У приміщенні церкви відкрито вокзал:
почекальні, лампади, ікони, кабіни.
Перелюднені хори гудуть, мов казан,
а в касирок вуста, як фальшиві рубіни.
Туалети і фрески. Колишня зоря
закотилась у тлін, мов Марія у чорнім.
Відчиняєш, як двері, врата вівтаря —
і виходиш, і ходиш по першій платформі.
У часи, коли Андрухович писав свого вірша, ми мали не дуже радісну змогу спостерігати численні ілюстрації до цього твору мало не на кожному кроці. У синагозі Бродського відкрито дитячий ляльковий театр. У костелі святого Олександра — планетарій. У костелі Святого Миколая — будинок органної музики. Говорячи «відкрито», ми не повинні забувати, що це слово нерозривно корелює зі словами «закрито» і «заборонено». Здавалося, що після краху комуністичної імперії, відновлення історичної справедливості з пам’ятками культури, повернення первісних, а отже, правдивіших назв вулиць і міст, цей процес протягом наступних тридцяти літ розбудови незалежної держави мав би заторкнути й функціонування культових споруд, зокрема для українських католиків. Здавалося, що вірш Андруховича — один із найкращих у його творчості — неминуче застаріє і, натрапляючи на нього в антологіях, нове покоління стенатиме плечима.
Читайте також: Аскетизм і мінімалізм
Однак, на жаль, для костелу Святого Миколая вірш Андруховича виявився значно далекогляднішим і актуальним тепер не менше, ніж кілька десятиліть тому. Храмові не поталанило повернутися в підпорядкування вірних, як поталанило синагозі Бродського і костелові святого Олександра. Міністерство культури навідріз відмовилося віддавати будинок органної музики, а згодом взагалі перестало вступати в діалог на цю болючу тему. Споруда десятиліттями не ремонтувалася, на орган скрапувала вода зі стелі, просто перед входом падало каміння з другого поверху. Уявіть, що вода з дня в день заливає орган у варшавському костелі, а штукатурка сиплеться на орган Домського собору, тішачи око шанувальників Баха і Букстехуде. Уявити це неможливо. Натомість для Києва подібна неможливість стала повсякденною реальністю, тож виглядає, що чиновники Міністерства культури досконало втілили в життя гасло своїх безславних комуністичних попередників: «Мы рождены, чтоб сказку сделать былью».
Казку чи релігію? Тепер, після катастрофи, ці-таки чиновники, які неодноразово ігнорували звернення римо-католицької громади та ієрархів щодо передачі костелу Святого Миколая у власність церкви, збирають гроші на ремонт. Чиновники люблять збирати гроші. Якщо ще стисліше — чиновники люблять гроші. Через цю перверсивну подеколи любов вони вповні радянським мовчанням відповідають на всі спроби католицької церкви порозумітися, вкрай неохоче виділяючи зібрані рано чи пізно належні суми грошей на потреби храмів, бібліотек, філармоній та інших культурних установ. Вони охоче втручаються в справи Бога, цілковито ігноруючи справи земні — варварську міську забудову, наприклад. І ми, до речі, не забули, як іще кілька років тому одна вкрай пробивна молодичка збиралася проводити в костелі Святого Миколая, що перебуває на балансі Міністерства культури, більш ніж відвертий показ мод. Може, гроші за оренду намоленого місця, сплачені цією молодичкою, й пішли б на ремонт органу? На банку фарби? На металеву миску, в яку збирали б краплі води, що падають зі стелі? Може, ми багато втратили, обурившись тоді аж таким нецільовим використанням храму Божого?
Читайте також: Сон розуму породжує чудовиськ
Я переконаний, що саме тепер, після видимої катастрофи з болючими для римо-католиків і всього справді культурного Києва наслідками, Міністерство культури мусить, зобов’язане, покликане — які там ще існують синоніми? — передати храм церкві. Про це йдеться й у зверненні єпископа Віталія Кривицького до президента України: «Не викликає сумніву, що храм потребує великої реставрації, тепер навіть більшої. Проте ініціатива Міністерства культури зі збору коштів на відбудову костелу викликала неабиякий резонанс у релігійній спільноті та серед суспільства. У програмі відбудови зазначено окремим пунктом заміну органу, а це означає бажання Міністерства культури вкотре заморозити питання повернення храму та зробити передання неможливим, знову на цілі десятиліття, поки Україна нарешті не досягне статусу правової держави. Я закликаю Вас, Пане Президенте, посприяти процесові повернення справедливості щодо парафії та храму, оскільки цей процес пройшов пункт неповернення і немає сенсу чекати на 2023 рік. Тим більше що затягування процедури повернення викликає дедалі більший резонанс у суспільстві, як і протистояння різних гілок влади. Храм створений до того, щоб єднати людей з Богом та один з одним. Допоможіть нам, просимо, щоби храм св. Миколая виконував місію, задля якої був побудований на початку минулого століття. Тоді, як і тепер, храми та пастирська робота у них відіграють велику роль задля українського суспільства». Всеукраїнська Рада Церков також виступила з заявою, що настав час передати костел Святого Миколая католицькій громаді.
Мел Ґібсон, всесвітньо відомий режисер, який, зокрема, створив геніальний фільм «Страсті Христові», зауважив у одному з інтерв’ю, що він — католик, а тому в кожній події вбачає промовисті знаки. Пожежа в київському костелі також є знаком. Прочитуваним знаком того, що, знову згадуючи Андруховича, «у приміщенні духа відкрита розруха». І ми просто зобов’язані відбудувати це приміщення як храм.