Уродженка Одеси, москвичка Кочнєва представлялася російською журналісткою, блогером, експертом. Палко підтримувала президента Башара Асада і вороже ставилася до повстанців. Як і інші перекладачі, що працюють у Сирії з іноземною пресою, під час війни готувала схвальні матеріали про урядову сирійську армію.
У провину Анхар бойовики ставлять фотознімок, на якому вона поряд із сирійським генералом Зухаїром ад Діном. Саме його повстанці вважають винним у вбивствах мирного населення у селищі Хула, в якому в травні під час арт-обстрілу загинула сотня людей, зокрема жінки та 49 дітей. Сирійська влада заперечила свою причетність до злочину.
Цього тижня автору цих рядків удалося вийти на зв’язок за допомогою Skype із командиром бойовиків, які утримують в заручниках українську громадянку. Під час розмови капітан Абу Джандаль неодноразово згадував фото Анхар із Зухаїром ад Діном. Понад годину він формально звинувачував Україну у співпраці з режимом Асада і несерйозності українських дипломатів під час перемовин щодо звільнення Кочнєвої. Наприкінці розмови Абу Джандаль надіслав знімок, на якому маленький хлопчик відтинає голову сирійському військовому. «Це мій син. Він мститься цьому чоловікові за вбивство матері та брата в Хулі. У тій різанині винен генерал Зухаїр ад Дін, з яким сфотографована Кочнєва». Поцікавитися в командира, чи є фото причиною для страти, можна було, проте за таких умов вступати в полеміку не має сенсу.
«Українка? Ми не спілкуватимемося з росіянами», – казали мені у вересні повстанці Вільної сирійської армії з Дераа під час зустрічі у йорданському місті Ірбід. Там поблизу сирійського кордону вони лікують поранених. «Не росіянка, а українка», – уточнювали йорданські провідники, які протягом останнього року допомагали сирійським біженцям. Ще кілька місяців до того я готувала з ними матеріали про сирійських біженців, що й переконало повстанців погодитися на інтерв’ю.
Спершу довелося пояснювати, що Україну не варто ототожнювати з Росією. Сирійці щиро цікавилися, якої позиції дотримується наша держава щодо сирійського конфлікту. «А от російське населення, воно ж насправді не вірить державній пропаганді? Бути такого не може, щоб люди підтримували Асада», – говорили ці чоловіки, які до спалаху революції були звичайними селянами у районі Дераа, проте взяли зброю до рук. Але ж я приїхала до них ставити запитання, а не розповідати про позицію України. Сирійцям, котрі звикли жити в країні, яку самі порівнюють із СРСР, а медіа у якій – це рупор влади, важко уявити, що журналіст не представляє офіційної позиції.
Ще два роки тому росіянам чи вихідцям з СРСР у Сирії були відчинені всі двері. На Близькому Сході Москву любили ще від часів холодної війни і сприймали як справжню противагу Вашингтонові. Однак після спілкування з тими сирійськими повстанцями й біженцями здалося, що Білокам’яна втратила цей регіон надовго. «Навіщо Росія підтримує режим? Асад зрештою піде, а люди пам’ятатимуть, хто кого підтримував», – найчастіше говорили в Сирії, Йорданії, Єгипті чи Тунісі. Натомість Україна намагається триматися осторонь. «Позиція України щодо подій у Сирії чітка і зрозуміла, – заявляли в українському МЗС. – Ми підтримуємо всі рішення, схвалені міжнародною спільнотою з цієї теми і вважаємо, що в цьому конфлікті не може бути переможців і переможених». Але з цієї, так би мовити, чіткої позиції мало що можна зрозуміти, а громадська думка в арабському світі особливо не розмежовує української зовнішньої політики та російської.
11 грудня сирійські бойовики, що утримували Кочнєву, закликали «атакувати російські, українські й іранські інтереси в Сирії і не випускати живими з території дипломатів цих країн».
В українських медіа тиражувалося повідомлення про «сирійців, які погрожують українцям».
Варто зазначити, що координація дій різних підрозділів Вільної сирійської армії вкрай слабка і вони проводять свої бойові операції неузгоджено, а тому інсургенти, які полонили українську громадянку, не можуть представляти всіх сирійських повстанців. Але факт є фактом, Україна з її нечіткою офіційною позицією опинилася в одному списку з авторитарними Росією та Іраном, які відверто підтримують диктаторський режим Башара Асада.
