, пояснюючи його на релігійний кшталт «кари Господньої за гріхи наші». Християни пов’язували монголів із Ґоґом і Маґоґом, згаданими в Біблії, вбачаючи в їхній появі знамення кінця світу. Але натомість виник новий чудернацький світ — Монгольська імперія. Замість стихійного безладу постав добре впорядкований лад: безпечні для караванів шляхи, міста з гарним доброустроєм й ефективним управлінням; кочовики припинили самочинний грабунок землеробів, змушених сплачувати податки й данину, маючи за те безпеку й самоуправління. Гарно організоване військо насамперед дбало про безпеку імперії, жорстоко караючи злочини й самовладдя, а в разі війни ставало нездоланним жахіттям для зовнішніх ворогів.
Монгольська імперія недовго була єдиною. У другій половині ХІІІ століття окремо існували імперія Юань (Монголія, більша частина Китаю, Східного Сибіру тощо), Улус Чагатая (Центральна Азія), Держава Хулагу (Іран і більша частина Близького Сходу) й Улус Джучі, більш знаний як Золота Орда. Ці держави не були одноманітними, однак мали спільні риси: їх очолювали нащадки Чинґісхана, керуючись його «Ясою» («законами»), а їхня економіка трималася на контролі торговельних шляхів. Мережа їхня мала своїм осердям Великий шовковий шлях, що сполучав Китай з європейським світом. Північна гілка того шляху проходила через Золоту Орду й наповнювала скарбницю її ханів митом із великого потоку товарів. Від безпеки на шляхах залежав добробут кожної із цих держав, тому навіть у разі конфліктів між ними каравани лишалися недоторканними, а розбійників нещадно викорінювали спільними зусиллями.
Фрагмент карти Ентоні Дженкінсона середини XVI століття
Шляхи були поділені на ділянки завдовжки 40 км, із розрахунку одного дня кінної їзди. Між ділянками влаштовували ями — станції зі штатом службовців, відповідальних за облік руху людей і товарів і безпеку. Були там і служби заміни коней для відряджених чиновників й інших важливих осіб, а також інфраструктура для подорожників. Караван долав за день близько 25 км, а отже, потребував безпечної ночівлі поза ямом. Відповідальність за справне функціонування ямів і безпеку на шляхах покладали на місцевих мешканців, зобов’язаних круговою порукою. Тривалість руху від північних берегів Чорного моря до столиці імперії Юань — Ханбалику (Пекін) становила 200 днів швидкої й 300 днів звичайної кінної їзди. До Криму прямувала північна гілка Великого шовкового шляху, кінцевими пунктами якої були італійські факторії в Приазов’ї (Тана) й Криму (Кафа, Судак тощо).
Такої системи комунікацій доти не мала жодна континентальна імперія. Ніколи раніше люди, речі й інформація не переміщалися суходолом так швидко й безпечно, як у створеному монголами світі.
Визначення німецьким політологом Максом Вебером держави як організації з монополією на насильство (отже, і покарання нею злочинів саме з причини замаху на ту монополію) з наочною простотою справджується на прикладі Монгольської імперії. «Яса» Чинґісхана була наскрізь просякнута тим принципом. У європейському ж світі монополія держави на владу та приборкання приватного насильства ще довго лишалися недосяжною метою.
Та все ж лад, заведений Чинґісханом, не позбувся потреби постійної мобілізації кочовиків у війні проти зовнішнього світу. Коли ж кількість завойованих територій перевищувала спроможність управляти ними, войовнича енергія втрачала організувальний вектор і збурювала міжусобиці. Хани мусили вправно балансувати на межі війни й миру, бо надмірна войовничість і невчасна миролюбність могли однаково привести їх до політичного самогубства.
Але найбільша загроза чингізидським імперіям прийшла звідти, звідки походив їхній добробут — із торговельних шляхів. Ними в 1330-ті роки поширювалася чума, вражаючи велелюдні степові міста й розладнуючи імперську бюрократію.
Вірогідно, пандемія забрала життя хана Золотої Орди Бердибека в 1359 році. Тоді ж ураз вимерли його прямі спадкоємці, що створило проблему з’ясування законності успадкування трону. Спорожнілі міста, розладнане управління, занепад торгівлі й розбій на шляхах — так скінчився золотий час Улусу Джучі.
