Дискусія про спадщину Русі триває. Вихід за межі звичного протистояння з російськими наративами увиразнює внутрішні суперечності й недопрацювання української гуманітаристики. І йдеться не лише про терміни, а й про правила вироблення знання. Які інституції уповноважені творити сучасний образ українського минулого й чи спроможні вони на це? Чи існує офіційна версія української середньовічної історії, де межа між популяризацією та маніпуляцією і як говорити про Русь, не озираючись на російську пропаганду? Повномасштабна війна лише загострює ці питання, перетворюючи історію на поле, де наукова точність змагається з політичною доцільністю.
Національний музей історії України організував низку круглих столів, присвячених темі «Русь в історії України: як розповідати про неї в музеях». Запросили широке коло учасників різного фаху (істориків, археологів, філологів) та з різних установ (Інституту історії України, Інституту археології, Інституту мовознавства НАН України, КНУ імені Тараса Шевченка, Києво-Могилянської академії, Софії Київської, Києво-Печерської лаври, Інституту національної пам’яті, НБУ імені В. І. Вернадського). Модерував зустрічі науковий співробітник Національного музею історії України Вадим Арістов.
Організатори зауважили, що метою є «обговорення питання, як правильно розповідати в музеях про українську історію 9–14 ст. У музейному просторі найновіші досягнення наук про минуле слід доносити до відвідувача в популярній формі, тобто якомога доступніше, але без викривлень і фантазій. Як це зробити — корисний виклик не тільки для музеїв та популяризаторів науки, а й для академічної спільноти. Ми приймаємо цей виклик на тлі екзистенційної війни за національну ідентичність, в якій наш ворог маніпулює прочитанням давньої історії Русі. У цих обставинах ми, з одного боку, не можемо наслідувати його, творячи історичні міфи та викривлюючи факти, з іншого — маємо давати чітку й зрозумілу відповідь, як говорити про витоки нашої державної традиції, початки української мови та українського етносу, а також відколи те чи те явище можемо правомірно називати українським».
Тиждень ознайомився з результатами обговорень та виокремив ключові тези.
Читайте також: Троя, руси й Русь. Історія одного інтерв’ю з професором Омеляном Пріцаком
Перший раунд: вихід із зачарованого кола
Перший круглий стіл 12 листопада 2025 року відбувся за участі істориків Тараса Пшеничного, Вадима Арістова, Ярослава Затилюка, Тимура Горбача та археологів Всеволода Івакіна, Євгена Синиці, В’ячеслава Баранова. Захід був присвячений представленню історії Русі в музейному просторі та суспільному дискурсі як наріжного елемента національної ідентичності. Дискутанти обговорювали можливості вироблення науково обґрунтованих, але доступних для широкого загалу відповідей на ворожі історичні маніпуляції, зокрема через визначення витоків українського етносу в середньовічний період.
Питання про Русь знову стало актуальним не тому, що з’явилися нові джерела чи інтерпретації. Його актуалізувала війна (хоча російські спроби монополізувати минуле як політичний ресурс не припинялися й доти). У відповідь український публічний простір активізувався, намагаючись через книжки, виставки, дискусії, популярні лекції, нові музейні концепції відстояти свою спадкоємність із Руссю.
І тут постає чи не найголовніша проблема — ми досі спростовуємо маніпулятивні тези росіян, а не продукуємо власну оптику в галузі медієвістики.
Читайте також: Ампутована Русь. Що (ще) не так з тестом з історії України для випускників шкіл
Тож дискусія про Русь зводиться до питання належності: чия це спадщина. Таке формулювання — продукт модерної національної логіки, яка не завжди релевантна для опису середньовічних реалій. Методологічно Русь потребує складніших досліджень, а не політично вмотивованих спрощень. Необхідно показувати, як функціонувала ця держава, як формувалися політичні структури, як змінювалися уявлення про владу, віру, спільноту. На Русь можна дивитися як на лабораторію ранніх форм політичного життя, які згодом дали різні історичні результати, зокрема й український.
Читайте також: Чи були реформи в Київській Русі?
Музейники, автори і блогери опиняються між двома вимогами: бути зрозумілими широкому загалу й водночас не спрощувати до втрати сенсу та не вдаватися до міфотворчості. Тим часом спроби популяризації часто відтворюють ті самі механізми, які мали б критикувати.
Музей насамперед має усвідомити себе інструментом конструювання історії, а не сховищем. Компроміс між академічністю і доступністю вдасться віднайти, якщо враховувати потреби й запити різних сегментів аудиторії.
Війна лише загострює цю дилему. З одного боку, є запит на чіткі й однозначні відповіді: хто ми і звідки. З іншого — саме тепер зростає ризик редукції складного минулого до набору зручних формул. У цьому сенсі українська гуманітаристика опиняється перед вибором: або залишитися в режимі реакції на російську пропаганду, або використати момент для переосмислення власних підходів.
