«Сезар»: кілька поглядів на травмованість
Обговорення цьогорічного «Оскару» більш ніж на добу затьмарило будь-які інші культурні теми: після того, як команді «Ла Ла Ленду» довелося віддати омріяну (але помилкову) перемогу команді «Місячного сяйва», слова «конфуз», «плутанина» та словосполучення «як це могло статися» різними мовами не сходили з перших сторінок світових ЗМІ. Заходи із оскарівським рівнем організованості та публічності зазвичай не лишають місця для людського фактору, тож коли він все-таки знаходить собі дорогу, це викликає майже екстатичне бажання пересвідчитись, що помилки можемо робити не тільки ми. Схожа історія відбулася чотири роки тому, у лютому 2013-го, – тоді громадськість активно переглядала на Youtube запис прикрого падіння акторки Дженніфер Лоуренс, яка саме піднімалася у своїй довгій сукні за «Оскаром» за найкращу жіночу роль. Звісно, цього року помилка була іншого характеру, та й ціна її вища, тому ширшим виявився й резонанс.
Тим часом у світі кіно відбувалися й інші важливі події: так, у ніч на суботу своїх переможців знайшов французький «Оскар» – престижна премія «Сезар». Починаючи з 1976 року цю премію вручає Академія мистецтв та технологій кінематографа Франції. Найкращим фільмом цього року стала майстерна робота цьогорічного голови Берлінале Пола Верховена «Вона» – історія заможної інтелектуалки Мішель, яку на початку картини ґвалтують у власному домі. За жанром стрічку справедливо називають трилером, за змістом і формою – це напружене, але дуже розмірене й камерне препарування сучасного інтелектуального класу через показ стосунків із насильством. Для героїні блискучої Ізабель Юппер (цьогорічний «Сезар» за найкращу жіночу роль) ці стосунки почалися ще у дитинстві, причому джерелом травми була сім’я. Проте для дорослої Мішель проблема порушення кордонів власного тіла видається аж ніяк не більш важливою (чи болючою) за проблеми професійного плану або появу у колишнього чоловіка нової коханки, і це – свого роду діагноз для цілого суспільного прошарку.
Півроку тому Франція номінувала фільм «Вона» на «Оскар», але стрічка не потрапила до списку номінантів (оскарівською номінанткою стала Юппер – проте вона поступилася перемогою Еммі Стоун). «Сезар» у номінації «найкращий режисер» отримав Ксав’є Долан за фільм «Це всього лиш кінець світу» (Гран-прі минулорічного Каннського кінофестивалю) – теж камерну і теж напружену історію сімейних стосунків, болі, прийняття, прощання та прощення.
Увага режисера у свою чергу зосереджена на дитячих травмах та нездатності людей слухати та приймати інших та інакших. Для Долана (як і для Юппер) це другий «Сезар» за творчу кар’єру.
Метелик, Путін і літературний журнал
Про «Російський Нью-Йоркер» або про «Нью-Йоркер кирилицею» днями почули навіть ті, хто ніколи не цікавився The New Yorker’ом – американським щотижневиком, котрий багато десятиліть відіграє неостанню роль у світі західної журналістики та белетристики. Журнал засновано у 1925 році, він публікує репортажі, есеї, художні твори, поезію, критику тощо. Формально видання фокусується на культурному житті міста, що дало йому назву, але це давно вже лише формальність. У різні роки The New Yorker публікував тексти Трумена Капоте, Роальда Даля, Харукі Муракамі, Селінджера, Набокова, Апдайка та інших.
24 лютого журнал анонсував у соцмережах обкладинку свого наступного числа (вийде 6 березня) – і миттєво створив додаткову медійну цінність і яскравий інформаційний привід. Що важливо? По-перше, на обкладинці буде карікатурний Путін, по-друге, назва журналу буде надрукована кирилицею. Останнє – такий собі хуліганський прецедент у сфері серйозних культурних (і не тільки) медіа.
