Влітку в будинку було повно жінок: із Варшави приїжджали моя бабуся Марія, молодша сестра бабусі Ольга, сестра моєї мами Люба з моїми кузинками Марилею та Іреною та кузеном Юрком і, звичайно, моя мама Ліда зі мною та моєю сестрою Аліною. Постаттю, яка збирала нас усіх, була прабабуся, я її називав старенькою бабусею. Прабабуся Анна на перший погляд була непоказна й невеличка, але завжди випростана й до того ж справді лагідна, хоча не слід плутати її лагідність зі слабкістю. Прабабуся була дуже сильною жінкою. Непросте життя зміцнило її силу, але не відібрало доброти. Не мама й не бабуся — саме прабабуся була для мене найвищою інстанцією, до якої я звертав свою дитячу довіру. Як і кожна мала дитина, як і собаки, коти, коні та інші свійські тварини, я боявся бурі, надто такої, коли не тільки гриміло, а й літали меткі блискавиці. Я тоді тулився до матері й водночас поглядав у бік прабабусі, що, бачивши мою тривогу, надівала на голову хустку, виходила надвір і там виконувала перед будинком тільки їй відомі магічні дії, запобігаючи бурі. Як можна здогадатися, кожна, навіть найлютіша буря неодмінно відступала, а я щиро вірив, що це моя прабабуся мала таку силу, і, зрештою, вірю й досі. Я виростав серед сильних жінок, які мали великий вплив на нашу родину й на мене особисто.
Мої обидві бабусі, поки дідусі воювали десь по світах, порядкували в домі, виховували дітей, керували родинними справами. Вони робили це так добре, що після повернення дідусів додому й далі грали першу скрипку в родинному житті. Дідусі мали гідний вигляд тільки на фотографіях. Я маю світлину, на якій увічнено родину моєї матері. На першому плані в кріслі сидить мій гарний дідусь Антоні (як згадувала через багато років бабуся, він мав смагляву шкіру й чорне м’яке волосся) і тримає на колінах мого дядька Льва, поряд стоїть моя бабуся Марія, коло неї моя мама Ліда і її маленька сестра Люба. На задньому плані над входом до їхньої крамниці гордо простерлася вивіска, яка не більше й не менше оголошувала: «Християнська споживча роздрібна крамниця». Нехай вас не вводить в оману дідусь, що сидить у кріслі, бо саме бабуся, яка стоїть коло нього, була духом і рушійною силою родинної крамниці. Передчасно овдовівши, бабуся переїхала до Варшави до своєї наймолодшої доньки Люби й вочевидь стала там найважливішою постаттю, швидко підпорядкувала собі решту членів родини й перетворила віллу в районі Жолібож на нашу родову садибу під її одноосібним керівництвом.
Моя мати Ліда, як на свою добу, була сучасною, нешаблонною жінкою, яка ненастанно порушувала визнані умовності, що, як можна здогадатися, не полегшило їй життя за часів «звичайного соціалізму», проте ніколи не піддавалася. Її характер успадкувала моя сестра Аліна, відома й безкомпромісна журналістка, що мала великий талант ускладнювати життя собі й своїм близьким, але завжди дотримувалася своїх принципів. Коли на моєму шляху з’явилася Мірка, я мало не від першої зустрічі зрозумів, що вона буде важливою постаттю в моєму житті. Ця варшавська галичанка стала інструментом відродження мого українського коріння, яке ослабло десь по дорозі. Донька батька-матері, виселених у рамках акції «Вісла» із західних українських територій у Жулави, на землі, що лишилася після німців, вона потребувала чимало внутрішньої сили, щоб жити у Варшаві та зберігати свою живу українськість, і водночас так цілковито інтегрувалася зі своїми варшавськими перевесниками, що за часів утворення руху «Солідарність» стала однією зі співзасновниць опозиційного Незалежного союзу студентів у Варшавському університеті.
Мірка — теж сильна особистість, хоча цілком інша, ніж жінки з моєї родини. У її галицькій родині з міцними патріархальними традиціями вона належала до першого покоління жінок, які високо цінували свою суб’єктність. Саме їй я завдячую, що наша донька Оля з дитинства виростала людиною, яка усвідомлювала свою цінність як індивіда, як жінки, як громадянки. Донька, безперечно, успадкувала від своїх прабабусь, бабусь і матері ту неймовірну внутрішню силу, якою можуть похвалитися тільки жінки.
Про Олю можна було б багато написати, дехто навіть вважає, що вона — мій найвдаліший «проєкт», на що я скромно відповідаю, що тільки на 50%. Оля викладає політологію і вивчає суспільні протести в усьому світі. Уже три тижні, як вона досліджує протести і в Білорусі, а отже, ця країна становить тепер головне джерело наших щоденних ранкових дискусій, коли ми долаємо швидким маршем десять тисяч кроків (7,6 км). Потім спостерігаємо разом на екрані телевізора, як білоруси спокійно й наполегливо протестують проти викрадення в них можливості вільного вибору президента. Коли в перші дні протестів ватаги озброєних слуг режиму побили й арештували чоловіків, на вулиці вийшли вбрані в біле жінки з квітами в руках, із червоно-біло-червоними кольорами прапору вільної Білорусі. Спокійні у своїй нечуваній самоорганізації, білоруські жінки тисячами незмінно ходять вулицями міст і містечок. Я дивлюся на них із гордістю та захватом і бачу в них не тільки відважних опозиціонерок режиму Лукашенки, а й добрих духів, здатних своєю внутрішньою силою приборкати наймогутнішу бурю так, як можуть тільки жінки, так, як приборкувала колись моя прабабуся Анна, яку я донині згадую з найщирішою любов’ю і повагою.