Читайте також: Запит на складність
Йдеться не про відмову від полеміки з Росією, а про поглиблення професійного рівня та творення власного, українського бачення історії. Замість звичного розвінчування російських міфів необхідна асиметрична відповідь — власна оптика, без прив’язки до Росії як головного Іншого. Необхідна зміна способу нарації про Русь — поза використанням цього історичного періоду як політичного аргумента.
Читайте також: «Діти Ясена та В’яза» Ніла Прайса: новий погляд на добу вікінгів
Другий раунд: термінологічна пастка
Другий круглий стіл відбувся 10 грудня 2025 року за участі мовознавців Олександра Скопненка, Лідії Гнатюк, Оксани Ніки й істориків Ярослава Затилюка та Вадима Арістова.
Учасники говорили про різні рівні опису минулого: мову джерел, мову науки й фахової освіти та мову популяризації. Те, що в теорії успішно розмежоване, на практиці часто змішується, — це продемонстрували на прикладі семантичного поля терміна «руський» в українському та іншомовних дискурсах різних періодів. В українському контексті «руський» може стосуватися як середньовічного Києва, так і Галичини ХІХ століття, як мовної, так і конфесійної належності тощо. Окремою проблемою постає переклад, адже в міжнародному контексті «руський» стає «Russian», що спотворює зміст. Тож обговорювали доцільність використання подібних багатозначних термінів, можливість зміни термінології щодо Русі в українському середовищі та в світі, коректність означення «давньоукраїнська» щодо мови Русі. Таку ретроспективну націоналізацію використовують, наприклад, болгари, називаючи церковнослов’янську мову староболгарською.
Читайте також: Путівник українською літературою для англомовного читача
Йшлося також про відмову від уявлення про єдину «давньоруську мову». Мовознавці обґрунтували, що спільної мови Русі не існувало, натомість були регіональні діалекти й соціолекти, а також книжна церковнослов’янська традиція в різних місцевих редакціях, в межах яких формувалися й протоукраїнські риси. Тобто «давньоруська мова» — це пізніший узагальнювальний та ідеологічно заангажований конструкт, що не характеризує реальну мовну систему Русі, а слугує політичним інструментом легітимації «спільного походження» східнослов’янських народів.
Суттєвою є також різниця між мовною та політичною історією. У середньовіччі ці сфери не збігалися. Політичні структури були рухливими, володарі могли не контролювати всіх територій, а їхні володіння не відповідали мовним або етнічним межам. Це унеможливлює пряме ототожнення Русі із сучасними політичними утвореннями.
Зрештою, дискусія про терміни насправді є дискусією про модель історії й можливість згенерувати її сучасну візію, а не продовжувати оперувати категоріями ХІХ століття.
Читайте також: Хто сформував наше знання про українську літературу
Третій раунд: виклики популяризації
Третій круглий стіл відбувся 21 січня 2026 року, учасниками стали історики Олександр Алфьоров, Кирило Галушко, Сергій Тараненко та Вадим Арістов.
Говорили про необхідність повної відмови від імперських та радянських термінологічних конструкцій, які досі домінують у науці та музеях. Зокрема, замість вислову «давньоруська історія», що підтримує міф про «древнерусскую народность», з якої буцімто вийшли три народи (українці, білоруси і росіяни), запропоновано вживати дефініцію «Русь — середньовічна українська держава». Також йшлося про поняття «княжа доба» (або навіть «Велика княжа доба», підкреслюючи масштабність середньовічної держави). Це поняття не нове — його, наприклад, використано в періодизації української історії в «Енциклопедії українознавства» (Мюнхен, 1949) під редакцією Володимира Кубійовича й Зенона Кузелі. Використання цих назв дозволяє уніфікувати історичний період з європейським середньовіччям, уникаючи російських імперських конотацій.
Читайте також: Зміна тезауруса в гуманітаристиці
Учасники наголосили на потребі деколонізації англомовного наративу: нагальним є остаточний перехід на українську транслітерацію імен та назв у міжнародному просторі (Kyiv замість Kiev, Volodymyr замість Vladimir тощо). Використання російських форм у англомовних виданнях автоматично маркує цю історію як російську в очах іноземців, тож варто наполягати на використанні української латиниці в міжнародних каталогах музеїв та подібних виданнях, щоб розірвати асоціативний зв’язок Русі з Росією на Заході. Учасники вкотре нагадали, що оскільки Росія використовує термін «русский» як інструмент привласнення спадщини Русі та легітимації вторгнення, зміна термінології є питанням не суто науки, а й національної безпеки.
Читайте також: Від козаків до селян і назад: українці в оптиці Заходу
Дискусійним є питання формату поширення знань через музеї, книжки, відео-проєкти. Учасники запропонували орієнтуватися насамперед на дитячу аудиторію як ключову в засвоєнні нового бачення історії Русі. Складну історію, пояснену дітям (через ігри, сторітелінг, QR-коди тощо), добре засвоюють і дорослі. Своєю чергою музей має не переобтяжувати датами й подіями, а давати відвідувачам відповідь на питання «Чому це важливо сьогодні».
