З кожним роком дедалі очевидніше, що українська наука й освіта (зокрема, найменш трансформована за останні десятиліття середня та професійно-технічна) переживають глибоку кризу. Вона зумовлена спробами законсервувати їх такими, якими вони були успадковані з радянського минулого, обмежуючись виключно періодичними косметичними змінами.
Проте за обставин, коли вся країна розвивалася в умовах капіталізму, лише поглиблювалася відірваність освітньої та наукової сфер від реального життя і його викликів. Тож за позірного збереження старої оболонки тривала їх прогресуюча деградація. З одного боку, унаслідок щоразу більшого розриву між тим обсягом фінансування, якого потребують ці витратні галузі в сучасному світі для належного розвитку, і тим, що може на них виділити обмежений обсяг бюджетів. З другого — через дезорієнтацію науково-дослідних та освітніх установ щодо пріоритетів і запитів вітчизняних підприємців із реального сектору економіки.
Українська наукова сфера заточена під споживання закладених у державних бюджетах коштів, а не під те, щоб заробляти їх у взаємовигідному симбіозі з підприємствами країни. Тому там часто орієнтуються здебільшого на процес, а не на результат. Дарма що міжнародний досвід переконливо свідчить: успішний розвиток як економіки, так і науково-освітньої сфери неможливий без тісної та ефективної взаємодії між бізнесом, з одного боку, і навчальними закладами й науково-дослідними центрами — із другого. У фінансовому аспекті наука — це також бізнес, тож у світі вона розвивається компаніями, які доводять наукові розробки до промислового використання. В Україні вони функціонують автономно від реальної економіки.
Читайте також: Просвітництво онлайн. Як волонтерські ініціативи здатні змінити загальний рівень освіченості суспільства
Під час розподілу бюджетних грошей більша частка зазвичай дістається структурним підрозділам-фаворитам незалежно від результатів їхньої діяльності. Більшість науковців усе ще здійснюють свої дослідження ізольовано від потреб підприємців і пропонують у кращому разі на ринку вже готовий результат, сподіваючись зацікавити ним потенційного споживача. Унаслідок цього бізнес майже не використовує результати науково-технічних розробок. Підсумок для країни — дедалі глибша криза фінансування.
За оцінками Держстату, торік загальний обсяг видатків на виконання наукових досліджень і розробок (далі НДР) становив лише 11,5 млрд грн проти 12,2 млрд грн у 2015-му, а їх частка у ВВП впала до 0,45% — найменшого обсягу за всю історію незалежної України. До того ж, як свідчить порівняння витрат на згадані цілі з різних джерел, найшвидше зменшувалося саме фінансування з держбюджету, частка якого нині впала до 32% загального обсягу.
У підготовленому урядом проекті бюджету на 2018 рік на все державне фінансування наукової сфери передбачено 7,4 млрд грн — це тільки приблизно 0,2% очікуваного наступного року обсягу ВВП. Левова частка цього фінансування традиційно пройде через систему чи не найбільш законсервованої з радянських часів структури — Національної академії наук (3,5 млрд грн). Лише сьома частина цих видатків передбачена для тих підрозділів НАН, які пройдуть нову атестацію.
Оскільки взаємозв’язок стану науки й освіти із ситуацією в економіці має властивість проявлятися із суттєвим часовим лагом, то справжні масштаби наслідків цього руйнування стануть помітними пізніше, коли на їх подолання знадобляться десятиліття й, не виключено, побудова системи з нуля.
Чиатйте також: Культ гравітаційних хвиль
Водночас наразі все ще йдеться про досить численний штат працівників. На підприємствах і в організаціях, які займалися науково-дослідними розробками, кількість виконавців торік становила 97,9 тис. працівників.
В умовах, що склалися, українські наукові установи й окремі вчені дедалі більше орієнтуються на те, щоб вбудуватися в науково-дослідні ланцюги інших держав, отримуючи гранти чи замовлення на ті чи інші дослідження від іноземних центрів. Чимало українських академічних установ і далі виконують переважно фундаментальні дослідження, результати яких не мають ринку застосування в Україні, а лише за кордоном.
У 2016 році, за даними Держстату, експорт послуг дослідження та розробки сягнув $130 млн і більше як уп’ятеро перевищив їх імпорт. Іноземні компанії та науково-освітні установи активно спонсорують цей процес пошуку мізків, підготовлених державними коштами в Україні. Численні заходи, які дають нагоду показати результати своєї роботи вітчизняним ученим, часто допомагають їм реалізувати себе й поліпшити матеріальний стан в умовах недофінансування наукових розробок на Батьківщині.
Однак для України як держави це більше означає втрати, аніж здобутки. Окрім вельми сумнівної можливості пишатися науковими здобутками вітчизняних вчених, які запроваджуються в життя та приносять левову частку прибутку за кордоном, Українська держава й платники податків мають чималі збитки від того, що фінансують науково-дослідні кадри чи роботи фактично для інших.
Цей аутсорсинг за нинішньої моделі фінансування української освіти й науки є дуже витратним для України та руйнівним для нашої економіки. Адже, маючи вкрай обмежені бюджетні ресурси, ми фактично фінансуємо підготовку науковців і фахівців в інтересах закордонних компаній-споживачів, спочатку допомагаючи їм здобути знання, а потім часто й остаточно емігрувати з країни. Левова частка доданої вартості залишається за кордоном і потім часто готовий продукт купується українськими ж споживачами через завищені ціни на ті чи інші вироби.
