Українська література початку ХХ століття досі налічує достатньо імен, чия інтелектуальна вага виявилася непропорційною увазі, яку судилося отримати. Осип Турянський — одна з таких постатей: письменник і свідок катастрофи, голос якого формувався не в центрі імперських наративів, а на їхніх тріщинах — з досвіду, що вимагав не примирення, а радикального переосмислення уявлень про добро й зло, праведність і гріх, любов і ненависть. Саме з цієї позиції «недочутого» Турянський вступає в непряму, але принципову полеміку з російським письменником Фьодором Достоєвським, пропонуючи альтернативний, гострий, унікальний погляд на ключові ідеї російського класика, зокрема висловлені в «Братах Карамазових».
У лютому відзначаємо 146 років із дня народження Осипа Турянського й принагідно міркуємо про те, наскільки й досі лишаємося далекими від осмислення справжніх глибин, яких сягала його інтелектуальна спадщина.
Портрет Осипа Турянського. Джерело: Вікіпедія
Недочутий
Осип Турянський народився 1880 року у селі Оглядів, що на Львівщині, а значить уже в дитинстві пізнав бідність, тяжку працю, брак освіти — про останній факт свідчить принаймні те, що з восьми дітей Турянських лише Осипу як старшому неписемний батько зумів забезпечити навчання. Вирушивши здобувати освіту у Відень, Осип Турянський обрав класичний шлях молодої й амбітної людини того часу. Далі ж починає провадити викладацьку роботу в Польщі.
Тим часом, наростає суспільна тривога, перестороги, що от-от має статися щось непоправне. Галицька молодь гуртується у військово-спортивні гурти «Сокіл», «Січ», які мали на меті фізичну підготовку до можливих воєнних дій. Цікавим є те, що звістка про вбивство Франца Фердинанда в Сараєво надійшла до Львова в той самий день, коли у самому місті, за підтримки стрілецьких товариств саме відбувався так званий Шевченківський здвиг — процесія вшанування сторіччя з дня народження Тараса Шевченка, що продемонструвала високий рівень згуртованості.
«Цілком можливо, що Осип Турянський […] був би більш знаним, якби потрапив до Легіону січових стрільців, як то зробили багато українських ентузіастів появи національного війська в Галичині в 1914 році. Він просто не встиг цього зробити. Ще до того, як Легіон почав збиратися, його мобілізували», — пише у передмові до одного з останніх перевидань Турянського літературознавець Ростислав Семків.
Потрапивши до австро-угорської армії, Турянський вирушив на фронт. Та вже взимку 1915 року потрапляє в сербський полон, який стає для нього формотворчим досвідом. Витримавши неймовірні випробування, Турянський завершує в Ельбі роботу над своїм найвідомішим романом, уже перші слова якого дозволяють усвідомити масштаб пережитого: «Під ударом німецько-австрійського війська покинули серби свій край і забрали всіх бранців, 60 000 душ, із собою та погнали їх на албанський “шлях смерті”. В албанських горах, нетрях, з голоду, холоду й душевного болю загинуло 45 000 бранців. По високому хребті албанських гір, завіяних снігом і морозом окутих, ідуть прочі тепер на стрічу долі. Ідуть живі трупи людей по трупі природи».
З Італії Турянський повернувся до Австрії, у Відень, де знову взявся викладати, а також, починаючи з 1921 року, коли у Відні виходить друком той самий роман — «Поза межами болю», — пожинати плоди своїх творчих зусиль: критика оцінила текст високо. Роберт Плєн, який написав цікаву післямову до першого австрійського видання порівнює, усе не може надивуватися Турянському, який опісля стількох жахливих випробувань, зміг зберегти віру в людину та надію на прийдешнє щастя, яку вважає притаманною українському духу загалом. По-своєму дотепною у цьому сенсі є заувага про те, що німецькою до Турянського українська література не отримала жодного репрезентативного перекладу, та згадка про Володимира Винниченка, яка звучить так: «Твір Винниченка в німецькім перекладі […] не заслужив рішуче на те, щоб його перекладити на європейські мови, бо його рапава, невироблена й несмачна форма, — а головно його карколомно руїнницька ідея, зглядно брак усякої позитивної ідеї — все те дає Европі не правдиву, тільки викривлену картину української душі. На щастя такою українська душа не є, бо видно у творі “Чесність з собою” на кождому кроці вплив не української своєрідности, а російського нігілізму». Під «російським нігілізмом» Плєну, звісно ж, передовсім йшлося про «карамазових». Бо ж у післямові таки фігурує назва роману — «Брати Карамазови», — де, на думку автора, «Достоєвський розстроює наші нерви, приголомшує нас і кидає нас у безпросвітну безодню через те, що хоч геніальним чином переводить психоаналізу людської злочинности, то однак не показує нам із виру людських пристрастей і божевілля шляху до сонця».