Читайте також: Добрі наміри, «Гіркі жнива»: Захід обурений першим фільмом про Голодомор
У The New Yorker є лютнева традиція: кожного року журнал відзначає річницю своєї першої обкладинки (21 лютого 1925 року) певною осучасненою алюзією. На першій обкладинці було розміщено малюнок з гравюри, що зображувала портрет реальної людини, одного французського графа, який жив у Англії. Це був денді, який дивиться на метелика крізь монокль, і він став символом, візитівкою журналу. Його назвали вигаданним ім’ям – Юстас Тіллі. Кожного року в лютому Тіллі у новому амплуа з’являється на обкладинці, щоб презентувати головного героя чергового числа.
2017 року героями стали Путін і Трамп. Анонс від The New Yorker весело пояснює, що людину на майбутній обкладинці зватимуть Юстас Владіміровіч Тіллі. У ролі метелика виступає Трамп. Кирилична назва має додавати обкладинці автентичності. Приводом для подібного бешкетування стане центральна стаття «Трамп, Путін та нова холодна війна», присвячена ролі Кремля у сучасній американський політиці. Цікавий та екстравагантний редакційний крок журналу ще раз нагадує про політизацію культури – тенденцію, яка, судячи з усього, дійсно не планує здавати позиції найближчим часом.
Занадто сучасний Мікеланджело
Лондон чекає на шанс на власні очі побачити невідому донедавна скульптуру Мікеланджело «Христос із хрестом», яка з 1644 року перебувала у маленькій сільській церкві монастиря Сан Віченцо, у провінції Бассано Романо під Римом, де пережила і Наполеона, і Гітлера. Ніхто не знав, що це – оригінальна скульптура Мікеланджело, і лише такому щасливому незнанню вона завдячує своєю цілісністю. Відслідкувати і довести авторство вдалося лише 1997 році.
Читайте також: Свято, яке вже не те
Окрім незвичної долі скульптуру відзначає ще й те, що Христос на ній – повністю оголений. Історичні джерела стверджують, що у 1514 році заможна людина на прізвище Варі замовила Мікеланджело статую оголеного Христа, що тримає хрест, майстер почав працювати із величезною брилою мармуру, і вже майже закінчив роботу, коли побачив у мармурі чорну жилку. Скульптор полишив роботу незавершеною і взявся за нову – в результаті на світ з’явилася скульптура «Христос з хрестом», що стоїть сьогодні у серці Риму – церкві Санта Марія сопра Мінерва, спеціально побудованій задля скульптури. Оголеність Христа під час Контрреформації була прикрита деталлю з бронзової «тканини».
Фото скульптури «Христос із хрестом», яка стоїть у церкві Санта Марія сопра Мінерва
Свою незавершену роботу Мікеланджело також передав замовникові Варі. Після 1554 року, коли останній помер, про місцезнаходження скульптури деякий час не було відомо нічого. Лише через 50 років її «знайшли» – цього разу у власності колекціонерів Джустініані, але вже у якості скульптури невідомого автора; Джустініані замовляють іншому майстрові закінчити роботу та врешті перевозять її до нової на той момент церкви у Бассано Романо. Там скульптура оголеного Христа з чорним шрамом на обличчі (слід жилки у мармурі) перебуватиме наступні три з половиною сторіччя.
Фото скульптури авторства Мікеланджело «Христос із хрестом», що зберігалася у монастирі Сан Віченцо.
Певна річ, оголеність Христа у монастирі теж прикрили. Щоправда, після з’ясування авторства монументу, зусиллями експертів та місцевої влади бронзову деталь було знято, а «Христа з хрестом» просто переставили у бічну капелу замість центрального вівтаря. Відтоді монастир не проти того, щоб скульптуру демонстрували у різних музеях світу, тому періодично її кудись транспортують за допомогою військового літака (важить статуя близько тони), а на гроші, отримані за «аренду», вже почали будувати католицький монастир у Республіці Конго. Починаючи з 15 березня «Христа» з Сан-Віченцо зможуть побачити відвідувачі Національної галереї в Лондоні. Здається, все добре, але не зовсім: інший «Христос з хрестом», скульптура у римській церкві, у чийому походженні ніхто за ці сторіччя не сумнівався, досі скромно прикритий бронзою. Арт-критики жартують, що людська природа Христа, яку прагнув показати великий скульптор, все ще занадто сучасна для католиків XXI сторіччя.