Повна сумка Сум. Мандрівка, що вмістилася в дорожню торбу

Ключі від…

У місті чимало справді красивих будинків і храмів. Забудови неод­­норідні, але складаються переважно з двох головних блоків. Це, звісно, стандартна радянська архітектура, що набуває індивідуальних рис дуже рідко, як, наприклад, у випадку загрозливого потойбічного космодрому Обласної універсальної наукової бібліотеки імені Крупської (що пов’я­­зувало дружину Лєніна з областю, бібліотекою, її універсальністю та наукою, запитання не до мене). Другий архітектурний блок – будівлі, зведені на зламі ХІХ і ХХ століть. З легким присмаком сецесії, зі специфічним різьбленням або й використанням елементів неоготики в південному «санаторійному» ду­­сі, як у колишній лікарні Святої Зінаїди на вулиці Троїцькій. Іще одним класичним зразком тих часів є сумська пішохідна стометрівка, або ж «сотня» – вулиця Соборна.

Майже на кожній центральній вуличці є симпатичний маєток, а то й палац. Є й дещо масштабніше, скажімо, дендропарк на місці маєтку та парку Івана Асмолова. У гарному будинку управителя цукрозаводчика Харитоненка тепер диспансер радіаційного захисту, а довкола – дерева і запахи. Ува­­гу привертають дивакуваті ями. Колись це були ставки, відтак вода з них зникла (чи то випили після революції, чи ще якась пригода трапилася).

Або розкішний Троїцький собор на однойменній вулиці. Його звів на самому початку ХХ століття архітектор Ґустав Шольц. Дехто вважає, що його стиль дещо італійський, дехто каже, що петербурзький. І хоч би де там лежало коріння стилізації, це справжня окраса міста. За радянських часів у Троїцькому була органна зала, а на його сходинках ще довго тусувалися неформали. А відомий архітектор Алєксєй Щусєв подарував Сумам Пантелеймонівську церкву в псевдоросійському сти­­лі на вулиці Роменській.

Давнішу архітектуру Сум можна подивитись у кількох майже однакових класицистичних церквах XVIII–XIX століть і двох соборах із ознаками бароко. Це козацький Воскресенський собор на майдані Незалежності, перша кам’яна будівля міста, зведена на початку XVIII сторіччя на території тодішньої фортеці коштом перших сумських полковників, – характерне для Слобожанщини «мішане» українське бароко. Та домінанта всього центру – величний Спасо-Преобра­­женсь­­кий собор на стометрівці, побудований у 1776–1778 роках і перероблений у 1858-му та 1882–1892 роках.

Сьогодні в Сумах, як і в більшості інших невеликих обласних центрів, будують мало. Хоча з’явився новий великий стадіон. «Навіщо Сумам такий здоровенний спортивний об’єкт? Тут нема що проводити, на місцеві змагання не прийдуть десятки тисяч людей! Дарма викинули гроші!» – казав мені один знайомий спортивний журналіст невдовзі після появи споруди. Про­­те так чи інакше, стадіон у місті прижився та виглядає доволі динамічно.

Брелок

Біла альтанка – неодмінний атрибут чи не кожного обласно­­го центру України. Але в Сумах вона самобутня та цікава. Сучасну скульптуру цього містечка представляє знаменитий пам’ятник цукру. Враження він справляє неоднозначне. Кажуть, ідея поставити цей об’єкт виникла в міського голови (більше відомого у всеукраїнських масштабах крилатим неологізмом «підписдесь») після відвідин російського Курська, де він побачив пам’ятник яблу­­ку антонівка. А втілив задум скульптор Олексій Шевченко. Взагалі цукор для Сум і області – продукт символічний. У ХІХ–ХХ століттях саме вибуховий сплеск його виробництва визначив розвиток міста. Місцевим лідером цукрової промисловості, поряд із родиною Терещенків, був магнат Іван Харитоненко, теж виходець із селян. Його коштом зводилися будинки, лікарні, церкви, мости, заводи, що функціонують і досі. Пам’ят­­ник Харитоненку стоїть у самому центрі Сум. А родинне поховання на Центральному міському цвинтарі прикрашають скульптури французького мит­­ця Арістіда Круазі. Утім, нувориш був до вподоби не всім, дехто вважає саме його прототипом нищівної драматичної сатири Івана Карпенка-Карого «Хазяїн». Інші, щоправда, ставлять на цю роль Терещенка. Є в Сумах і такі милі тимчасові штуки, як дерев’яна модель старовинної вантажівки з квітами.

Атлас України

Місто ідеально «вмостилося» на межі кількох поділів країни. Соціологічно це найсхідніше місто Центральної України, на переході з Півночі на Схід, із відповідною електоральною орієнтацією. До Харкова зовсім близько, але навіть водії тамтешніх автобусів у Сумах краще дотримуються правил дорожнього руху, ніж удома, бубонячи собі під носа: «ми ж не в Харкові!» Не обійшлося і без так званого мовного кордону – на сумських вулицях майже з однаковою вірогідністю можна почути як українську, так і російську. Рівень суржику зашкалює та має характерний непередаваний відтінок, краще відчутніший тому, що сумчани в більшості своїй дуже комунікабельні.

На центральних вуличках почуваєшся, наче в затишному старовинному містечку з кафешками. А за лічені хвилини вже йдеш нескінченною, занедбаною та загадковою промзоною або неозорим зеленим сло­­божансь­­ким приватним сектором. Місто базарчиків і людей явно старосвітського (пост)селянського вигляду раптом виявляється містом гігантів машинобудівної та хімічної промисловості.

