Але що саме він може і збирається протиставити «заколоту», Янукович не сказав. І взагалі не виглядав, м’яко кажучи, впевненим у собі. Тож буквально протягом години після появи звернення Рада, головою якої після добровільної відставки Володимира Рибака обрали Олександра Турчинова, позбавила Януковича повноважень президента. Нові президентські вибори мають відбутися 25 травня.
Також ситуативна більшість парламенту проголосувала за негайне відновлення дії Конституції у версії від грудня 2004 року та ухвалила рішення про негайне звільнення з-під варти Юлії Тимошенко, котра вже ввечері змогла виступити на Майдані Незалежності.
У суботу та неділю парамент також відставив керівників силових відомств. Замість міністра внутрішніх справ Віталія Захарченка, чиє місцеперебування на час підготовки цього тексту лишалось невідомим, призначили в. о. – опозиціонера Арсена Авакова. Досвіду роботи в правоохоронних органах він не має, проте інший претендент, керівник столичної міліції в 2005 – 2010 рр. Віталій Ярема, знявся саме на користь Авакова; екс-голова МВС Юрій Луценко офіційно не розглядався взагалі.
Читайте також: Янукович залишив у Межигір'ї біля свого майна лише собаку
Продовження мало місце в неділю. Депутати більше не призначали в. о. керівників силових відомств, але затвердили «Уповноважених Верховної Ради» з контролю за кожним із цих органів. Також за вихідні парламент звільнив найодіозніших міністрів, таких, як голова Міносвіти Дмитро Табачник, головний дипломат Леонід Кожара та головна з охорони здоров’я Раїса Богатирьова. Зняли з посади й голову Вищого адміністративного суду Ігоря Темкіжева.
Майже рівно рік тому Темкіжев уславився тим, що посів останнє місце в своєрідному рейтингу високопосадових суддів, на чиїх руках фотокореспонденти зафіксували дорогі годинники. Тоді хронометр голови ВАСУ оцінили «усього» в $ 2400. Але значно знаменитіший цей вихідець з Донецької судової системи тим, що саме під його керівництвом ВАСУ позбавляв повноважень народних депутатів України – на думку багатьох правників, незаконно.
Законотворчий гімн революції сягнув крещендо, коли ВР затвердила Олександра Турчинова в. о. президента України. Також у неділю парламентарі повернули державі «Межигір’я», собі – не так давно ними ж скасоване право впливати на призначення суддів, остаточно вичистили з законодавства згадки про сумнозвісні «закони 16 січня», скасували не менш сумнозвісний мовний закон Колесніченка – Ківалова та, нарешті, одним голосуванням привели у відповідність із Конституцією-2004 тридцять два різних закони. Після чого розійшлися до 16.00 понеділка.
Усі ці події безперечно засвідчують перемогу повстання проти Януковича. Водночас вона – далеко не остаточна. Про повернення на Банкову самого Януковича не йдеться: виборці не подарують йому «нерішучості», а колишні партійці, що масово тікають зараз із лав ПР, бояться його помсти. Але в майбутньому буквально кожне із сьогоднішніх та вчорашніх рішень Ради може бути визнане нелегітимним, а в крайньому разі може йтися і про переслідування тих, хто ці рішення приймав.
Читайте також: Україна проти Януковича: пауза
Досить сказати, що відставка президента парламентом з причин «самоусунення» президента від виконання обов’язків жодним чином не передбачена Конституцією та законами. Понад те, експерти та політики вже назвали чимало менш сумнівних варіантів дій – скажімо, через негайне узаконення і таке ж негайне проведення процедури імпічменту.
Ясно, що логіка революції вимагає відходити від закону – інакше це не називали б революцією. І хтось мусить терміново брати відповідальність на себе. Водночас такі спішні кроки легітимізують в очах частини суспільства «симетричні» кроки протилежної сторони. Йдеться про резолюцію Харківського з’їзду депутатів місцевих рад частини східних та південних регіонів, де сказано про «перебрання на себе» влади на місцях.
Головні ж проблеми, як воно часто буває, виникають у стані переможців. Майдан – 2013 не був запланований політиками, й навіть не був ними очікуваний. Те саме стосується і раптового повалення режиму. Відтак політична опозиція опинилася без узгодженого керівництва, не кажучи вже про план дій. Примушена щось робити для встановлення елементарної керованості державним апаратом, вона вже тим самим приречена на сплеск внутрішньої боротьби та інтриг. Усе це – на тлі катастрофічної недовіри найширших мас (і не лише «революційних») до топ-політиків узагалі, в тому числі опозиціонерів.
Очевидним наслідком цього є боротьба, в першу чергу, між симпатиками та антипатиками Юлії Тимошенко, що розгортається вже на наших очах. Сама Тимошенко ще по прильоту до Києва поквапилась визнати, що піде в президенти. Виборців, які її не сприймають, може об’єднати альянс Віталія Кличка та Петра Порошенка, про поступове оформлення якого заговорили ще під час мирного Євромайдану. Повернення Тимошенко також очевидно підриває позиції Арсенія Яценюка. Нарешті, свою гру мусить грати Олег Тягнибок.
Тим часом активісти та просто прибічники Майдану дедаі активніше вимагають максимального відходу «старих політиків» зі сцени, просуваючи натомість лідерів, що проявили себе на Майдані – від Андрія Парубія (котрого взагалі-то новачком у політиці ніяк не назвеш) до співкоординаторів «Правого сектора», «Автомайдану» тощо. Звісно, обивательська думка про те, що з «польових командирів» неодмінно виходять погані управлінці, помилкова: історія всіх революцій частіше твердить про зворотнє. Однак існує небезпека, що боротьба проти старих облич повністю підмінить роботу задля нової України – тоді як мала би бути лише її частиною.
На все це накладаються вимоги негайного звільнення людей, засуджених ще в попередні роки за кримінальними статтями, але з великими політичним резонансом – як от «Васильківські терористи», батько та син Павличенки, селянин Віталій Запорожець, що застрелив знахабнілого від безкарності міліціонера тощо. Найкоротші списки таких «політв’язнів» складають за 20 осіб. При цьому їхню свободу готові відстоювати люди, що буквально пройшли крізь війну, і їм важко щось протиставити навіть суто в моральному плані. А з іншого боку, ясно, що «заслуги бійців» і «відновлення законності в державі» – це зовсім різні категорії.
Не можна забувати й про вимогу люстрації. В якій би формі вона не проводилась, очевидно, що це – головна вимога щодо перезавантаження держави, багато в чому важливіша за будь-які конституційні зміни. Адже, як пам’ятаємо, парламентсько-президентська республіка та Конституція-2004 не знизили корупцію у владі, й не вберегли країну від приходу Януковича, котрий просто викинув цю Конституцію на смітник.
Найперший крок, який бачиться в цій ситуації логічним з боку нової «тимчасової» влади – це термінові перевибори парламенту. Затягування з цим рішенням обурюватиме не лише радикалів Майдану, а й багатьох його поміркованих симпатиків (так само, до речі, як обурює їхню столичну когорту затягування з призначенням виборів у Києві). Цілком природним було б і провести такі вибори одночасно з президентськими.
Для відтермінування цього рішення «тимчасові», швидше за все, використовуватимуть аргумент про недостатню керованість державою, якій загрожують сепаратизм та різке погіршення економіки. Безумовно, такі загрози є, і недооцінити їх важко. Проте на іншій шальці терезів – загроза розколу «майданної» частини суспільства та політикуму на «радикалів», що хочуть негайних змін, і «поміркованих». Як показує історія, в таких випадках перемагають або радикали – або вчорашні спільні вороги і тих, і інших.