«Поза межами болю». Обкладинка видання 1921 року. Джерело: Diasporiana
Авжеж, адже саме Достоєвський припускав, що значення зла може бути позитивним, навіть необхідним — на це зокрема вказує один російський релігійний філософ, який писав: «Падіння, смерть, розкладання — усе це тільки запорука нового, кращого життя». Колізія добра й зла оприявнює себе в «Братах Карамазових» аж на трьох різних рівнях: у образі Дмитрія ми бачимо спонтанне зло, бо, керований пристрастями, він схильний до ірраціональних вчинків; Іван уособлює інтелектуальний переступ, а Альоша — духовний, оскільки, маючи достатньо любові та віри в Бога, він все ще дозволяє собі впадати у відчай. Упродовж ХХ століття ідея необхідного зла отримала багато уваги, інтерпретацій та надбудов, які загалом об’єднувала думка про те, що більше страждань у світі, то краще видно добро. Та й свобода часто могла ототожнюватися з дорогою крізь темряву. Звідси, ідея про те, що досвід зла є єдиним можливим шляхом до Бога, який цінував тих своїх послідовників, які, побачивши справжній гріх, розуміли, як і чому врешті стали на шлях християнської гармонії. Уособленням цих ідей є, окрім усіх інших, іще один персонаж «Братів Карамазових» — старець Зосіма, який пройшов крізь падіння, гріх та страждання, завдяки яким зміг отримати очищення. Він, за Достоєвським, — приклад вільної людини, яка врешті зуміла скерувати волю, надану їй Богом, у правильне русло й вільно обрала йти за Христом.
Проте такі ідеї безумовно сусідять із так званою «карамазовщиною», яку визначають як «потворність муки, коли закони буденності знімаються з людини; нових вона ще не знайшла, але, прагнучи їх знайти, хаотично рухається у всі сторони». Бо ж молодий Зосіма, здається, був цілком «карамазовський» тип, ще й військовик у минулому, принаймні про це свідчить текст: «Я набув так багато нових звичок і навіть думок, що перетворився в істоту дику, жорстоку, безглузду. […] Коли вийшли ми офіцерами, то готові були проливати свою кров за ображену полкову честь нашу, що ж таке справжня честь майже ніхто з нас не знав, а якби дізнався, то найпершим би взяв на сміх. Пиятикою, бешкетом та відчайдушністю ми ледь не пишалися». Зрештою, саме Зосіма каже: «Завжди пам’ятай, що не можеш бути нічиїм суддею. Бо ж не може бути на землі судді, який би судив злочинця, перш ніж сам не пізнав, що він точно такий самий злочинець, як і той, який сидить перед ним, і що саме він, суддя, за переступ злочинця перш за все мусить відповідати». З іншого боку, на сторінках роману також звучить інший голос, який не приймає колективну відповідальність за зло, як це пропонує Зосіма, підважуючи саму можливість такої відповідальності через ірраціональне існування зла у світі як частини Божого задуму. Відтак, із теоретичної площини ми переходимо в практичну, де мусимо відповісти на питання: думати, як Зосіма чи як Іван?
Портрет Достоєвського у виконанні парова. Джерело: Вікіпедія
Насправді дещиця «карамазовщини» є у всіх персонажів «Братів Карамазових» (і не тільки цього роману). Дослідники ж творчості Достоєвського і взагалі називають цю стихійність, імпульсивну деструктивність, пристрасну жорстокість «російською стихією», «російським національним характером». Дійсно, Достоєвському вдалося зафіксувати життя так званого «російського національного духу», сформулювати його впізнаваний образ, у похмурості якого завжди лишається простір для каяття. А проте, здається, у цій системі бракує припущення, що дорога темної необмеженої свободи не обов’язково має викликати в «карамазова» жах і покаяння. Вона може йому подобатися. Або бути єдиним звичним способом життя.