Від чуми менше постраждали кочовики віддалених кочовищ. Після згасання пандемії вони з периферійних глибин Центральної Азії мігрували до східноєвропейських степів, принісши той архаїчний триб організації, що передував імперії Чинґісхана. Цей триб становило прадавнє гуртування чоловіків різного походження у ватаги для полювання чи набігів. У давнину їх називали найменнями різних хижаків, найчастіше вовків; звідти й давні згадки про «песиголовців». За нових умов це явище отримало назву казаклик, козакування.
Читайте також: Лицар у вовчій шкурі
Аристократичне козакування
Для стороннього спостерігача козакування нічим не відрізнялося від розбійництва, адже і першому, і другому були притаманні напади на каравани, відгін худоби в інших кочовиків — баранта, як і всі інші види насильства. Однак люди, залучені в тогочасний соціальний контекст, чітко відділяли козака від розбійника — каракчі. Для першого забирання передбачало подальше віддавання в обмін на соціальний престиж і політичну владу; другий лише брав і не віддавав, себто випадав із системи соціального обміну. Здобичництво козака було підпорядковане певним правилам: брати здобич під час узвичаєного сезону або грабувати тих, хто дав підставу для помсти чи відшкодування збитків.
Козакуванням керував мотив моральної рівноваги, розбійництво ж відкидало його.
Лідерові козаків личило бути шляхетного походження або вдавати таке, отже, і опинявся він у степу з поважних причин, найчастіше через вигнання. У глушині степу він збирав ватагу товаришів, які поділяли з ним життя на кшталт степового вовка. Соціальне довкілля вважало це виправданим і престижним, коли «вовк» перетворювався на «пса»: захищав бідолашних «овець» від зажерливих «хижаків», заступався за скривджених і карав кривдників. Аристократ за будь-яких обставин мусив бути щедрим і тим відрізнятися від скнарих торговців і лихварів, адже саме їх уява простолюду вподібнювала до розбійників. Повертаючись зі здобичницької виправи, її очільник мав щедро дарувати кожному стрічному «землякові» частину здобичі, сподіваючись на його благословення. Для своєї ж групи лідер мусив робити більше, ніж кожен її учасник окремо. Надмірна щедрість простого учасника становила виклик для лідера, з чого могла початися заздрісна конкуренція, адже дарунок має зобов’язальну силу, а неповне віддарювання спричиняє залежність. Так формувалася особиста когорта лідера, його патрон-клієнтська група. Трималася ж вона найпростішої моралі рівноваги забирання й віддавання, чинної в усіх народів різних культур і часів.
Тягар, створюваний будь-якою державою, порушував уявну рівновагу, а отже, завжди наражався на прагнення відновити зневажену справедливість. Той ґрунт живив героїзацію степового козацтва, так само як і пізніше, в іншому культурному контексті, німецький романтик Фрідріх Шиллер героїзував своїх «розбійників», а британський марксист Ерік Гобсбаум зобразив «соціальний бандитизм» як важливу суспільну складову. Козакування для розладнаних чингізидських держав, вочевидь, ставало осередком нової політичної організації, що кидала виклик старому ладові. Водночас воно порушувало монополію держави на насильство, що її заповів Чинґісхан у своїй «Ясі».
Фрагмент карти Ентоні Дженкінсона середини XVI століття
З історичної перспективи це скидається на іронію, адже те, що вдає з себе новацію, насправді належить архаїці. Казахський учений Веніамін Юдін, проаналізувавши 22 етимологічні версії слова казак, зауважив його відсутність у тюркомовному вжитку домонгольської доби. Згідно з його висновком, у ХV столітті козакування мало значення втікацтва, волоцюжництва, здобичництва, зухвальства тощо, однак первинний сенс його стосувався гуртування неодружених молодиків. Чисельність і назви груп такого типу різнилися, але засади гуртування в них були одноманітні й покликалися на давню традицію. Учасники ватаг обирали очільника, який керував їхніми виправами, поділяв здобич і головував на спільному бенкеті, забезпеченому з тієї здобичі, внесками ватажан чи коштом їхнього лідера. Ієрархія ватаг взорувалася на чинні в тамтешніх державах ранги: хан або падишах на чолі, везир — виконавець його розпоряджень, суддя-казій провадив щось на кшталт суду, а звичайні учасники називали себе «тридцять синів» — отуз огул. Інший казахський учений Олександр Гаркавець дійшов висновку, що найдавніша згадка слова «казак» у «Тюрко-арабському словнику» 1343 року позначає безбородого, молодого й неодруженого парубка-безхатченка, ні з чим не пов’язаного й нікому не підвладного.