Бутерброд із ковбасою

Здається, цей великий магазин на Соборній вулиці пам’ятаю ще з дитинства. З десяток років тому ми з батьками купували тут їжу. Наша сумська пересадка з ворожбянського дизеля на харківський автобус тривала кілька годин, тож ми гуляли містом, а в магазині купували, якщо не помиляюся, ковбасу, хліб і кефір. Легкий і швидкий перекус для подорожнього. «Мабуть, це вперше в Україні! – сміються мої сумські приятелі. – Там, де донедавна торгували ковбасою, відкрили мистецьку галерею!» Справді, випадок унікальний. Від 2009 року замість великого продуктового тут діє Сумська муніципальна галерея «Смуга». Етнографічні стилізації на виставці місцевих скульп­­торів переплітаються з типовими ходами contemporary.

Є в Сумах і більш класичні музеї. Наприклад, художній із чималою колекцією живопису від Петра Левченка до Миколи Глу­­щенка, від Івана Айвазовського до Сергія Васильківського, з цікавим зібранням пор­­целяни та фаянсу. Чи крає­­знавчий із численними матеріалами про культуру, історію та природу Сумщини.

Ручка

Внесок нинішньої Сумської області в українську літературу величезний. Ось, наприклад, Іван Багряний з Охтирки, а Наталка Білоцерківець із-під Білопілля. Обласний центр у цьому сенсі скромніший. Із «Розстріляного відродження» можна згадати поета Василя Алешка, що мирно собі оспівував красоти села та родючої української природи, але в книжці «Димарі в квітниках» раптом виявився автором цікавої авангардної поеми. Інший сумський «стовп авангарду» має міжнародне значення – в міській Олександрійській чоловічій гімназії навчався один з основоположників російського й українського футуризму Давид Бурлюк. Жи­­ли тут Олександр Олесь і російські письменники Антон Чєхов та Алєксандр Купрін. Сьогодні літературне життя в Сумах, якщо й не «вирує», то принаймні яскраве та своєрідне. Є тут доволі потужне середовище навколо творчого збіговиська «Паркан».

Театральна програмка

Поетки Софія Сітало та Тетяна Корнілова – ще й акторки у місцевому Театрі для дітей та юнацтва. Завдяки їм я потрапляю за лаштунки. У Рівному мені вже розповідали про річку, замуро­­вану під фундаментом театру, що ж розкажуть тут: «У нашому театрі десь під фундаментом, здається, є підземний хід, який веде звідси далеко вглиб міста!»

Я, щоправда, підземного ходу не побачив. Зате побував у фактурних напівтемних приміщеннях з інвентарем, у люку під сценою, у гримерці, куди актриси після вістави повертаються, як годиться, з квітами від глядачів. І навіть зазирнув в один особливий підвал. У ньому від тих часів, коли в театрі давали ще й лялькові вистави, ховаються маріонетки. У темряві під низькою стелею вони висять нерухомо, ніби на шибеницях.

Балончик

У 1990-х місто мало похмуру бандитську славу. Деякі журналісти пов’язували це з «хімією»: коли в Сумах розбудували хімічні підприємства, на них надсилали працювати в’язнів ледь не з усього тодішнього СРСР; «на хімії» вони жили в значно ліберальніших умовах, ніж у в’яз­­ницях, і потроху стали організовувати бригади з «малолєток». «Бауманські», «роменські» та ін­­ші угруповання (їхні сходки тут називалися «зборами») перетворювали райони на справжні по­­ля бойових дій. Кажуть, іноді цілі школи бралися в облогу, і за право вийти з них неушкодженими учні мусили платити по 5 грн. Сумам присвячена окрема сторінка на міжнародному сайті «Віртуальний музей гопників».

Молодик, який колись брав участь у подіях і не хоче називати свого імені, ставиться до цієї слави трохи скептично: «У таких історіях чимало перебільшень. Частіше пацани просто збиралися десь, балакали, грали у футбол. А про школи… Може, це пішло з одного випадку, коли на нас під час «розборки» ззаду напали і нам довелося сховатися в школі (ввечері там учнів уже не було) та звідти відбиватися…»

Одне беззаперечно: сьогодні тут значно спокійніше. І стометрівкою наче не ходять бриті пацанчики топлес у спортивних штанях. А знакові закапелки часом перетворюються на неформальні зони. Наприклад, так звана Хіросіма – недобудований закинутий спорткомплекс, що виглядає таки досить розбомблено. Поет Віталій Корнілов розповідає: в часи його дитинства «малолєтки» тут готували арматуру для бійок старших бандюків. Тепер стіни загадкових споруд – це справжня галерея стрит-арту.

Помаранчевий сік

Суми були однією з колисок Помаранчевої революції. Вліт­­ку 2004 року на знак протесту проти об’єднання кількох вишів розпочалася так звана Студентська революція на траві. Мітингувальники вимагали відставки одіозного «донецького» губернатора Щербаня та начальника обласної міліції Плєханова, встановили наметове містечко, яке відтак розігнали із застосуванням сили, організували похід на Київ. Кількох осіб заарештували. Події каталізували протестні настрої земляків Віктора Ющенка та остаточно закріпили за Сумами славу східного «помаранчевого форпосту». У сквері, де все відбувалося, тепер стоїть пам’ятник.

І, власне, сумка