Окрім того, «карамазову», здається, притаманне іще дещо — фокус на «миттєвості», реактивності рішень, яка також є частиною і способу жити в теперішньому, і звички проєктувати майбутнє. Відтак, вирішити все «в одну мить» — до певної міри і російська мрія, і першопричина карамазовщини. Критики стверджують: стрибок Росії в ліву ідеологію на межі ХІХ та ХХ століття і є тією самою спробою вирішити все одномоментно. Бо ж більшовизм, на думку одного російського філософа й літературного критика, був єдиним «клеєм», який міг поєднати «містичну безформність російського пейзажу, варварство мужицького господарства, ідейність та бездіяльність російської інтелігенції, релігійність та антинауковість російської філософії, з одного боку, та бузувірське науковір’я й сектантський фанатизм комунізму, з іншого боку». Усі особливості — насправді про «карамазовщину», а «одна мить» — зовсім не раптова фікція, натхненна новими політичними ідеями та бажанням змінити старі порядки.
Можна скільки завгодно відслідковувати тяглість численних «митей» російської історії, висновуючи, зрештою, що одна мить — своєрідна традиція, наслідки якої завжди серйозніші й болісніші, ніж секундні міркування про дію та входження в неї. Видається, що революція «карамазових» була неуникною: ніхто з них не знав, як інакше до невпізнаваності змінити власне життя, вирватися з вічних злиднів, обмежень, моральних компромісів, тиску відповідальності. Згадаймо лишень Дмитрія, який був ладен навіть вбити, аби лиш нашкребти необхідну кількість грошей й «все виправити». Навіть у культурному сенсі Росія не була обтяжена довгою традицією. Культура тут з’явилася моментно. Достоєвський доволі добре усвідомлював усе це, однак пропонував по-своєму утопічні рішення, які не мали практичного значення для сучасників, але подобалися наступним поколінням інтелектуалів широтою того, що вважалося припустимим задля вищої мети. Проте Турянський не мав щодо цих ідей особливих ілюзій.
Та повернімося на мить у 1923 рік, коли Турянський повертається на Галичину, яка вже перебувала під владою Польщі. Береться за памфлети. Однак «Дума пралісу», художній памфлет, написаний в алегоричній формі 1922 року, майже не привернув уваги громадськості, як, власне, і інші його тексти. Сягнути рівня колишнього успіху вперто не вдавалося. Майже все своє свідоме життя Турянський провів деінде й повернувся на Галичину за десять років до власної смерті, остаточно полишивши надії на другий зірковий час поза малою батьківщиною. Загалом Турянському випала доля людини «іззовні» — похмурого спостерігача зрушень, які відбувалися на Галичині, виру громад та політичних угруповань, ворожнечі поляків та українців — спостерігача того, як сильно щодень змінювався порядок денний і як безнадійно старів обраний ним триб життя: кар’єра у метрополії, викладання в Польщі та страх перед звитяжною боротьбою, яка так сильно його травмувала. Водночас сподіватися на те, що «Поза межами болю» активно читатимуть, скажімо, в Харкові, не випадало: тому, хто воював у Першій світовій війні на боці Австро-Угорської імперії це точно не світило.
Окрім того, насувалися нові криваві випробування. Турянський це відчував, а тому ненавидів те, що страждання цілого покоління нічого не означали й нічому не навчили. Тим цікавішим виглядає звернення розчарованого Турянського до ідей Достоєвського.
«Місце Достоєвського — поруч із Шекспіром. “Брати Карамазови” — найвеличніший із будь-коли написаних романів, а частина про Великого Інквізитора — це одна з найбільш недосяжних вершин світової літератури; мало який текст може заслужити таку високу оцінку», — пише Фройд у своєму дослідженні мотиву батьковбивства у творчості Достоєвського. Співзвучним, скажімо, є Ніцше, який стверджував, що «Достоєвський, який був єдиним психологом, у котрого [йому] ще було чому вчитися, належав до найщасливіших випадковостей [його] життя».