Аналогічні групи німецький учений Гайнріх Шурц (1903) відстежив у народів з архаїчним ладом у різних частинах світу, що доти лишалися поза «цивілізацією». Групи такого типу він визначив як чоловічу спілку й визнав їх найпершою формою людської організації, з якої виникали всі наступні. Цей висновок заперечив еволюційну панораму, що її створив американський етнолог Люїс Генрі Морган, підхопив Фрідріх Енгельс, а відтак вона стала догмою в радянському марксизмі. Однак етнографічний матеріал, зібраний у Центральній Азії в ХІХ — першій половині ХХ століття, змушував частково погоджуватися з Гайнріхом Шурцом таких радянських вчених, як Сергій Толстов і Гліб Снєсарьов. Останній зауважив, що центральноазійські чоловічі спілки часто називали кирк казак — «сорок козаків»; числа «сорок», як і «тридцять» (отуз), указували не так на чисельність тих груп, як на їхню специфіку. Вони вдавали, що не визнають жодної влади, а свої амбіції ховали за вдаваною грою. Періодичність збору групи була пов’язана з певними святами або сезоном. Повноваження очільника групи тривали впродовж того періоду. Кожна така група мала свої місця зборів, куди не допускала жінок і де втрачав чинність лад, нав’язаний державою. Основу групи складало гуртування однолітків-джура, неодружених юнаків. Такий гурт був «мініатюрним загоном», призначеним для «виховання, вироблення звички до організації й підготовки молодих людей для участі у війнах».
Цей пізній дериват архаїчних практик дійшов до часу етнографічної фіксації у спрощеному й послабленому вигляді. Ми не знаємо подробиць давнього степового козакування, бо воно не відображене в джерелах так детально, як державні інституції. Але детальний опис того явища на пізньому його етапі здатен чимало розповісти про його ранні часи, якщо ретроспективно поглянути на нього крізь скупі згадки в давніх джерелах.
Козакування й політична влада
Степовий здобичник Темучин, перш ніж стати Чинґісханом, кілька десятиліть формував власну політичну когорту зі своїх товаришів-нукерів. Ставши ханом, він заборонив здобичництво, тому й наразився на конфлікт зі своїм побратимом Джамухою, який мав свої амбіції. Творець найбільшої кочівницької імперії досяг того, на що не спромагалася більшість «лицарів удачі», яким козакування давало швидкий політичний старт, але приводило до мізерного фінішу через брак важелів стабілізації влади. Спершу Чинґісхан діяв як і попередні засновники кочівницьких імперій: долав дисперсію кочівництва шляхом мобілізації їх на війну з Китаєм і державами Центральної Азії, отримання звідти багатої здобичі та вправного її розподілу між учасниками завоювання. У створеній ним імперії керівні позиції зайняли його нукери. Справжню ж державу він створив, запозичивши з Китаю десятинну систему організації (поділ війська на десятки, сотні, тисячі й десятки тисяч), кругову поруку для підвладних, вимуштрувану бюрократію й прискіпливий облік ресурсів.
Василь Верещагін «Апофеоз війни», 1871
Усе це згасло в середині ХІV століття. Еру «козацьких» правлінь у 1370-ті роки відкрив Тамерлан, колишній пастух овечих отар, який створив потужну державу із центром у Самарканді, розладнавши Чагатайський Улус. Будучи жорстоким і самовладним, він не наважився оголосити себе ханом, а вдовольнявся рангом кюреген («зять»), бо легалізував свою владу одруженням на чингізидській царівні й правив від імені маріонеткового хана. Тамерлан не міг покластися на слабкі чагатайські інститути, тому й мусив надто активно мобілізувати своїх підвладних на нескінченні війни, перетворивши себе на заручника такої мобілізації. Побудована ним система вплинула на мангитського беґлербеґа Едіґе, основоположника Ногайської Орди. В Улусі Джучі він робив те саме, що й Тамерлан в Улусі Чагатая. Але це не вберегло Едіґе від репутації козака, тобто несправжнього правителя. Однак і Тохтамиш, головний його суперник-чингізид, мав свої «часи козацтва», коли на чолі ватаги молодиків він нападав на улуси Урус-хана й опісля його смерті став ханом в Улусі Джучі. Так само діяли інші чингізиди, Джанібек і Керей, які створили власне правління, що дістало назву «козацького» й заклало основу Казахського ханства.
