Польськість, повстання та хлопомани
«Кров повстанців позначить майбутні кордони Польщі» — така думка була популярною в Європі на початку 1860-х. У той час відбувається останнє в ХІХ столітті польське повстання. Розділені між трьома імперіями поляки викликали в європейців співчуття та підтримку. Це й не дивно, адже після повстання 1830–1831 років маси польської шляхти вирушили в еміграцію й неформальним центром польського життя став готель «Ламбер» у Парижі. Тут осів Адам Чарторийський — колишній міністр зовнішніх справ Російської імперії, якого тепер кликали некоронованим королем Польщі.
Сам Чарторийський, який був свідком поділів Польщі наприкінці ХVIII століття, помер у 1861-му, не доживши до чергового повстання лише два роки. Та важливо, що впродовж кількох десятиліть поляки мислили категоріями боротьби. Як зауважив австрійський канцлер Меттерніх: «Польськість — це революція».
Читайте також: «За право зватися нацією»
Повстання 1863–1864 років буде останнім у черзі польських збройних виступів. І за його результатами уважно спостерігали в Європі: відновлення Польщі уявляли в кордонах колишньої Речі Посполитої. Самі поляки розуміли, що в національному питанні не все так однозначно, і, прагнучи заручитися підтримкою литовців та українців, ще в 1830–1831-му висунули гасло «За нашу і вашу свободу!».
На початку 1860-х національне питання таки прорізалося, мов «шило з мішка». Шляхта ділилася на два табори: білих і червоних. Перші представляли консервативне крило, другі — демократичне. До останніх належала Білоцерківська гміна польської студентської корпорації Київського університету. Її члени на чолі з Володимиром Антоновичем заснували рух під назвою «хлопоманство», а опісля порвали з польською корпорацією і фактично стали осердям української «Громади» в Києві.
Прапор повстання 1830–1831 років та урядова печатка повстання 1863–1864 років. Під час обох виступів польські революціонери зверталися й до українців: у першому випадку з гаслом «За нашу і вашу свободу», а в другому розміщуючи на печатці символ України — Архістратига Михаїла
Напівжартома Володимира Антоновича та його приятеля Тадеуша Рильського в польських колах охрестять «майбутніми Гонтою та Залізняком». А незабаром першого викличуть на дворянський суд, де в присутності 60 шляхтичів він боронитиме свою позицію. Суд закінчиться нічим. По суті, хлопоманам не було чого закинути, зате напередодні повстання польський табір покинули проукраїнські сили.
На сторінках часопису «Основа» в тексті з промовистою назвою «Моя сповідь» Антонович відповідав на закиди з польського табору й пояснював причини своєї національної еволюції: «Доля хотіла, щоб я народився в Україні шляхтичем; змалку мав я всі звички паничів і довго поділяв усі станові та національні пересуди людей, в колі яких я виховувався… Я побачив, що поляки-шляхтичі, які живуть в Україні, мають перед судом власного сумління тільки два виходи: або полюбити нарід, серед якого вони живуть, перейнятись його інтересами, повернутися до народності, колись покинутої їх предками, і невсипущою працею та любов’ю в міру сил спокутувати все зло, яке вони зробили народові, що вигодував багато поколінь вельможних колоністів і якому ці останні платили презирством, лайкою, зневагою його релігії, звичаїв, гідності, або ж, коли на це не стало моральної сили, переселитися в польську землю, заселену польським людом…».
Читайте також: Від Ярослава Мудрого до Пилипа Орлика
«Ви добрі пани, то вас довго мордувати не будуть»
«З поляками годі зробити дуже багато, але, якщо пощастить, можна зробити щось для поляків», — заявляв Александр Вєльопольський. На розсуд цього політика царський уряд віддав вирішення польського питання, і треба сказати, що йому вдалося багато осягнути для розвитку польськості. Утім, за поступки в національній сфері Вєльопольський мав гарантувати послух і контроль за будь-якими політичними рухами. Приборкати останніх було вирішено рекрутським набором молоді до війська.
Це й стало детонатором повстання, яке в січні 1863 року підняли червоні, і білим не лишалося нічого іншого, як до них приєднатися. Правобережжя мало відіграти не останню роль: велика кількість шляхетських володінь давала підстави розраховувати як на людську підтримку, так і на матеріальний ресурс. За офіційними даними, до 1862-го в Південно-Західному краї полякам належало 2,64 млн «душ селян», у той час як російським дворянам ушестеро менше — 431 тис. Шляхта володіла 92% земель у Волинській губернії, 90% у Подільській та 85% у Київській.
Польські повстанці-косинери. Селянські загони, зважаючи на відсутність озброєння, використовували для боротьби коси, прикріплюючи лезо вертикально до древка. Для литовських та білоруських селян повстання 1863 року буде останнім спільним виступом разом із поляками. Це вже не стосувалося українського селянства, яке часто виловлюватиме повсталих
Прихилити місцеве населення мала б «Золота грамота», про яку селянство чуло поголоски ще від 1861‑го, мовляв, пани зачитали не весь декрет про скасування панщини, а лише частину. Ось із цим документом і звернулися повстанці до народу. «Грамота Сільському Народу, разом з Польщею і Литвою піднявшись проти Московського панування, щоб добути вічну свободу і щасливу долю цілої нашої країни…» — читаємо в заголовку. Національне питання тут прямо не порушувалося — не це було головною проблемою українського селянства. Та все ж таки на грамоті стоятиме гербова печатка, що складалася з трьох символів: польського Орла, литовського Пагоні та руського Архістратига Михаїла.
