Саме тоді з’явився шанс у вихідців зі звичайних «селянсько-робітничих» родин. Позбавлені протекції завдяки належності до правлячої сили або впливових та заможних батьків, амбітні професіонали компенсували це власною активністю, нестандартним мисленням, освіченістю, успішними (а головне, результативними) громадськими ініціативами. Все це давало змогу підійматися соціальним ліфтом.
Звичним явищем стала поява молодих громадських лідерів серед депутатів міських та обласних рад, середнього менеджменту фінансово-промислових груп тощо. В української молоді, котра здобувала освіту за кордоном, з’явилася альтернатива на батьківщині, тому вона почала повертатися додому. Україна тимчасово стала державою, де почало зароджуватися таке явище, як selfmade man. В радянській за духом державі виникли альтернативні центри формування еліти, якими переважно стали неприбутковий сектор (громадські організації, аналітичні центри, благодійні фонди, церкви) та медіа.
Звісно, не варто ідеалізувати постпомаранчеві часи, адже топ-менеджмент все одно залишався закритим політклубом. І ця хвороба протекціонізму врешті-решт покосила як партію Віктора Ющенка, так й Юлії Тимошенко. Проте був доступ до керівних посад середньої ланки.
Ситуація кардинально змінилася з приходом до влади донецьких. Вони привнесли нові стандарти лідерства: конформізм, слухняність, покірність, вірність, але не принципам та ідеалам, а конкретним особам, що надали «політичне життя». Навіть належність до Партії регіонів не гарантувала «світлого майбутнього». Дивовижним явищем стало влаштування на високі посади у різних галузях (від керівників регіонів до головних лікарів) вихідців із Донбасу.
Ерозія еліти, коли гідні особи опинилися на рівні маргіналів, а посередності стали біля керма держави, має два наслідки. Першій – це еміграція амбітних фахівців за кордон. Бажання отримати можливість самореалізації, заробляти пристойні гроші, мати до себе людське ставлення з боку держави примушуватиме шукати кращої долі в цивілізованих країнах, а не failed states («неспроможних держав», до яких вже сміливо можна зарахувати Україну).
Проте не всі «маргінали-пасіонарії» залишать Україну. Одним важко акліматизуватися в чужому середовищі, другі все-таки прагнутимуть утвердитися на рідній землі, третіх мотивуватиме бажання встановити справедливість і видворити обивателів з Донбасу тощо. Тому другий наслідок полягатиме у боротьбі умовних маргіналів з псевдоелітою. Розуміння, що треба реформувати країну і як це слід робити, разом із позбавленням доступу до важелів змін радикалізуватимуть готовність відкрито протидіяти владі.
Нинішню ситуацію в Україні початку 2010-х років один до одного описав один із засновників теорії еліт Вільфред Парето. Саме невідповідність статусів, зростання потреби у владі, брак ресурсів, різні цінності та ідеали у людей призводять до політичного конфлікту. Під час такого конфлікту невдоволені громадяни проходять шлях від квазігруп до консолідованих об’єднань, готових не лише кинути виклик, а й перемогти своїх опонентів.
Отже, влада стикатиметься із «розумною опозицією», на чолі якої стоять не політичні вожді та царьки, а конкретні ідеї та принципи. Її важко поділити на «юлефанів» та «противсіхів». Вони мітингують не за гроші, а за власне майбутнє. Їхні голоси належать не нафарбованим і прилизаним образам політиків, а конкретним концепціям, стратегіям розвитку держави. Можливо, саме такої позиції нам бракувало, тому й тупцюємо на одному місці. Але, як пророкував Парето, на Україну чекають зміни.