Тому важливо, щоб саме український бізнес був залучений до процесу реалізації досліджень у прикладних сферах уже на початкових етапах. Треба розглядати кожне дослідження як бізнес-проект, особливо коли йдеться про розробки в технічних галузях. Замовник тієї чи іншої розробки з реального сектору має сам визначати, за що й скільки готовий платити.
Зрозуміло, що вихід за таких обставин полягає в тому, щоб концентрувати державне фінансування на обмеженій кількості пріоритетних напрямів наукових розробок чи освітніх програм, передавши решту іншим зацікавленим сторонам.
Але український бізнес наразі також украй пасивно ставиться до фінансування науково-технічних розробок і вдосконалень. За останньою оцінкою Держстату, яка стосується 2015 року, лише 17,3% великих і середніх промислових підприємств (з чисельністю зайнятих від 50 осіб) займалися взагалі будь-якою інноваційною діяльністю. Проте й у них ішлося переважно про фінансування закупівель нового обладнання й техніки, а також програмного забезпечення, тоді як лише 2 млрд грн (менш ніж 15% усіх видатків на інноваційну діяльність) вони спрямували на внутрішні чи зовнішні науково-дослідні розробки.
Державні видатки на освіту в Україні становлять приблизно таку саму частку ВВП, як і в країнах ЄС. Однак, по-перше, там значно більшим є фінансування з приватних джерел, по-друге, ВВП, а отже, і видатки в реальних цифрах у десятки разів вищі.
Читайте також: Ворожіння на порожньому мозку
Підприємства дедалі гостріше відчувають дефіцит компетентних високопрофесійних випускників, у яких були б потрібні вміння, а останні, своєю чергою, мають проблеми з працевлаштуванням і відповідно можливістю отримати віддачу від сил і грошей, вкладених у здобуття професії. Брак координації обмежує можливості потенційних спеціалістів, які не мають фінансової змоги оплатити навчання, зробити це коштом майбутнього роботодавця. Тому важливою є й перебудова наявних зв’язків українських освітніх закладів із вітчизняними підприємствами у сфері підготовки кадрів.
У країні немає прямої залежності між атестатом чи дипломом і реальною якістю освіти й професіоналізмом випускників навчальних закладів усіх типів, що фактично зруйнувало систему підготовки кваліфікованого персоналу. Вже давно ніхто не платить за освіту, усі купують дипломи. Це, своєю чергою, тотально знецінило їх на ринку.
Є приватні школи, але вони займають усе ще дуже вузьку, преміальну нішу, наприклад, у них навчається все ще менше ніж 1% усіх учнів. Що й казати про заклади професійної освіти, де готували б таких дефіцитних на ринку праці останніми роками кваліфікованих робітників. Крім того, приватний сектор у середній освіті наявний переважно в кількох великих містах чи їхніх околицях (Київ, Одеса, Харків, Львів), тоді як на більшій частині території країни залишається рідкістю.
Ще більше на активнішу участь у фінансуванні потенційних роботодавців варто орієнтуватися в системі підготовки кваліфікованих робітників (царина колишніх ПТУ). Адже від наявності фахових кадрів залежить їхня здатність залучити належним чином підготовлений персонал. Наразі, згідно з офіційними даними, вони фінансують менш ніж 2% видатків на підготовку в професійно-технічній освіті.
Для кращого заохочення, ймовірно, варто передбачити перспективу фінансування навчання в професійно-технічних закладах роботодавцями на умовах кредиту, до виплати якого випускники працюватимуть на відповідних підприємствах. В умовах, коли дедалі більше професіоналів освоюють європейський ринок праці, належна договірна взаємодія між роботодавцями-спонсорами та потенційною заміною тим кадрам, які виїхали, здатна виступити компенсатором вимивання фахівців із внутрішнього ринку й водночас інструментом збільшення в країні кількості більш оплачуваних працівників, які мали б вищу кваліфікацію.
Читайте також: Леонід Пономаренко: «Життя багатше за будь-яку теоретичну модель»
Вищі навчальні заклади також мають розглядатися як структурні елементи сфери бізнесу й орієнтуватися на залучення приватних компаній до розробки та фінансування наукових проектів, наукових інкубаторів тощо. Важливими є розробка на замовлення бізнесу навчальних програм, спільне формування змісту курсів, визначення прогнозування потреб роботодавців щодо нових випускників, їх стажування.
Проте проблема належної взаємодії бізнесу з науково-освітньою сферою країни для використання синергії відповідних секторів у національних інтересах порушує питання завершення реформування науково-освітньої сфери в Україні, як і змін у бізнес-середовищі.
З одного боку, держава має стимулювати інвестиції національного бізнесу в наукові дослідження та підготовку кадрів. Для цього потрібно внести відповідні зміни до законодавства щодо зниження податків пропорційно до сум, інвестованих у розробки й дослідження або підготовку кадрів. З другого — нинішній олігархічний, надмірно монополізований та орієнтований здебільшого на експорт сировини й напівфабрикатів бізнес навряд чи зможе впоратися з функцією «національних чемпіонів». Які, нехай і за підтримки держави на початковому етапі, були б здатні з часом перетворитися на ключову ланку високотехнологічної еволюції української економіки на основі як українського науково-дослідного та освітнього потенціалу, так і придбання необхідних іноземних розробок.
Таким чином, переорієнтація української освіти та науки на потреби вітчизняної економіки й бізнесу впирається в задавнену проблему, яка стримує розвиток країни загалом, — створення нормального середовища для роботи конкурентного національного бізнесу, демонополізації та деолігархізації української економіки.