– Коли для тебе почалася ця війна?
– Ще коли був Майдан 2014 року. Мені тоді було чотирнадцять. Я вже усвідомлював, що Майдан просто так не закінчиться. Розумів, що війна точно буде, питання тільки – коли. Протягом восьми років Україна потерпала від агресії. Поки я був малий, мене не надто зачіпала ця ситуація, але я розумів, що треба готуватися, бо повномасштабної війни не уникнути. У 2016 році я вступив до «Пласту»…
– Ти пішов у «Пласт», щоб підготуватися до війни?
– Я пішов у «Пласт» суто для свого розвитку. Щоб зрозуміти, як далі жити, як розвиватися, чого прагнути. Задля нових знайомств, які допоможуть мені в цьому розвитку. Така була основна мета, і я її у «Пласті» загалом досягнув.
Фото тут і далі: Роман Малко
– Пластовий досвід допомагає сьогодні?
– Той досвід і знання, які я здобував протягом свого пластування – а це близько п’яти років, – дуже сильно допомагають. Особливо те, що стосується таборування та виживання серед природи. Це дуже великий плюс. Зважаючи на наші завдання та специфіку роботи, використовую майже вісімдесят відсотків того, чому навчився в «Пласті».
– Отже, рішення йти на війну не було спонтанним?
– Для мене повномасштабна війна почалася ввечері 24 лютого, коли я сказав батькам, що їду на Київ. У той самий день у мене був пластовий табір. Ми евакуювали звідти дітей, і о п’ятій годині я вже був удома. А о сьомій до мене зателефонував знайомий (він і досі тут зі мною) та сказав, що є можливість поїхати на Київ, бо там починається рубка. Я годину зважував, їхати чи ні, але потім спитав себе: а що я буду робити далі, якщо зараз не поїду? Чітко розумів, що просто не висиджу вдома і все одно шукатиму якісь інші шляхи та буду кудись пробиватися. Віддзвонився, що їду, і почав збирати речі. Коли сказав батькам, тато почав відмовляти, хотів силою змусити залишитися. Але мати усвідомила, що якщо я вже вирішив, то мене не спинити, і мене врешті спокійно відпустили з дому. Уже зранку 25 лютого я був у Києві.
– Ти знав, куди саме їдеш?
– Так. Я знав, куди їду, і приблизно знав тих людей та їхні ідеологічні погляди. Половину з них знав уже не один рік: перетиналися на різних вишколах, ідеологічних заходах, робив разом із ними різні проєкти, і не тільки пластові.
– Ти мав якийсь бойовий досвід?
– Досвіду бойових дій до повномасштабного вторгнення, поки ми не виїхали на перше бойове завдання, я не мав. Знав лише теорію тактики й таке інше. Приділяв свого часу дуже багато уваги знанням із тактичної і цивільної медицини, пройшов багато різних вишколів і курсів. Це мені допомогло. Під час злагодження все пригадалося. Рухи були відпрацьовані майже до автоматизму й тепер згодилися. Уже не довелося вчитися з нуля, можна було рухатися далі. По суті, навчання слугувало лише для того, щоб згадати якісь ази. Адже серед нас було багато таких, хто вже мав бойовий досвід, або, як я, мав певний багаж знань, хай навіть теоретичних.
Читайте також: Валерій Панченко: «Чого Путін хотів, він того і добився: повернув українську мову на Схід України»
Так, щось нове, наприклад, поводження з натівською зброєю, ми опановували з нуля. Але всі були настільки заряджені, готові до того, щоб навчатися, що схоплювали все на льоту. І навіть деколи бувало, особливо серед пластунів, коли інструктори ЗСУ не розуміли до кінця, що до чого, ми брали ініціативу в свої руки й вечорами в інтернеті по картинках шукали інструкцію чи ТТХ (тактико-технічні характеристики. – Ред.), а потім самі ставали інструкторами та проводили навчання про новітню зброю, яка для нас раніше не була відомою.
– Перше твоє враження від реального бою? Не хотілось усе це кинути і втекти?
– Я завжди себе питав: якби я і ще сотні інших людей, у котрих теж немає навіть строкової служби, але які добровільно, без роздумів пішли 24 лютого захищати свою країну зі зброєю в руках, – якби ми не зробили цього, де б сьогодні була лінія фронту? Перший мій бойовий досвід був під Києвом. Ми шукали ворожі колони, але потрапили в оточене село. Тоді саме були перші втрати, перший «двохсотий» побратим. Був страх, нерозуміння. Але, знов-таки, мені допомогли певні навички, які були відпрацьовані в цивільному житті до автоматизму.