Відео з цим погрозливим зверненням було розміщене на сторінці у Facebook, на якій офіцер сирійської армії, за освітою журналіст-телевізійник, у відкритому доступі оприлюднював заяви й інформацію від підрозділу, що утримує Анхар. Це найпоширеніша практика комунікації сирійських повстанців.
Відтоді там регулярно почали зявлятися повідомлення з формулюваннями на кшталт: «Україна закликала злочинця Асада напасти на нас». Їх сирійці називали відповіддю на звернення українського МЗС: «Україна вимагає негайного звільнення Анхар Кочнєвої та докладатиме рішучих зусиль для міжнародного засудження» та «ми закликаємо владу Сирії до вжиття більш активних та дієвих заходів, спрямованих на визволення захопленої українки» (!).
Згодом за підписами капітана Абу Джандаля та лейтенанта Фаріда Абу Хуссейна з'являлися куди більш категоричні заяви: «У відповідь на погрози та залякування з боку України ми закликаємо наших братів-мусульман атакувати російські, українські чи іранські інтереси по всьому світі». «Ми направляємо 50 бойовиків-шахідів на цілі Росії, України й Ірану». У повідомленнях угруповання йшлося про атаки то на Україну, то на українців.
Тож я надіслала запит сирійським повстанцям про те, чому вони погрожують громадянам України. Для обґрунтування зазначила, що українське населення не підтримувало Асада. Також надіслала свої статті про сирійських біженців та інтерв'ю з командувачем Вільної сирійської армії, Південь, Ясером Абудом. Свідомо не ставила запитань стосовно Анхар Кочнєвої. Замість відповідей повсякчас отримувала риторичні запитання: «Чи можна вважати журналістом людину, яка фотографується зі зброєю в руках?» Після появи інформації про «атаку на українські інтереси» цікавилася причиною погроз у бік усіх громадян України. У мене попросили адресу Skype і пообіцяли, що «капітан Абу Джандаль зв’яжеться». Попереднє спілкування з ополченцями також відбувалося за допомогою Skype. Арабські журналісти підтвердили, що імена командира справді з'являються на веб-сторінках Вільної сирійської армії.
Пізно ввечері 16 грудня у ЗМІ почали ширитися повідомлення про страту Кочнєвої з посиланням на Twitter невідомого американського журналіста. Близько опівночі мені зателефонували з акаунту Абу Джандаля. До розмови приєдналися ще кілька осіб, зокрема лейтенант Фарід Абу Хуссейн, а також перекладач із англійської. В усіх акаунтах були вказані відповідні імена, дати народжень, а на одному – навіть номер мобільного телефону.
Абу Джандаль почав розмову із заяви про «оголошення війни проти офіційних представників України, Росії й Ірану, яких ми не випустимо живими з Сирії». Він уточнив, що «операція, до якої ми вдаємося, не спрямована проти українського, російського чи іранського народів, а виключно проти урядів, які співпрацюють з режимом Асада. Стосовно Анхар Кочнєвої, то, зважаючи на те, що український уряд не турбується про своїх громадян, є несерйозним у перемовинах, і на те, що російські й українські політики нічого не роблять для своїх людей, ми вирішили стратити Анхар Кочнєву вже за годину».
На численні запитання, в чому полягала несерйозність перемовин і які саме обіцянки не виконувала українська сторона, ті не відповідали. Вони говорили тихо, неемоційно, не звинувачували Кочнєву у шпигунстві, хоча й називали її «російсько-українським співробітником». Бойовики пояснювали, що Анхар – жертва не випадкова, позаяк «на її сторінці у Facebook є фото, на якому сирійські військові топчуть прапор революції». І наостанок додали: «Вона довго була з нами, але, коли ми запитали, що нам можуть запропонувати, щоб її випустили, ніхто не відповідав на наші звернення. Здавалося, ніхто не переймався. Нам лишається її вбити».
Врешті-решт я вкотре поцікавилася, чи висували вони свої вимоги і чи вимагали викупу. Подруга Кочнєвої Дарія Мітіна поширила інформацію, що бойовики вимагають $50 млн, а мати сказала, що під час двох телефонних розмов чула «деньги, деньги». На запитання про гроші Абу Джандаль розсміявся, а перекладач сказав: «Ні, цим хлопцям гроші не потрібні».
