Черговий раунд переговорів у «нормандському форматі», на кожен із яких родичі заручників чекають, затамувавши подих, знову не дав жодних принципових зрушень у питанні звільнення незаконно утримуваних осіб.
Обмін за формулою «всіх на всіх» звучить не менш утопічно, аніж, наприклад, «відновлення контролю Україною над непідконтрольною частиною кордону». До того ж Росія і далі заперечує, що п. 6 мінських домовленостей передбачає повернення до України, зокрема, засуджених на території Росії та тимчасово окупованого Криму наших громадян. Понад те, Москва демонстративно тикає носом Київ у «російське громадянство» Сенцова та Кольченка, присвоєне їм у насильницький спосіб.
Загальний флер гібридності, невизначеності, недомовленості російсько-української війни поширюється, зокрема, й на питання заручників і в’язнів. Так само як на війні, жертвами цієї начебто гібридної проблеми стають цілком реальні люди, яких позбавляють свободи, права на справедливий суд, піддають катуванням, жорстокому поводженню і яких Кремль використовує як розмінну монету та «живий щит» для своєї переговірної позиції.
Попри одиничні випадки «хепі-енду», загальний тренд нагадує «лєнінське танго»: звільнили трьох — «звинтили» шістьох.
Читайте також: Велике переслідування. Українці в російському полоні
І тут нам треба розуміти дві речі: по-перше, бранці існуватимуть доти, доки частина української території лишатиметься під окупацією і доки Росія в конвенційний чи неконвенційний спосіб вестиме війну проти України; по-друге, перша теза не означає, що Україна може дозволити собі сидіти склавши руки, а, навпаки, вимагає винайдення ефективної формули реагування на проблему.
Ми підготували для вас добірку тенденцій, якими у 2016 році відзначилися події довкола проблеми в’язнів Кремля.
КРОК УПЕРЕД: поодинокі випадки звільнення
За останній рік до України через механізм політичних перемовин повернулося троє бранців: Надія Савченко (у травні), Геннадій Афанасьєв та Юрій Солошенко (обоє в червні), засуджені відповідно за «застосування заборонених засобів та методів ведення війни», «тероризм» та «шпигунство». Окрім того, вирватися з-під домашнього арешту в Криму вдалося Юрієві Ільченку, обвинуваченому в екстремізмі та розпалюванні міжнаціональної ворожнечі. Наприкінці листопада завершився термін у сина Мустафи Джемілєва Хайсера, який протягом попередніх двох років відбував покарання в колонії в Астрахані, куди був незаконно перевезений із Криму. Випадки вдалого завершення перемовин, на жаль, є винятком, а не тенденцією. До того ж через очевидну та неприховану присутність у переговірному процесі одіозного Віктора Медведчука залишається відкритим питання ціни такого посередництва.
ТРИ КРОКИ НАЗАД:
• Поява нових бранців
Тим часом загальна кількість бранців і далі зростає. Жовтень 2016 року, приміром, відзначився цілою низкою нових арештів. Найбільшого резонансу набула справа журналіста Укрінформу Романа Сущенка, якого російські спецслужби, за словами адвоката Фєйґіна, заманили до Москви, де схопили й звинуватили в шпигунстві. Через засекреченість такої категорії справ ні зараз, ні після засудження ми не зможемо дізнатися подробиці матеріалів провадження.
Читайте також: Спогади на волю
Цього самого місяця чергова серія обшуків прокотилася помешканнями кримських татар у Сімферополі й завершилася п’ятьма новими арештами (Еміля Джемаденова, Рустема Ісмаїлова, Айдера Саледінова та братів Абдуллаєвих) і появою вже четвертої справи кримських мусульман. У листопаді додалося ще двоє затриманих.
Трохи раніше, у серпні, ФСБ відрапортувала про захоплення так званої диверсійної групи в Криму. Перевезення двох її фігурантів — Євгена Панова та Андрія Захтія — у «Лефортово» в Москву свідчить про серйозність намірів ФСБ щодо них. Водночас правозахисники Української Гельсінської спілки з прав людини заявили про наявність доказів застосування тортур до Панова, що, власне, є об’єднавчим трендом для більшості політичних справ проти громадян України.
Усі ці новели Слідчого комітету та ФСБ свідчать про те, що, попри відносне затишшя на лінії зіткнення, війна триває.
• Віднайдення нових старих в’язнів
Миколу Шиптура, майданівця, який у березні 2014-го поїхав до Криму, щоб підтримати громадянський спротив окупації, захопила так звана севастопольська самооборона, у подальшому засудили до дев’яти років позбавлення волі за начебто замах на вбивство, а де-факто за необхідну оборону від проросійських активістів. Навіть поверховий правовий аналіз матеріалів справи свідчить, що вирок є політично мотивованим. Окрім того, обставини затримання й Шиптура, й інших майданівців, широке висвітлення цієї події в ЗМІ з «правильними акцентами» («бандерівці наступають»), намагання примусити в’язня заявити про те, що він є членом «групи Сенцова», не залишають сумнівів у тому, що левова частка кримінальних справ проти українців призначалася виключно для пропагандистського вжитку.
Утім, у цій історії насамперед дивує інше: протягом майже трьох років справа Шиптура лишалася непоміченою в Україні, попри те що його дружина стукала в усі двері всіх державних установ. У хаосі завершення революції, окупації Криму та початку війни Шиптур може виявитися не єдиною непоміченою жертвою. Скільки ще таких справ Україна проґавила, лишається тільки здогадуватися.
