А шкода. Адже письменник, за його словами, дотримується «ідеології анархізму», відтак вважає, що «вибори – це велика маніпуляція і це, в принципі, зло». Фантастика. Добро, отже, коли виборів – немає. Люди добрі, скиньтесь письменнику Ж. на квиток до Пхеньяну.
Гарна також і думка про Кропоткіна, в якого, виявляється, «дуже справедлива, дуже продумана і перспективна, конструктивна ідеологія». Безперечно! Анархо-комунізм – рятівне, а надто реалістичне розв’язання сучасних українських проблем. Скасовується державна влада і приватна власність, Україна перетворюється на федерацію самоврядних громад, всі люди стають вільними й рівними. Очевидно, фінансують це перетворення відомі українські олігархи, які плачуть, стають на коліна і повертають народові награбоване добро. А тим часом письменники реалізують ідеї Кропоткіна на андеґраундному фестивалі «День Незалежності з Нестором Махном»(«Мама анархія, батько Махно»), кидаючи помідори в банери з зображенням політиків та розписуючи своїми віршами тіла голих дівчат. Бо ж, як відомо, «Незалежність — це відсутність залежності! Перестаньте вживати наркотики!»
А тепер давайте помріємо: а що, якби опинився в парламенті не лише письменник Ж., «академік Бу-Ба-Бу», а й інші видатні інтелектуали? Яким би стало багатим на вагомі культурні ініціативи наше політичне життя! Моральне оновлення. Наприклад, письменники-близнюки К. оголосять «День без матюків». Цілий день! Але ж у році ще залишається 364 дні. Тож у ці дні нео-депутат письменник П. читатиме свої твори на різні гостро-соціальні теми, де між матом випадково траплятимуться коми, сполучники і числівники, яких поки що не вдалося конвертувати в обсценну лексику. Зокрема, твір «Кацапи» допоможе утвердити культуру української мови супроти перетвореної на блатняк російської: «Миша, Гриша, Опанас і Толя пи…ь кацапів. Кацапи кричать дурними голосами. Надєжда: Жлаби проклятиє, я вас нєнавіжу!!! Я б вас всєх расстріляла!!! Опанас (пи…ть Надєжду): Мовчи, курва, када мужчини разгаварівают!». Відсутність сміху в залі може бути покваліфікована як ганебний прояв неонародницького традиціоналізму.
Письменниця З. на законних підставах очолила б Комітет перманентної боротьби з Юлією Тимошенко, готуючи на щодень полум’яні спічі під назвою «Класичний тип куртизанки, у нас – тип Тимошенко», і насамкінець – «Где деньги, Зин?».
Набутком для українського парламентаризму став би і засновник «Нової літератури», письменник Ц. Принципово порвавши з традицією заанґажованого письма, він став спершу «аналітиком виборчого штабу Кучми», далі вправним політехнологом в обслузі різних влад. Але, за його словами, «це –не бізнес, це–політичний консалтинг».Тонкий знавець механізмів інтелектуального тушканату, і в політичних уподобаннях він живе на широку ногу, бо й «бандерист», і «петлюрист», і «махніст», – куди ж без Махна? А синтез – в незаанґажованих рядках, що поривають з традиційною естетикою: «…і тут збудивсь страшнючий огірок / камасутра джомолунгма…/ всім абзац всьому звіздєц».
Врешті, прекрасним символом в новому парламенті поєднання євроінтеґраційних прагнень України та стоїчно проведеного «Дня без матюків» стануть рядки поета П.:
Україна знаходиться в центрі Європи.
Європа, Європа – у кожному слові.
Далі за змістом і римою має бути слово «жопа»…
Але слова «жопа» нема в українській мові!
Все це було б смішно… але не є. Покоління інтелектуалів, що дебютувало в часи перебудови, несе пряму відповідальність за моральну, культурну, політичну й економічну катастрофу, яка сталася з країною. Домінантною позицією цих інтелектуалів стала «незаанґажованість», перекреслення спадку попередників, гіпертрофовані амбіції та цілковита відсутність розуміння реалій країни та пропорцій її проблем. Від самого початку це був свого роду АУТИЗМ. У суспільстві, глибоко інфікованому тоталітарним мисленням, ставлення інтелектуалів до політики й до літератури як «гри», огульне критиканство без мінімально конструктивних підходів допомогло поширенню байдужості, зневажливого ставлення до держави і до її культури.
Синтезом цього аутизму стало противсіхство, жорстка полеміка про яке точиться останнім часом. В приході нинішнього президента до влади противсіхи вбачали мало не позитив, прогнозуючи швидке наростання революційної ситуації та всенародні протести. А чого варті подібні прогнози, можна бачити з обіцянок вищецитованого Цибулька: «Моєю відповіддю за “базар” буде другий президентський термін Віктора Ющенка, демократична та головне дієва Конституція, членство в НАТО, СОТ, статус регіонального лідера для України і відновлення статусу житниці, правда, не Європи, а вже цілого світу». Оплата такого «консалтингу» – явно викинуті на вітер гроші.
Заява Жадана щодо Кропоткіна дуже симптоматична. Анархо-комунізм – це інваріант противсіхства. Це відкидання своєї відповідальності за те, що робиться. Це продиктований аутизмом погляд на речі, який стирає обриси реальних загроз. До слова, французький філософ Андре Глюксманн у книжці «Достоєвський в Манхеттені» пише про російський нігілізм і анархізм як матрицю сучасного тероризму.
Польська інтелігенція натомість виступила свого часу проти режиму єдиним фронтом. І коли lewica і pravica, протестуючи одночасно проти режиму, не могли подолати ідеологічну прірву між собою, вони простягли одне одному руки. «Церква, ліві сили, діалог» – з цієї формули Адама Міхніка почалась перемога «Солідарності».
В українському контексті домінує деструктивність. Нею прикривається нездатність до дії.
Але деструктивність, замішана на хворобливому еґо. Покоління, що починало з декларацій про непотрібність «ср.них авторитетів», про нагальну потребу десакралізації тощо, повсюдно нині творить власні культи і культики. І розгублено питає: «Де наші герої?» Як сказала вищецитована письменниця авcтрійській газеті «Der Standart»: «Мене вважають “моральним авторитетом”, і я мушу, як я часом кажу іронічно, весь час рятувати націю».
Вочевидь нація врятована. Ось тому дорога України до Європи – це біг президента по пеньочках Межигір’я – вперед-назад, назад-вперед.