Поза політичними турбулентностями

Опінії
21 Січня 2022, 11:35

Здавалося б, запитання просте, але заперечна відповідь, що українська — не діалект — співрозмовників не влаштовувала. Потрібні були вичерпні аргументи про розбіжності між діалектами та мовами, якими я на початках дискусій не володіла. Зізнаюсь, я ніколи не замислювалася над цим питанням, адже для мене існування української мови було беззаперечним фактом, як і те, що земля крутиться навколо сонця. Мені не потрібно було детально розуміти фізичні закони природи, щоб у розмові доводити правдивість цього феномену. З Україною було інакше — доводилося ставати експертом у всьому й пояснювати факти, які, на жаль, з німецької перспективи були зрозумілими та беззаперечними лише в Україні.

Такий феномен прогалини знань про Україну в Німеччині до 2014 року має кілька причин. ФРН після Другої світової війни сконцентрувалася на політиці примирення з Радянським Союзом, насамперед з Москвою. Відповідно й весь політичний дискурс, а також суспільний, а саме міжлюдські взаємини й інституційні зв’язки, політичні чи культурні, налагоджували з Росією.

Читайте також: Особливі відносини

Нерозкритою довгий час залишилася також роль української діаспори. До 2014 року їй, на жаль, не вдалося, зважаючи на глобальну політичну ситуацію, вибудувати інтегровані в німецьке суспільство інституції та здобути повноцінну підтримку від української держави. Вона більше концентрувалася на підтриманні зв’язків з діаспорою в інших країнах або з українським суспільством.

Ну й наостанок слід визнати, що й Київ, починаючи з часу Незалежності, не інвестував достатньо зусиль і коштів, щоб налагодити сталі суспільні інституційні зв’язки, а також належно розвивати й підтримувати інтерес німецького суспільства до України.
2014 рік приніс кардинальні зміни. Унаслідок подій на Майдані й агресії Росії, українська тема стала частиною медійного та політичного дискурсів у Німеччині. Видозмінився й суспільний: почали виникати нові організації або з’являтися окремі програми при вже усталених інституціях, спрямовані на вивчення України.

Роль української діаспори в Німеччині видозмінюється: з’являються ініціативи, які інформують про Україну. Цікавою тенденцією також є те, що молоді українці починають працювати в німецьких організаціях на керівних посадах і так вибудовують дискурс про нашу державу

 

ажливу роль почали відігравати окремі програми німецьких міністерств. Міністерство економічного співробітництва та розвитку (BMZ) взялося активно підтримувати двосторонні проєкти. У 2014 році МЗС Німеччини ініціювало безпрецедентну програму задля розбудови співпраці з громадянськими суспільствами у країнах Східного партнерства, до якої згодом додали Росію. Загальний бюджет у перший рік становив €5 млн, а в наступні роки почав зростати від €14 млн до €20 млн у 2021-му. До 2017 року до 50% коштів ішло саме на проєкти з українським громадянським суспільством. Бюджет Міністерства освіти та досліджень Німеччини (BMBF) від років Незалежності до 2015-го разом становив близько €500 тис., а починаючи від 2016 року почав зростати й у 2021-му наблизився до €2,5 млн за рік. На наступні роки одним з пріоритетів роботи Міністерства освіти та досліджень Німеччини з Україною є створити Core of Excellence — провідні кластери досліджень, попередній відбір яких відбувся ще у 2021 році.

Також змінилася роль української діаспори: з’явилися ініціативи, які інформують німецьке суспільство про Україну та залучають німців до спільної роботи. Цікавою тенденцією стало й те, що молоді українці почали працювати в німецьких організаціях на керівних посадах і так вибудовували дискурс про нашу державу.

Читайте також: Безпека, оборона і всі-всі-всі

Проте попри досягнення останніх років двосторонні відносини залежать від політичних турбулентностей, а саме розуміння України в ФРН й надалі потерпає від боротьби за наративи й дискурси, за власну інформаційну суб’єктність. Усе це зумовлене тим, що й німецьке, й українське суспільства не зв’язані нитками спільної пам’яті, у них немає сталих інституційних зв’язків. Якщо ми й говоримо про спільні двосторонні відносини, то лише через призму російської агресії або інтеграції України у ЄС і НАТО. У нас залишається мало місця для суто двосторонніх відносин. І питання, що пов’язує наші країни, крім зовнішньополітичного порядку денного, і далі залишається розмитим для більшості в обох суспільствах.

Також варто визнати, що програми обміну, культурного чи експертного, та збільшення знань про нашу країну підтримують здебільшого завдяки Німеччині. Підтримка потенціалу діаспори залишається абстрактним поняттям для Києва, а вибудовування дискурсу відбувається ad hoc і часто залежить від політичного порядку денного.

Звісно, налагодження інституційних зв’язків і міжлюдських відносин — марудна справа, до того ж вона не відбувається за рік, а триває десятиліттями. Але лише вона уможливлює розуміння між суспільствами й залишає мало місця для інформаційних маніпуляцій. Саме міжлюдські зв’язки, налагоджені у форматі співтворення (co-creation), а також обрамлені інституційними рамками, значно триваліші за будь-які політичні настрої. Вони є основою суспільного дискурсу й саме від них залежатиме, якими будуть наші двосторонні відносини в майбутньому та які питання порушуватимуть у звичайних дискусіях щодо України в німецькому суспільстві. 

Позначки:
98