Треба розуміти, що Леонід Кучма, вибудовуючи капіталістично-бюрократичну Україну, діяв цілком за російським зразком усупереч назві своєї знаменитої книжки, яку ніхто до ладу не читав далі тієї ж таки назви. Держава Кучми трималася на системі стримувань і противаг, де ніхто з учасників не мав контрольного пакета, а сам президент виступав верховним арбітром. Це калька один до одного з початкового устрою Російської Федерації, особливо до президентських виборів 1996 року. Пафос «будівничих» базувався водночас на цинізмі й неофітській вірі вчорашньої номенклатури в «невидиму руку ринку»: мовляв, приватний бізнес усе сам облаштує й себе не образить, а народ потерпить. Різниця була в тому, що Україна як метасистема не мала жодних надзавдань, окрім підтримання кволого гомеостазу. На відміну від Росії, яка вже тоді потроху «підводилася з колін» і давала волю успадкованим імперським інстинктам: Абхазія, Придністров’я, Чечня, різні спроби створення наддержавних утворень із Москвою на чолі. Були ще суттєві відмінності: майже необмежені на той момент російські ресурси та специфічна ментальність частини населення РФ, які робили можливою реалізацію тих інстинктів.
Модель типологічно виявилася нежиттєздатною, бо висувала надзвичайні вимоги до якостей першої особи: президент в обох випадках мав бути фанатом влади як такої, влади заради влади без надзвичайних особистих апетитів, якщо не рахувати невеличких бонусів для родичів і найближчого оточення, тобто тим, кого називають «політичною твариною» (трохи спотворена цитата з Арістотеля). Не дивно, що зі зміною персоналій механізм стрімко деградував: у них – до путінської зажерливої та пихатої «вертикалі», у нас – до не менш зажерливого організованого злочинного угруповання.
Куди прийшла Росія, більш-менш зрозуміло, й у цьому глухому куті вона може борсатися невизначений час, від кількох тижнів до кількох років, із фатальними руйнівними ефектами для сусідів і себе самої. Проблема України в тому, що вона теж опинилася в безвиході, причому її справжній стан ми наразі не здатні усвідомити, якщо судити з рівня поточних дискусій. Можна лише констатувати, що ми із сусідньою країною перебуваємо в процесі перегонів: хто раніше вичерпає всі свої можливості. Боюся, час не на нашому боці: ми лише відкрутили календар назад до позначки Кучми – Єльцина, тільки без запасу часу, без ресурсів, та ще й у стані повноцінної війни.
Бої без правил, які розгорнулися в процесі спроб перерозподілу власності, свідчать, що для діючих українських еліт політика досі залишається тільки похідною функцією від бізнесу (навіть не від економіки, бо то поняття ширше). У запалі своїх комбінацій вони не дбають, не думають, не згадують ані про суспільство, ані про культуру, ані про екологію, ані, будьмо вже зовсім відверті, про оборону, які забезпечують саму наявність предмета їхнього інтересу. Висувати до них претензії – все одно, що звинувачувати термостат пральної машини в тому, що він не вимірює концентрацію кисню в квартирі. Не для цього вони були створені, а інших немає.
Читайте також: Між рейтингом і Коломойським
Вочевидь, передумови для виникення нового політичного класу в Україні є, на відміну від Росії, де шанси на одужання, м’яко кажучи, примарні. Як рушій і водночас кадровий резерв ми вже маємо громадянське суспільство, просто сили його не безкінечні, й зараз усі вони витрачаються безпосередньо на опір агресорам та матеріальне забезпечення останнього. Хай би якими тупими, половинчастими й компромісними здавалися реформи, яких вимагає від нас Європа разом зі Сполученими Штатами та МВФ, громадськості доведеться наполягати на їх найшвидшому впровадженні не тому, що вони забезпечать надходження допомоги із-за кордону (точніше, не лише тому), а передусім тому, що вони на якийсь час можуть похитнути струнку систему перетворення влади на гроші, яка панує в Україні від середини позаминулого десятиліття.
Звісно, всі сподівалися, що це станеться саме собою внаслідок Революції гідності, але чудес не буває. Процес розділення політики та бізнесу – вочевидь, найважче завдання поточного моменту. Але без цього Україна не має ані найменших шансів перестати бути недо-Росією й зробитися нарешті Україною.