«Чому ви турбуєтеся про цю дівчину, якщо ваш уряд нічого не робить?» – запитували самі сирійці. Як з’ясувалося потім, коли я понесла записи арабісту для перевірки, на це запитання за мене відповів перекладач: «У них просто гуманний інтерес, вони просто за людину переживають». «Зрозуміло», – ця відповідь задовольнила лідера угруповання.
Замість висувати свої вимоги ті почали запитувати, що може запропонувати українська сторона. Я пояснила, що як журналіст не можу й не маю права нічого пропонувати. Хіба озвучити їхню позицію в українських ЗМІ. Можливо, це допоможе поновити перемовини.
Зрештою, порадившись між собою, лідери підрозділу вирішили «дати шанс і відкласти страту на тиждень».
Наступного дня я поширила інформацію у ЗМІ. Наступної ночі Абу Джандаль знову вийшов на Skype-зв’язок уже з конкретнішою пропозицією: «Ми хочемо спілкуватися з людиною, яка серйозно поставиться до переговорів, стане адвокатом Анхар Кочнєвої, а також буде уповноважена виконувати зобов’язання. Хай з нами зв’яжеться той, хто не брехатиме. Якщо наміри української сторони будуть щирими, все буде добре. Якщо нам брехатимуть – результати будуть негативними. Ми чекаємо, що з нами вийдуть на зв’язок до 15:00 вівторка, 18 грудня».
Я оприлюднила заяви, повідомивши, що готова передати всі записи Міністерству закордонних справ.
Чи відбулися перемовини, з'ясувати не вдалося. До вказаного часу українська влада не запитували ані про контакти, ані про деталі розмови. Зрештою, я їх таки передала.
18 грудня увечері була оприлюднена заява української дипломатії: «З моменту викрадення в Сирії українки Анхар Кочнєвої, що сталося понад два місяці тому, МЗС України вживало, вживає та вживатиме всі необхідні заходи з метою звільнення нашої співвітчизниці. Анхар Кочнєву утримує збройне угруповання на території Сирії і протягом всього часу її перебування в полоні різні його представники висувають різні, до того ж часом протилежні вимоги щодо її звільнення. Свідченням проведеної нами роботи серед іншого була відповідна заява представника Державного департаменту США щодо викраденої українки з різким засудженням дій викрадачів та вимогою негайного звільнення Анхар Кочнєвої». Небіж Анхар Дмитро Астафуров, який проживає в Україні, каже, що, на його думку, справою Кочнєвої займаються формально: «На всі наші запитання дається одна суха відповідь: ведеться робота. Мені не дуже віриться, що дипломати зможуть вирішити цю проблему. Російська сторона від цього питання взагалі відмежувалася. У російському консульстві в Одесі матері Анхар заявили: «Тут вам нечего делать». А посол Росії в Україні відмовився з нею зустрітися. Вона там навіть ні з ким і поговорити не змогла».
За браком інформації дискусії в українських ЗМІ точаться довкола питання, чи треба українській державі взагалі відстоювати інтереси Анхар, чи вважати її українкою, чи була вона російською шпигункою. У полоні вона зачитала зізнання, де вказала, що «була перекладачкою для російських та сирійських військових». Щодо української позиції в Сирії чимало людей схиляються до думки, що «Україні краще не втручатися», «ситуація складна», зрештою, «моя хата скраю».
Але незалежно від того, чи працювала Анхар Кочнєва на росіян, сирійські бойовики погрожують українським дипломатам і вважають Україну ворогуючою стороною. У середу за підписом Абу Джандаля вийшло чергове послання до українців, росіян та іранців: «Ви програєте цю битву, вийдете із неї розбитими. Режим Асада вас не прикриє, між нами нині – поле розбрату. Чекайте від нас більшого». Цього разу звернення розміщене на популярній сторінці Сирійської революції у Facebook, яка має майже 60 тис. читачів.
У ситуації з Кочнєвою можна довго шукати винних, чи це сирійці, чи сама «російська шпигунка», «російське ФСБ», чи українська влада. Але зрозуміло одне: щось не так із українською зовнішньою політикою та позиціонуванням себе у світі, якщо всього за два місяці заплутана ситуація із полоненою українською громадянкою зробила заручницею усю країну.