Читайте також: Врятувати образ Божий
Коли ми виходили, був момент, який я й досі пам’ятаю. Йшли полем, зірок не видно, місяця немає, похмуро, чорнозем, пітьма, підходимо до посадки, і мозок від утоми ніби відмикається. Ти думаєш, що не на війні, а десь на пластовій тереновій грі, чи то на «Звитязі», чи на «Січі», і що все це іграшки… Але потому – стоп! Це ж не теренова гра, це реальність, і треба якось рухатися далі. Хоча різниця між грою й реальністю справді невелика. Навички, які використовував там і тут, практично ідентичні. Єдине, що тут ідеться про реальне життя, а там із тебе можуть лише зірвати пов’язку. Ну, і тут у тебе ще все підкріплюється страхом, який треба десь ховати подалі. Бо коли тебе бере паніка чи страх, а твоя робота в тебе не відпрацьована до автоматизму, ти розгублюєшся і стаєш мішенню.
– Як здолати паніку?
– У кожного свій спосіб. Але моя відповідь – відпрацьовувати всі дії до автоматизму. Бо ти не знаєш, коли прийде страх. Ти маєш чітко розуміти, що, де і як, навіть не задумуючись. А також треба розуміти, що коли ти злякаєшся й не виконаєш свою частину роботи, з’явиться загроза для твого побратима, який поруч. І якщо ти виживеш, то може не вижити він, бо ти злякався, сховався чи втік. Оце і спонукає мене відсувати свій страх кудись якомога далі. Лишати його на задньому плані, десь у частині. Бо коли виходиш на бойове завдання, йдеш виконувати накази, пріоритет – зробити свою роботу якісно. Щоб потім не виникало питань, що ти чогось добре не зробив і через тебе хтось загинув.
– Я так розумію, що ви з побратимами дуже взаємозалежні один від одного?
– Так. Група невелика, і якщо маємо двох-трьох поранених, вона вже не боєздатна. Група – це як організм. Кожен має виконувати свою роботу якісно. Якщо хтось один не виконує, то хворіє весь організм.
– Які завдання вам доводиться виконувати?
– За ці шість місяців були різні завдання. Легкі – коли треба було просто вийти в район на розвідку, політати дроном. Складніші – коли ми одні з перших переправлялися через лиман. Треба було просунутися в тил ворога на 50 кілометрів. Нас висаджували катерами, а це березень, холодно, шторм. Ти вилазиш мокрий і вже нічого не хочеш робити. А в тебе ще є бойове завдання, і ти маєш його виконати. А потім ще там просидіти три дні й тим самим маршрутом повернутися назад. Словом, завдання різноманітні: бували штурми, або треба кудись піти і щось підірвати. Якщо говорити про умовну шкалу складності, я б визначив її за районами. Тобто складність завдання залежить від напрямку, в якому треба рухатися. Десь є напрямки спокійніші, десь більш гарячі. Десь вороги просто позиційно закопалися, і там уже може бути важче, бо складніше просунутися в тил. Ворог уже все знає і контролює кожну ямку. А де лінія фронту постійно змінюється, там простіше пройти, знайти якусь лазівку. Хоча, знов-таки, там більша ймовірність, що тебе швидко накриють. Тому рівень складності визначається вже після виконання завдання.
– Вам доводиться зустрічатися на окупованій території з місцевими?
– До сьогодні ще не зустрічав, але за словами моїх знайомих з інших груп, місцеві налаштовані до нас позитивно. Є випадки, коли навпаки, але вони поодинокі.
– Якби була нагода знову вибирати, де служити, ти хотів би обрати щось менш ризиковане, скажімо, артилерію?
– Коли я йшов воювати, я взагалі не думав, що потраплю сюди й буду із цими людьми. Мене занесло сюди випадково. І якби була нагода спробувати щось інше, я, можливо, погодився б. Тільки ненадовго. Думаю, я не хочу повністю облишити те, чим займаюся тепер.
– Хто ці люди, котрі поруч із тобою?
– За ці пів року люди довкола мене не раз змінювалися. Із тих, хто був від початку, залишилися двоє. Загалом мене оточують різні люди. Є такі, хто в мирному житті навіть жодного разу не брав до рук автомата: менеджери, туристи, кухар, будівельник. Люди різного віку. Я у групі наймолодший. Кожен член групи має якусь свою родзинку. Має щось своє за спиною, ще до війни. Але коли відбувається злагодження, ми перегортаємо чистий аркуш і пишемо вже свою нову історію. Не згадуючи того, що було колись, а демонструючи те, на що спроможні сьогодні, під час виконання завдань.
– Які риси необхідні людині, щоб до вас потрапити?
