Для американського президента Обами це лише «кібервандалізм». Утім, веб-атак такої потужності, з такими наслідками та погрозами ще не було. Мабуть, 2014-й можна сміливо назвати роком Арея, і цей факт зовсім не тішить: забагато викликів, до яких ніхто не готувався, на які просто ніхто не чекав. Усе немовби застигло з часу Другої світової війни, і, схоже, від самої думки, що якийсь із міжнародних договорів чи органів не працюватиме, було просто страшно. Але хоч-не-хоч це довелося усвідомити. Найшвидше, звісно ж, Україні: крах Будапештського меморандуму поховав ілюзії дружби, братерства й ціннісних орієнтирів українців щодо Заходу. Війна, що розпочалася, стала відкриттям і для нього, і для них, які по-іншому побачили російські вторгнення до Чечні, Грузії…
2014-й став роком-відкриттям України у світі. Іноземні журналісти, для яких вона була насамперед країною десь біля Росії або між останньою та ЄС, почали цікавитися історією, культурою, статті про «перетягування каната між Заходом та Сходом в Україні» нарешті стали моветоном, їм на зміну прийшли розвідки про Голодомор, історію, суперечливі сторінки нашого співіснування з РФ. Звісно, за рік навіть при посиленій увазі складно вимести з голів інших жителів цього світу дискурс, який там засів унаслідок старань російської та ранішої радянської пропаганди. Хоча не тішмо себе й іншим: цей рік приніс світові стільки викликів, що сьогодні про Україну вже не так часто й почуєш. Приміром, на CNN – ебола, «ІДІЛ», ізраїльсько-палестинський конфлікт, тепер іще й північнокорейські хакери. Усе це теж було і є, і українські проблеми виявилися лише «одними із» у тому списку. А інформаційна війна, яку не припиняє Росія, посилює стрес у всіх головах незалежно від того, чи ви цікавитеся проблемами в Україні, чи у США.
Коли українці ображаються на світ (чому наші проблеми, не є нині ключовими?), то мої знайомі іноземці часто запитують, чи цікавимося ми тим, що відбувається на планеті. Часто видається, мовби ні, мовби це лише власне горе змусило задуматися, що відбувалось у Сирії чи що таке «ІДІЛ». Лише вимагаючи санкцій від країн Європи проти Росії, хтось здогадався сказати, що коли Грузія переживала схоже горе, то Україна висловила бажання підняти орендну плату російському флоту в Криму. Політики ЄС часто говорять, що задля підтримки інтересу до питань України та Східного партнерства в усіх країн спільноти, а не лише причетних, їм потрібно бути одним цілим із цими державами, а отже, цікавитися проблемами, наприклад, Південної Європи й бути залученими до їх вирішення. Звісно, як видається, в України так багато негараздів, що до чужих не може бути й діла, але якщо ми хочемо, аби нами цікавились і нам допомагали, то не маємо бути байдужі.
Важливо, що про Україну не забули східноєвропейці. Країни, які пережили 1989-й, убачали в Євромайдані сиквел своєї історії. Втім, коли той переріс у кровопролиття й війну, не відмежувалися, бо відразу зрозуміли: вона і їхня. Активна позиція Східної Європи додала їй ваги в ЄС і допомогла зрозуміти, що лише разом із Україною картина бачитиметься довершеною. Екс-прем’єр-міністр Польщі Дональд Туск нині на посаді голови Європейської ради добре це символізує. Тож 2014-й можна було б назвати ще й роком Східної Європи. Британський історик Тімоті Ґартон Еш уже чудово підсумував: європейська черепаха виявилася прудкішою за російського ведмедя. І те, що вона рухається ціла й неушкоджена, – заслуга Анґели Меркель, яку українці колись помилково узялися «величати» Фрау Ріббентроп.
Утім, найголовніше, що наші співвітчизники врешті зрозуміли: вони самі можуть творити власний імідж у світі й на їхні рішення ніхто не вплине, навіть окупувавши територію держави. Вони навчилися бути гордими за себе й розуміти, чому саме. І тепер починають контролювати владу та політиків. Обмежені ресурси змусили нас шукати незвичні рішення в усьому, гуртуватися навколо чужої біди. Так, Україна перестала вважати себе об’єктом.
«Think outside the box («думай нестандартно», англ.)», – повторював мені, на той час іще школярці, один знайомий американець, коли загадав з’єднати однією лінією дев’ять точок у квадраті, не відриваючи руки. Для мене тоді це було трохи дивне завдання. Я справді щоразу намагалася якимось чином зобразити «коробку» (box), тобто вимальовувала різні варіації квадрата. Коли той приятель показав нарешті «нестандартне рішення», воно стало для мене добрим уроком, який пам’ятаю і досі. Нині таких завдань пропонують сотні на різних тренінгах, але я не про те… Той урок був важливим для мене, бо навчив думати про нестандартні рішення в найрізноманітніших ситуаціях, у яких опиняюсь.
Тепер, коли думаю, де ми всі нині, мені видається, що outside the box має думати вся нація. І так, здається, й відбувається. Головне, щоб наступного року, ми про це не забули й не втратили креативності.