• Нові категорії жертв окупації та війни, про які раніше не було відомо, але які так само варто враховувати
Коли ми кажемо про в’язнів Кремля, то маємо на увазі тих, хто утримується з політичних мотивів на території Російської Федерації та Криму, не забуваючи, звісно, про цивільних заручників, а також українських військових, що перебувають на території, підконтрольній «ДНР» та «ЛНР». Але насправді масштаби лиха ще більші. У Криму, по суті, заручниками є не лише ті, хто перебуває в місцях несвободи, а й, наприклад, журналіст Микола Семена та заступник голови Меджлісу Ільмі Умеров, які перебувають під підпискою про невиїзд.
Так, тисячі громадян України переміщуються з місць несвободи тимчасово окупованого Криму для відбування покарання до колоній на території РФ. При цьому Росія керується власною логікою і виходить зі світоглядних позицій «Кримнаш», але з погляду міжнародного гуманітарного права такі переміщення не просто є незаконними, а можуть становити воєнний злочин. Незаконно переміщені особи, звісно, не політичні в’язні, але їхні права так само дуже серйозно порушуються.
Читайте також: Юрій Яценко: ФСБ вимагало, аби я зізнався у шпигунстві
Ще однією проблемою, яка досі залишалася в тіні, є масове залучення українців шляхом обману, а в подальшому примусу, погроз та залякування до незаконного обігу наркотиків на території Російської Федерації. Таких справ, за нашими оцінками, може бути близько 2 тис., хоча точну кількість з різних причин встановити вкрай складно. Багато з тих, хто перебуває за відповідними обвинуваченнями (або вже з вироками) у місцях позбавлення волі РФ, потенційно можуть і мають бути визнані жертвами злочинів, пов’язаних із торгівлею людьми та трудовою експлуатацією.
Крим як зона ризику № 1 та головний постачальник нових політичних справ
Росія намагається утвердити свою владу й нагнати страху на кримчан не лише через наводнення півострова спецслужбами і великогабаритними автозаками, а й через політичні переслідування тих, хто не згоден із «лінією партії». Передусім ідеться про кримських татар. На сьогодні представників саме кримськотатарського народу серед в’язнів Кремля найбільше (23 особи із 43). Саме до кримських татар застосовують «старі добрі» методи тиску, зокрема примусове доправлення на «психіатричну експертизу» (Ільмі Умеров та Муслім Алієв).
Ризики підвищуються також у зв’язку з наявністю в Криму двох репресивних трендів: загальноросійського (як відомо, ситуація в РФ із обмеженням громадянських прав та свобод погіршується чи не щодня) і суто кримського, тобто спрямованого безпосередньо на упокорення півострова (наприклад, заборона Меджлісу).
Водночас арешт Романа Сущенка в Москві демонструє, що громадяни України не можуть почуватися в безпеці не лише в так званих сірих зонах, а й на території РФ. Понад те, небезпека у зв’язку з «українськими справами» поширюється й на громадян Росії.
Обшуки в помешканні та виклик на допит московської журналістки Ксєнії Бабіч, яка є громадянкою Російської Федерації, були зумовлені тим фактом, що свого часу вона навчалася на одному курсі з прес-секретарем «Правого сектору» Артемом Скоропадським, і відбувалися в межах провадження щодо діяльності організації, яка в Росії заборонена.
Брак системної роботи в Україні
Українські офіційні особи стверджують, що порушують питання звільнення заручників та незаконно утримуваних осіб під час усіх можливих перемовин. Водночас, спостерігаючи неефективність «мінського та нормандського форматів» у контексті повернення бранців додому, Україна не вдається до пошуку та ініціювання інших можливих форматів, присвячених саме цьому гуманітарному питанню. Зрозуміло, що для Кремля цінними є не люди і що мета формування корпусу заручників полягає у вичавлюванні з України та Заходу серйозних політичних поступок (може, пощастить витягти із західних тюрем когось з ідеологічно близьких російському режимові зірок транскордонної злочинності, торгівлі зброєю та наркотрафіку). Але ні ця обставина, ні необхідність утаємничення значної частини процесу перемовин не нівелюють необхідності звітування українських офіційних осіб перед родичами та адвокатами бранців щодо прогресу в питанні обміну.
Фрагментарність і брак системності стосуються й запровадження санкцій, а також просування їх за межами України. Йдеться про авторів сфабрикованих справ і виконавців тортур та інших форм тиску на українських в’язнів. Список Савченко — Сенцова неодмінно має бути доповнений відповідальними за фальсифікацію справи Карпюка — Клиха, ненадання медичної допомоги Станіславові Клиху та Олександрові Костенку, фантазерами зі Слідкому, які вигадали «воєнного злочинця Литвинова» та «терористів» Зейтуллаєва, Сайфуллаєва, Прімова, Ваїтова та ін.
Прогнози
Можливо, саме це й варто визначити як головне домашнє завдання на наступний рік. Якщо на захоплення Росією нових заручників у межах окупованої території ми навряд чи здатні вплинути, то вибудувати ефективну систему реагування на цю проблему просто зобов’язані. Вона повинна стояти на двох стовпах: злагодженій реакції всередині країни (починаючи від забезпечення належного правового захисту й закінчуючи відкриттям кримінальних проваджень проти винуватців репресій) та ефективному зовнішньому політичному тиску на Росію, в основі якого мають лежати не просто обурені заяви української сторони, а підкріплені таргетованими санкціями проти людей у погонах і мантіях, які, клепаючи справи проти українців та застосовуючи передові бузувірські практики, проводять канікули в Парижі та на іспанському узбережжі.