І голоси ці зовсім не поодинокі. Так, навіть енциклопедія Britannica зазначає, що «Достоєвського зазвичай вважають одним із найкращих романістів, які будь-коли жили. Літературний модернізм, екзистенціалізм та різні школи психології, богослов’я і літературної критики були глибоко сформовані його ідеями. Його твори часто називають пророчими, адже він так точно передбачив, як поводитимуться російські революціонери, якщо вони прийдуть до влади». Добре знаним та дослідженим є і той факт, що з творчістю Достоєвського в той чи інший спосіб взаємодіяла більшість провідних письменників ХХ століття, зокрема Камю, Гессе, Гамсун, Сартр, Манн та багато інших.
Однак, попри численні захоплені відгуки, недочутий Турянський, із вагою кривавого досвіду за плечима й притаманною йому чутливістю до глибин можливих людських падінь, відчуває: він має що протиставити «російському генію».
Дума пралісу
Один із текстів (і це принципово, бо є й інші), де Турянський береться полемізувати з Достоєвським, — «Дума пралісу», написана в алегоричній формі. Автор використовує антитезу «людина–тварина» і, беручи за головних персонажів тварин, які зібралися на суді, висвітлює різноманітні людські гріхи, невідомі звіру.
«Звір їсть слабше створіння, але тільки тоді, коли зголодніє. Людина вбиває людину не для заспокоєння свого голоду, тільки на те, щоби втихомирити свою ненажерну жадобу низького самолюбства, свої поривання кровожадного нищення й виповнити свою душевну порожнечу, яка може сміло міритися з порожнечею всесвіту», — пише Турянський і вже за сторінку додає: «Коли люди хочуть убити других людей, то беруть собі до помочі всю найчорнійшу прірву облуди, лукаво приязної усмішки, завертають побожно очі до неба, кладуть ліву руку на серце, а правою держать іззаду ніж і наче квочки до зерен пшениці раз-у-раз кудкудакають своїм жертвам: “О, друзі, приятелі, ми ходячі міхи любови, поступу, братерства і т. д., для вашого добра… Що? Ви не хочете? Вибачте… будь ласка… вибачте… будь ласка…” І по такому вступі гайда ширити любов і т. д. — ножем!».
Натяк у цій сентенції на Достоєвського — більш ніж прозорий. Для Турянського, який пройшов крізь жахи Першої світової війни, вже не працює теза Достоєвського про шлях до очищення через гріх і падіння — усе це не більше, ніж «словесна облуда», ніж спосіб нівелювати злочин, побожно зводячи «очі до неба». Якщо перші два речення здаються пов’язаними з Достоєвським лише умовно, то теза про любов уже не залишає жодних сумнівів. Адже саме Зосіма в «Братах Карамазових» напучував: «Брати, не бійтеся гріха людей, любіть людину і грішною, бо ця подоба Божа і є вершина любові на землі. Любіть всіх створінь Божих, і ціле, і кожну піщинку. Кожен листочок, кожен промінчик Божий любіть. […] Любіть, зрештою, весь світ всесвітньою любов’ю. Любіть тварин: їм Бог дав початок думки і радість безжурну. […] Людино, не піднось себе над тваринами: вони без гріха, а ти зі своєю величчю гноїш землю». Тож Турянський наділяє голосом саме тварин і заперечує цю ідею всесвітньої любові. Турянський не міг знати, що в майбутньому саме з цією любов’ю у більшості асоціюватиметься і Достоєвський, і міф великої російської літератури, і саме від «братської» любові жертви «російського національного характеру» страждатимуть найбільше.
Видрукувана 1922 року «Дума пралісу» у певному сенсі виявилася пророчою ще й тому, що знаходимо тут і такі пасажі: «Що до людської любови, то справжньої любови між людьми немає, бо якби вона була, не було б між людьми голоду. А се, що люди звуть любов’ю, се тільки змислове оголомшеннє, яке вироджується опісля у крайнє самолюбство і в жорстокість. І як раз оце людське самолюбство і жорстокість — се два найглибші коріні голоду міліонів людей та їх суспільного безладдя». Невідомо, чи знав Турянський про Голодомор 1932–1933 років, проте голод як рапресивний інструмент, використаний задля встановлення ладу в у великій полюбовно зібраній сім’ї народів, він передбачив.