Документ, що містив 12 пунктів, стосувався насущного, як-от свобода, вільне пересування, навчання в школах, доступ до суддівства, а для православних священиків окрема платня, «щоб тільки не потребували вони від люду плати за духовні послуги». Насамкінець обіцяно кожному, хто повстане зі зброєю, щонайменше шість моргів поля, садибу та досмертну плату.
Польські обіцянки викликали справедливу іронію в автора брошури «Беседы с русским народом», що була розповсюджена навесні 1863-го. У ній він риторично резюмував: «Коли б вони вам бажали зробити що-небудь добре, вони мали на те багато часу, їм ніхто не перешкоджав раніш робити се». Цей закид був абсолютно резонним, тому не дивно, що в деяких місцевостях, як і 30 років перед тим, селяни роззброювали повстанські загони.
Через багато років поляк Чайковський оповідав Євгенові Чикаленку, як він, київський студент, у 1863-му, повертаючись із навчання додому, розпитував у візника про настрої серед селян. Візник заспокоював панича:
— Я чув поміж людьми, що вам буде полегкість.
— А яка саме? — питає Чайковський, зрадівши.
— Та казали люди, що ви добрі пани, то вас довго мордувати не будуть, а одразу голову до порога.
Ще один типовий сюжет у різних варіаціях переповідали сучасники, а саме коли селяни виловлювали та били повсталу шляхту, то траплялося, що, добре озброєна, вона не чинила жодного спротиву. Описуючи одну з таких картин, Михайло Драгоманов цитував побитого поляка, за якого хотів заступитися російський офіцер: «Залиште, нехай б’ють! Ми винуваті перед ними! Дуже винуваті!».
Читайте також: Українські націонал-комуністи в добу визвольних змагань
Якщо «Золота грамота» була написана до безнаціонального «сельського народу», то для вищих щаблів суспільства адресовано заяву Центрального комітету, опубліковану в російській газеті «Колокол», яку в Лондоні видавав Ґерцен. У ній ішлося про відбудову Польщі в старих кордонах, але в союзі трьох народів.
Український рух був заслабкий, а часто навіть байдужий до польських закликів, але й сказати, що серед повсталих не було українців, не можна. Андрій Потебня, чи не найвідоміший із них, боровся в складі Комитета русских офицеров. Після його загибелі на спільній могилі здебільшого невідомих повстанців, яких перепоховали під Краковом, окремо зазначать: «Українець Андрій Потебня, колишній офіцер російських військ та соратник Алєксандра Ґерцена».
Кров повстанців засвідчила, що майбутні кордони Польщі вже не пролягатимуть Правобережжям. Інакше відбувалися події на землях Литви та Білорусі. Зокрема, в останній один із лідерів повстання Кастусь Калиновський розпочне видавати першу газету білоруською мовою «Мужицька правда», а в ув’язненні перед стратою напише «Листа з-під шибениці», який згодом вважатимуть маніфестом білоруської національної ідеї: «Для того, Народе, як тільки коли почуєш, що брати твої з-під Варшави б’ються за правду і свободу, тоді й ти не оставайся ззаду, але, ухопившись за що можеш, за косу, сокиру, цілою громадою іди воювати за свої чоловічі й народні права, за свою землю рідну. Бо я тобі з-під шибениці кажу, Народе, що тоді тільки заживеш щасливо, коли над тобою Москаля вже не буде».
«Мова, зіпсована впливом Польщі»
Українці здебільшого не підтримали повстання, але це не означало, що український рух не мав розділити долю повсталих. Після виступу 1830–1831 років царський режим нещадно розправився з унійною церквою, і коли в 1839-му дійшло до підписання акта «возз’єднання» з православ’ям, то його підписав лише 21 священик, бо, за свідченням історика церкви, «всі інші були на Сибірі або в могилі».
Цього разу під ударом реакції знову опинилася українська справа. На початках ніщо не віщувало небезпеки, яка з’явилася цілком на порожньому місці: до Київського цензурного комітету надійшов рукопис «Притчи Господа нашого Ісуса Христа українською мовою розказані». Цензор Новіцкій відреагував на рукопис різко: у заяві до міністра внутрішніх справ він обґрунтує зв’язок між публікаціями навчальних книжок «малоросійським наріччям» та «замірами щодо відокремлення малоросійської народності». І водночас підкреслить, що це збігається з польськими намірами й зобов’язане їм своїм походженням.
Читайте також: Як зустрілися дві Русі
Далі вже буде черга за міністром внутрішніх справ Валуєвим. Його циркуляр місцями буде дослівною калькою з листа Новіцкого: «…Ніякої особливої малоросійської мови не було, нема і бути не може, і що наріччя їх, вживане простим народом, є тією ж російською мовою, тільки зіпсованою впливом на неї Польщі, що загальноросійська мова також зрозуміла малоросам, як великоросіянам, і навіть більш зрозуміла за так звану українську мову, яка тепер придумується для нього деякими малоросами і особливо поляками».
Валуєвський циркуляр заборонив друк навчальної літератури українською мовою. Він не набув статусу закону (його не погодили керівники різних відомств), але набрав чинності на основі резолюції імператора, який на документі написав: «Виконати». Зате міністр освіти прямо виступив противником циркуляра, зазначивши, що «старання літераторів обробити граматично кожну мову чи наріччя і для цього писати ним і друкувати досить корисне з огляду на народну просвіту й заслуговує цілковитої похвали».
Українцям не вдалося переконати владу у своїй лояльності до Росії, а Микола Костомаров, один з ініціаторів підготовки Святого Письма українською, зауважить, що гроші на це видання щедро приходили з лівого берега Дніпра, надходили з Сибіру та Кавказу, але «жодного рубля не отримав з Правобережної Малоросії, де, як відомо, вся інтелігенція була в руках поляків».