Ріхард Герцінґер політичний колумніст, Берлін

«Поворотний момент» німецької політики?

Опінії
31 Березня 2022, 16:08

Те, що раніше вважалося винятком, нині стало можливим буквально миттєво: постачання зброї в «кризову зону», а також зобовʼязання перед НАТО про досягнення двовідсоткової цілі витрат із бюджету на оборону. Газопровід «Північний потік-2», задля чиєї добудови німецька політика особливо наполегливо протистояла запеклому опору зі США та Європи, раптово зупинився.

Така повна зміна курсу супроводжувалася грандіозною риторикою: день російського вторгнення до України став «переломним моментом», за словами провідних німецьких політиків з усіх демократичних партій, а 24 лютого 2022 року вони «прокинулися у зовсім іншому світі». Водночас приховувався той факт, що той «інший світ», в якому загарбницька війна посеред Європи є реальністю, існує вже вісім років з моменту анексії Криму та російського вторгнення на Донбас, – з якого німецька політика не хотіла зробити необхідних висновків.

Фактично попередня політика Німеччини щодо Росії, яка базувалася на «діалозі», дипломатичному компромісі та зближенні через економічне співробітництво, нині лежить у руїнах – а разом з нею і зовнішньополітична доктрина «політики стриманості» в глобальних політичних конфліктах, якій слідували протягом десятиліть. Однак сумнівно, наскільки ґрунтовною та витривалою є радикальна зміна курсу німецької зовнішньої політики. Берлін погодився на поставки зброї Україні та жорсткі санкції, зокрема такі як виключення Росії з міжнародної платіжної системи SWIFT, лише під масовим тиском своїх західних партнерів. Зараз він протидіє агресії Путіна рівно настільки, щоб не ізолювати себе повністю в Трансатлантичному альянсі. 

Поставки зброї відбуваються повільно або не надходять, Берлін все ще не в змозі ввести ембарго на постачання газу та нафти із Росії – і тому залишається чутливим до нових маневрів шантажу з боку Путіна. У європейському та трансатлантичному альянсах Берлін блокує подальші санкції, і в телефонній розмові канцлер Олаф Шольц, за словами його речника, «вимагав» від військового злочинця в Кремлі «кроків у пошуках дипломатичного вирішення конфлікту», а не негайного відходу агресора з української території.

Читайте також: Чому на Заході вважають, що проблема не в Росії, а лише у Путіні

У таких формулюваннях знову чутно старий, звичний м’який тон у взаєминах з Кремлем. У будь-якому випадку, таке ставлення далеке від далекосяжних змін у свідомості щодо боротьби з агресивними автократичними режимами та ролі, яку ФРНмає відігравати у глобальному захисті демократії. Тим більше, що серйозного, самокритичного дослідження причин багаторічних катастрофічно неправильних оцінок режиму Путіна в німецькій політиці та суспільстві досі не було. 

Навіть політикам, які відзначилися особливою близькістю до Кремля, наприклад, прем’єр-міністерці землі Мекленбург-Передня Померанія Мануелі Швезіг (СДПН), прем’єр-міністру Саксонії Міхаелю Кречмеру (ХДС) та заступнику голови ВДП Вольфгангу Кубіцкому, дозволено безперешкодно залишатися і працювати на своїх посадах, без необхідності виправдовувати їхнє нищівне політичне лобіювання Кремля.

Німецька зовнішня політика вже зазнала фіаско добрих півроку тому, коли не визнала, що Афганістан потрапить у руки Талібану після поспішного виведення військ Заходу, і не вжила жодних запобіжних заходів проти цього. У той час відповідальні політики обнадіювали перспективою нещадної переоцінки помилок, допущених у питанні «національного будівництва» на Гіндукуші, та кардинального стратегічного перевизначення критеріїв і цілей закордонних військових операцій Бундесверу. Однак нічого подібного не відбулося. Натомість катастрофа в Афганістані була значною мірою забута німецькою громадськістю.

Тепер ті, хто приймає політичні рішення, намагаються виправдовуватися тим, що, ймовірно, були занадто «наївними» щодо намірів режиму Путіна – як сказав голова ХДС і лідер відповідної депутатської групи в німецькому Бундестазі Фрідріх Мерц. Але те, що звучить самокритично, насправді є відволікаючим маневром від повного провалу німецької політики у взаємодії із багаторічною агресивною політикою Путіна, того факту, що вона тим самим опосередковано спонукала Кремль до вторгнення в Україну.

Німецькі політики були аж ніяк не просто «наївними». Незважаючи на давно встановлені докази протилежного, вони маніакально чіплялися за політичну брехню про те, що путінська Росія, незважаючи на всі її жахливі злочини, є потенційним партнером у сфері безпеки, який лише тимчасово перебуває на неправильному шляху і в якийсь момент може бути принаймні частково причетним до знову конструктивної співпраці.

За поблажливістю Берліна до Кремля стояла не лише індивідуальна сліпота. Вона була систематичною і засновувалася на прихованому стратегічному розрахунку: Москву не слід занадто зневажати, щоб тримати її в грі як потенційну опору майбутнього порядку європейської безпеки, яка має забезпечити Європі більшу незалежність від США. Ця амбівалентність привела німецьку політику та суспільство до ціннісного релятивізму, який зробив їх нездатними розпізнавати та відкрито називати ворога вільного світу, як-от Владімір Путін, як такого. Лише тоді, коли ці політичні гойдалки між прихильністю до демократичного Заходу та домовленістю з агресивною, експансіоністською автократією буде чітко визначено як помилковий шлях та чітко переглянуто, ми зможемо говорити про «поворотний момент» у зовнішній політиці Німеччини.

 

 

 

 

93