Турянський вочевидь не вірив і в переродження гуманізму, криза якого, на думку критиків, знайшла відображення в легенді про Великого Інквізитора — певно, найвідомішій вставній частині «Братів Карамазових». Вони стверджували, що на зламі століть гуманізм міг або зникнути остаточно, або ж переродитися у формі християнського гуманізму, який пропонував Достоєвський.
«Прочитайте тільки історію про вічно закутих людських невільників, — міркує один із персонажів «Думи пралісу», — про переслідуваннє христіян, про тортури іспанської інквізиції, про мученнє людей на судах, про жахливі варварства людей над людьми в час революцій, про повільне й довголітнє конаннє так званих людських злочинців по тюрмах, про свідоме, розховстане, розшаліле й холоднокровне катуваннє цілих народів народами переможцями й матимете поняттє про нашу звірячість і про людську так звану гуманність». Це — перспектива представника «нетитульної» нації, адже навіть утиски, яких зазнавав і сам Достоєвський як громадянин імперії з боку своєї батьківщини, не могли дорівнятися силі тих звірств, до яких вдавалася імперія, аби упокорити цілі народи, — звірств, супроти яких, ба-більше, не заперечував і сам Достоєвський.
Перспектива Достоєвського — таки перспектива імперця, оскільки легко любити упокорений тобою світ, однак дещо важче слідувати цій філософії, коли той, кого ти мусиш любити, саджає тебе у в’язницю за те, що ти торуєш свій власний шлях до свободи. Зауважмо, що Турянський згадує Велику інквізицію — вкрай віддалену в часі точку від, скажімо, революції. Гадаю, ця згадка теж не випадкова. З одного боку, Турянський міг уже обмірковувати оповідання «Як люди приймали Христа» — видрукуване 1933 року під псевдонімом Іван Думка переосмислення легенди про Великого Інквізитора (що саме переосмислює Турянський — зовсім інша й дуже тривала розмова); а з іншого — послідовно продовжує лінію імпліцитної полеміки з ідеями Достоєвського в «Братах Карамазових».
Та фінальною точкою цієї суперечності, здається, стає кінець повісті-памфлету, де Дух, який сходить до тварин промовляє: «Жаль мені всіх істот, яких усемогутня тьма зробила несвідомими знаряддями своєї боротьби з Духом, бо своїм гріхом сі істоти створили собі пекло на землі. Тільки не жаль мені тих людей, що здушили в собі іскру просвітління, викресану вчерашнім болем. Вони бояться світла і свідомо бродять у тьмі вини і злочину. Не можу їх любити, бо вони обернули божеське чуттє у вир божевілля, світ у тюрму, життє в пекло. На хрест, на котрому ще вчора вони самі висіли, сього дня вони братів і цілі народи розпинають. Нема більшої ганьби над холоднокровно обдуманий, свідомий гріх. Бо через нього навіть Дух буття мусить каратися на хресті тьми. Тому прокляттє вчерашнім рабам, а сьогоднішнім синам темряви!».
Ключовим тут є поняття «холоднокровного обдуманого свідомого гріха», його теоретизація, пошуки умов, за яких гріх — неуникний, ба більше, бажаний. Турянський також припускає, що гріх веде людину не до майбутнього просвітлення, а до остаточної темряви, яка лише поглиблює той біль, у якому щодень живе людина і який є першопричиною гріха. Турянський суперечить ідеї любові ще й тим, що не може любити тих, кому відома природа найбільших страждань, тих, хто, володіючи цим знанням, обирає примножувати страждання. Неможливо любити вчорашніх рабів, які обрали темряву, — стверджує Турянський. Неможливо, бо, зважаючи вже на свій досвід, розуміє: вчорашній раб, «карамазовський тип», який звертається до темряви, не зможе дійти до просвітлення саме тому, що не усвідомлює, що він — раб чергової своєї пристрасті. А рабство, за Турянським, лише множитиме пристрасті, сліпу покору, фанатичний запал, глибокі страждання від незрозумілої «карамазовсьому типу» туги.