Здавалося б, запитання просте, але заперечна відповідь, що українська — не діалект — співрозмовників не влаштовувала. Потрібні були вичерпні аргументи про розбіжності між діалектами та мовами, якими я на початках дискусій не володіла. Зізнаюсь, я ніколи не замислювалася над цим питанням, адже для мене існування української мови було беззаперечним фактом, як і те, що земля крутиться навколо сонця. Мені не потрібно було детально розуміти фізичні закони природи, щоб у розмові доводити правдивість цього феномену. З Україною було інакше — доводилося ставати експертом у всьому й пояснювати факти, які, на жаль, з німецької перспективи були зрозумілими та беззаперечними лише в Україні.
Такий феномен прогалини знань про Україну в Німеччині до 2014 року має кілька причин. ФРН після Другої світової війни сконцентрувалася на політиці примирення з Радянським Союзом, насамперед з Москвою. Відповідно й весь політичний дискурс, а також суспільний, а саме міжлюдські взаємини й інституційні зв’язки, політичні чи культурні, налагоджували з Росією.
Читайте також: Особливі відносини
Нерозкритою довгий час залишилася також роль української діаспори. До 2014 року їй, на жаль, не вдалося, зважаючи на глобальну політичну ситуацію, вибудувати інтегровані в німецьке суспільство інституції та здобути повноцінну підтримку від української держави. Вона більше концентрувалася на підтриманні зв’язків з діаспорою в інших країнах або з українським суспільством.
Ну й наостанок слід визнати, що й Київ, починаючи з часу Незалежності, не інвестував достатньо зусиль і коштів, щоб налагодити сталі суспільні інституційні зв’язки, а також належно розвивати й підтримувати інтерес німецького суспільства до України.
2014 рік приніс кардинальні зміни. Унаслідок подій на Майдані й агресії Росії, українська тема стала частиною медійного та політичного дискурсів у Німеччині. Видозмінився й суспільний: почали виникати нові організації або з’являтися окремі програми при вже усталених інституціях, спрямовані на вивчення України.
ажливу роль почали відігравати окремі програми німецьких міністерств. Міністерство економічного співробітництва та розвитку (BMZ) взялося активно підтримувати двосторонні проєкти. У 2014 році МЗС Німеччини ініціювало безпрецедентну програму задля розбудови співпраці з громадянськими суспільствами у країнах Східного партнерства, до якої згодом додали Росію. Загальний бюджет у перший рік становив €5 млн, а в наступні роки почав зростати від €14 млн до €20 млн у 2021-му. До 2017 року до 50% коштів ішло саме на проєкти з українським громадянським суспільством. Бюджет Міністерства освіти та досліджень Німеччини (BMBF) від років Незалежності до 2015-го разом становив близько €500 тис., а починаючи від 2016 року почав зростати й у 2021-му наблизився до €2,5 млн за рік. На наступні роки одним з пріоритетів роботи Міністерства освіти та досліджень Німеччини з Україною є створити Core of Excellence — провідні кластери досліджень, попередній відбір яких відбувся ще у 2021 році.
Також змінилася роль української діаспори: з’явилися ініціативи, які інформують німецьке суспільство про Україну та залучають німців до спільної роботи. Цікавою тенденцією стало й те, що молоді українці почали працювати в німецьких організаціях на керівних посадах і так вибудовували дискурс про нашу державу.
Читайте також: Безпека, оборона і всі-всі-всі
Проте попри досягнення останніх років двосторонні відносини залежать від політичних турбулентностей, а саме розуміння України в ФРН й надалі потерпає від боротьби за наративи й дискурси, за власну інформаційну суб’єктність. Усе це зумовлене тим, що й німецьке, й українське суспільства не зв’язані нитками спільної пам’яті, у них немає сталих інституційних зв’язків. Якщо ми й говоримо про спільні двосторонні відносини, то лише через призму російської агресії або інтеграції України у ЄС і НАТО. У нас залишається мало місця для суто двосторонніх відносин. І питання, що пов’язує наші країни, крім зовнішньополітичного порядку денного, і далі залишається розмитим для більшості в обох суспільствах.
Також варто визнати, що програми обміну, культурного чи експертного, та збільшення знань про нашу країну підтримують здебільшого завдяки Німеччині. Підтримка потенціалу діаспори залишається абстрактним поняттям для Києва, а вибудовування дискурсу відбувається ad hoc і часто залежить від політичного порядку денного.
Звісно, налагодження інституційних зв’язків і міжлюдських відносин — марудна справа, до того ж вона не відбувається за рік, а триває десятиліттями. Але лише вона уможливлює розуміння між суспільствами й залишає мало місця для інформаційних маніпуляцій. Саме міжлюдські зв’язки, налагоджені у форматі співтворення (co-creation), а також обрамлені інституційними рамками, значно триваліші за будь-які політичні настрої. Вони є основою суспільного дискурсу й саме від них залежатиме, якими будуть наші двосторонні відносини в майбутньому та які питання порушуватимуть у звичайних дискусіях щодо України в німецькому суспільстві.