Також було підкреслено дефіцит персоналізованої історії. Замість обмеженого кола князів із грошових купюр, варто актуалізувати постаті реальних, проте маловідомих героїв, наприклад, воєводи Дмитра, який тримав оборону Києва проти Батия в 1240 році й резонує із сьогоденням. Ще одна пропозиція — показувати мережевість держави: не тільки Київ, а й Чернігів, Переяслав, Галич, Володимир.
Читайте також: Наші ментальні мапи. Просторові уявлення в давній і середньовічній культурі
Досвід спілкування з військовослужбовцями засвідчує потребу в базі українських середньовічних назв та імен — наприклад, для перейменування підрозділів.
Учасники наголосили, що існує розрив між академічною та популярною версіями історії, тож завдання науковців — надати якісне підґрунтя для популяризаторів, щоб уникнути поширення псевдонаукових ідей. Популяризація історії не має бути лише ініціативою окремих вчених; необхідна державна стратегія, яка б охоплювала школи, музеї, кіно, мультиплікацію та інші медіа-продукти.
Читайте також: Література Русі в оптиці українських медієвістів, російських пропагандистів і західної академії
Четвертий раунд: тяглість
Четвертий круглий стіл відбувся 15 березня 2026 року, до нього долучилися історики Наталя Старченко, Максим Яременко, Олексій Сокирко, Сергій Багро та Вадим Арістов.
Цього разу говорили про звернення до середньовічної спадщини Русі в політичній культурі Великого князівства Литовського, Польського Королівства й Речі Посполитої, роль інтелектуального спадку княжої доби в розвитку пізньосередньовічної та ранньомодерної освіти й релігійної культури українських земель, а також «пригадування» києворуського минулого в козацькій традиції XVII–XVIII століть.
Учасники спростували уявлення про те, що після монгольської навали Русь припинила існування. Навпаки, назва та концепт Русі продовжували жити, поширюватися та глибшати в соціальному й політичному сенсах. Русь зберігалася як політична одиниця в межах Польського королівства (наприклад, Руське воєводство) та як релігійна спільнота Київської митрополії (під головуванням митрополита «усієї Русі»).
Читайте також: «Некоронований король» України-Русі князь Василь-Костянтин Острозький: до 500-річчя з дня народження
Водночас у ранньомодерний період співіснували різні значення топоніма Русь: Русь у складі Польського королівства, литовська Русь (білоруські землі), Московська Русь, і їх чітко розрізняли. Саме в структурі Польського королівства Русь тривалий час зберігала статус окремої провінції (нарівні з Великою та Малою Польщею), а за Гадяцьким трактатом, третім членом Речі Посполитої мало стати Князівство Руське.
Учасники наголосили, що саме українське духовенство ще в XVI–XVII століттях першим почало ґрунтовно пов’язувати тогочасну українську історію з середньовічною спадщиною Києва. Це відбувалося через інтелектуальні тексти, літургію та вшанування мощей руських святих.
Одним із чинників стала релігійна конкуренція між православними та вірянами унійної церкви, що стимулювала звернення до історії. При цьому обидві сторони прагнули довести свою спадкоємність від Володимирового хрещення.
Читайте також: Русь Речі Посполитої: складні шляхи ранньомодерного українського націєтворення
Із ранньомодерною добою пов’язана складність використання терміна «Малоросія». Для Богдана Хмельницького він означав первинну, центральну Русь і не мав негативного забарвлення. Проте пізніше, під впливом Російської імперії, термін «малорос» став синонімом меншовартості. Постає дискусійне питання, як вживати цей термін у сучасному музейному та академічному наративі.
Складною темою є й конфлікт ідентичностей, коли «Русь із Руссю воювала». У період Козацької революції за право називатися «Руссю» боролися різні сили: шляхта, яка вважала себе представниками руського народу в Речі Посполитій, і козацтво, яке перебрало на себе роль захисників Русі.
Учасники згадали й козацький міф про походження від хозар на противагу сарматському міфу шляхти. Дискусійним є питання, наскільки він відповідав середньовічній руській ідентичності.
Насамкінець науковці висловилися за інклюзивну схему історії домодерної України, що охоплювала б різні (часом конкурентні) концепції Русі та руської спільноти в українській традиції.
Читайте також: Сарматський ідеал і традиція українського лицарства
Звісно, тему переосмислення середньовічної Русі не можна вважати вичерпаною. Наприклад, поза увагою лишилися середньовічна література як самостійне джерело уявлень про Русь, а також рецепція середньовіччя в українському модернізмі, коли княжа доба стає інтелектуальним ресурсом для переозначення ідентичності в мистецьких практиках. Не зайвою була б і розмова про включеність Русі в ширші європейські та трансрегіональні контексти, досвід парків історичної реконструкції на кшталт «Оствиці» тощо.
Зрештою, лишається привітати таку важливу ініціативу Національного музею історії України та побажати іншим українським музеям також започатковувати подібні масштабні обговорення, порушувати суспільно важливі питання і ставати майданчиком для взаємодії між академічною спільнотою і широким загалом зацікавлених в українській історії та культурі громадян.