– Мабуть, насамперед це бажання захищати свою державу зі зброєю в руках. Не просто, як багато хто, прийти записатися в ТРО чи ЗСУ й сидіти на полігонах, а реально бути готовим до того, що потрапиш під кулі. І бути готовим до смерті. Не до власної, бо коли тебе вб’ють, ти цього не відчуєш. Найголовніше – бути готовим до втрати побратимів. Коли ти бачиш, як на твоїх очах убивають товариша, і ти вже нічим йому не можеш допомогти, – оце важко пережити. Бо якщо тебе поранять, буде боляче, буде паніка, але ти залишишся живий. А коли бачиш, як розриває побратима, – це найважче. Психологічна готовність до втрат близьких людей – думаю, це одна з найважливіших рис не лише для нас, а і для будь-якої іншої бойової групи.
– Є люди, які платять грубі гроші, щоб виїхати з країни і втекти від війни. А ви, роблячи таку ризиковану роботу, фактично свідомо приносите себе в жертву. Бо під час виконання завдання може статися що завгодно. Що вас мотивує?
– Ми пішли на фронт – думаю, всі хлопці зі мною погодяться, – заради тих, хто чекає вдома: батьків, дітей, дружин, сестер, дівчат. Коли ти ще до війни знав з історії, як поводилася з українцями радянська влада, знаєш, як ставиться до нас російська влада, то ти природно не хочеш допустити, щоб це зло прийшло у твоє село і твої близькі це побачили. Тому більшість хлопців мотивує саме те, щоб не допустити цього до себе в дім. Хай краще я поїду десь далеко й буду там захищати свою Батьківщину. Для мене ця війна – це захист своєї домівки, своєї родини. І так само захист свого народу, своєї Батьківщини, захист свободи.
– Наскільки, за твоїми спостереженнями, змінилася повномасштабна війна від початку й до сьогодні?
– За ці пів року бачу зміни навіть за тими завданнями, які доводиться виконувати. Раніше противник переважно рухався колонами, і знайти його було простіше. Ми їздили, шукали й передавали координати іншим бойовим групам, які знищували ці колони. Або по них працювала артилерія. Тоді, на початку, війна була більш мобільна. Ми, по суті, самі їх навчили воювати. Тепер вони окопалися, вималювалася чітка лінія фронту, і ця мобільна війна вже закінчилася. Уже й вони розумно виставляють техніку та працюють так, щоб ми її не знешкодили. Відповідно, і в нас формат завдань змінився. Ми вже не можемо так, як раніше, оперативно на машинах пересуватись і в тилу, і де завгодно. Мусимо лазити, шукати якісь лазівки, слабкі місця в їхній обороні, для того, щоб можна було пройти і, як я це називаю, лишити подаруночки.
– А як взагалі пролізти через лінію фронту?
– Це елементарно. Перша світова війна була окопною. Від одного краю фронту до іншого тягнулися суцільні окопи, і все одно деяким розвідникам вдавалося ходити через ці лінії окопів та колючого дроту. Просто треба шукати місця, які не проглядаються. Нині в нас немає суцільних окопів із Півночі до Півдня України. Є певні пункти, де вороги кучкуються, а між тими пунктами є прогалини. Ці прогалини зазвичай заміновані. Іноді – ні. От ми й шукаємо такі прогалини, що не проглядаються.
– Якщо ми ходимо туди, отже, вони ходять сюди. Наскільки в нас якісно поставлена протидиверсійна робота?
– На початку було дуже багато ворожих диверсійних груп. Вони просувалися, намагалися щось робити. Тепер вони ходять рідше. Принаймні за останні чотири місяці я не чув інформації, що є якісь просування диверсійних груп. При тому, у деяких районах, де ми були, ми навіть не бачили слідів диверсійних груп. Вони просто останнім часом бояться до нас ходити.
– Що думаєш про партизанів на окупованих територіях?
– Думаю, що і там є дуже багато людей, які свого часу не встигли виїхати та приєднатися до лав ЗСУ. Або потім уже усвідомили, що це не їхня влада, і почали щось робити. Мені здається, що там є доволі потужні осередки партизанського руху.
– Війна тебе змінила?
– Так. Сильно змінила. Я по-іншому відчуваю сенс життя. Якщо раніше я недооцінював певні моменти, то тепер розумію, що кожна мить життя є важливою. Залишає якусь певну історію після себе. Ці моменти якраз дуже сильно запам’ятовуються.
– Що робитимеш після війни? Залишишся у війську?
– Правильно казати не «після війни», а «після Перемоги». Бо війна – це таке собі поняття. Вона може тривати дуже довго. Якщо чесно, навіть не знаю, чим займусь. Поки що в моїх планах Перемога, а далі буде видно. Ідей, як розвиватись і куди рухатись, маю достатньо. Їх вистачить, щоб за пів дня намалювати собі план, чим займатися.