Тохтамиш, будучи законним претендентом на владу в Улусі Джучі, на короткий час відновив його єдність. Однак спосіб здобуття ним ханства був цілком козацьким, що й змінило його інститути. Серед Тохтамишевих нукерів були представники поважних степових кланів: Ширин, Барин, Аргин і Кипчак. Ця четвірка підняла на білій повсті Тохтамиша, проголосивши його ханом. Той акт не лише запровадив новий церемоніал інтронізації хана, але й підвищив згаданих нукерів до рівня карачи-беґів для протиставлення їх беглербеґу, який доти жонглював ханами й керував значною частиною Улусу Джучі. Беґлербеґ Едіґе покликав на підмогу Тамерлана, спільно з ним розбив Тохтамиша й змусив його шукати притулку в Литві. Правитель Самарканду дотрощив кволі степові міста, щоб змістити караванні шляхи до своєї столиці. Улус Джучі тоді втратив залишки апарату централізації.
Нащадки Тохтамиша впродовж наступного століття затято ворогували між собою, щоб за його прикладом бути піднятими на білій повсті чотирма карачи-беґами. Хани відтоді не мали сталої столиці й кочували з ордобазаром. Це ханське кочовище мало вигляд великого скупчення юрт, що їх із численними пожитками перевозили на гарбах з одного місця на інше. В ордобазарі хана перебували чільні урядовці, службовці, охоронці, прислуга, родичі, жінки та діти. Інституційна слабкість ханів змушувала їх ніколи не випускати з-під свого наочного контролю всі важелі управління. Отож і їхню скарбницю та приладдя для карбування монет возили в ханському ордобазарі. До його руху було залучено багато людей, коней, худоби, возів, наметів і юрт. У строгому сенсі якраз це і була орда, себто хан і його нукери, ядро всіх кочівницьких держав. А формувалося те ядро в спосіб, дуже близький до козакування або тотожний йому. Отож орду в жодному разі не варто уявляти як збіговисько безладних кочовиків, які буцімто тільки те й робили, що нападали на нещасні християнські народи. Це вульгарне уявлення, виплекане російською ідеологією, треба відкинути разом з усіма витвореними нею світоглядними покручами.
Карта Ентоні Дженкінсона середини XVI століття
У ХV столітті Улус Джучі вже не був грізною силою. Цю імперію, що згасає, тоді називали Великою Ордою, щоб відрізнити від нових держав із центрами в Криму, Казані, Касимові й Тюмені (що на Кавказі). Там правили законні претенденти на джучидський трон, які мали більш-менш законні підстави для взаємних претензій. Одного з Тохтамишевих нащадків, Хаджи Гірея, проголосили в Криму ханом тамтешні карачи-беґи в 1440-ві роки. Його син Менгли Гірей 1502 року розгромив останнього великоординського хана Шейх-Ахмеда й перехопив у нього ханський стілець. На тому й скінчився Улус Джучі, хоча правителі Криму ще довго вважали себе його законними продовжувачами.
Фактично, це була нова держава з династією, яка хоч і походила від Чинґісхана, однак мала свої «часи козацтва». Чи не кожен кримський хан починав свою кар’єру з того, що змолоду формував власну когорту в набігах на сусідні народи й держави і, здобувши трон, призначав своїх нукерів на чільні посади. Від кочівницьких імперій Кримське ханство успадкувало й потребу постійної мобілізації своїх підданців на війну. Отож щойно закінчувалися війни, у Криму спалахували усобиці. Брак розвитку державних інституцій прирікає на агресію як чи не єдину умову виживання. Ту саму прикмету підхопила й Московщина. Її нинішній правитель нічим не відрізняється від Тамерлана, чия імперія жила доти, доки він розпалював полум’я війни, а легітимність його правління така ж сумнівна, як і того ханського зятя. Проте на відміну від нього, нинішній підпалювач світу демонструє здатність лише до навіженого руйнування і не лишає після себе нічого, крім згарищ, мертвих тіл і випалених душ. Його війна — це вогнище, що живе смертю спалюваного.