Цілком передбачувано, що дискусії, аналітика та прогнози майже повністю лежать у політичній і безпековій площині. Геополітичні констеляції, безпекові альянси, мапи розміщення військ уздовж російсько-українського кордону, розмірковування про майбутнє трансатлантичних відносин, перебіг перемовин між лідерами держав, політичні заяви — такі теми наповнюють новинні стрічки. Утім, у цих текстах Україна здебільшого постає об’єктом, у який вдираються, на який впливають, якого повчають; гарячою точкою на мапі Європи без виразного обличчя та голосу, каменем спотикання, яблуком розбрату й полем боротьби великих держав. І це несправедливо.
За кількома винятками, мало хто завдає собі клопоту подивитися на ширший культурно-історичний контекст чи заглибитися в питання української ідентичності. Але саме в цьому вимірі й перебуває ключ до розуміння природи російсько-української війни. На мою думку, в розмовах про місце нашої держави в архітектурі загальної безпеки неможливо не говорити про історичне місце України в європейському проєкті, участь її еліт у державотворенні Російської імперії, залежність нинішньої Росії від української спадщини, спроможності й суб’єктності української культури. Потрібно, щоб медійна сфера слідом за академічною нарешті озброїлася деколонізаційним поглядом: це б докорінно змінило спосіб говоріння про ієрархії в міжнародній політиці та культурній дипломатії.
Пересічний іноземець украй мало знає про сучасну Україну, її культуру та історію. За дослідженнями Українського інституту, наша держава найчастіше асоціюється з війною, Росією, Чорнобилем, красивими жінками, борщем, братами Кличками, вишиванкою та Євромайданом. Природно, що інформаційний вакуум породжує дуже химерні уявлення та стереотипи про те, що насправді відбувається в Україні й чого чекати від імовірного загострення конфлікту. Здавалося б, вакуум має швидко заповнюватися повітрям. Але наскільки воно чисте?
Читайте також: Фундамент нації. У чому значення повсякденної згуртованості суспільства
Наприклад, The Washington Post у матеріалі «Чотири мапи, які пояснюють російсько-український конфлікт» стверджує, що «історичні зв’язки між двома країнами простягаються в ІХ століття, коли група народів, які називали себе Руссю, перенесли свою столицю до Києва. Це та спадщина, до якої часто звертається Владімір Путін, стверджуючи, що Україна нерозривно пов’язана з Росією». У наступному реченні автор перестрибує через тисячу років і пише: «Україна була частиною Радянського Союзу до проголошення незалежності в серпні 1991 року».
Що такий текст може залишити в пам’яті пересічного читача? Наприклад, таке: «В України та Росії була спільна середньовічна держава зі столицею в Києві, з якої згодом постав Радянський Союз, і лише в 1991 році Україна випадково здобула державність». Думаю, не варто коментувати, наскільки небезпечне таке викривлення та спрощення історії.
На відміну від попереднього матеріалу, інформативним і виваженим є лонгрід французької газети Le Monde «Криза в Україні: загострення лихоманки в історичному балансі сил із Росією». У ньому згадана Київська Русь, Українська революція та незалежність УНР, Голодомор і колективізація, Будапештський меморандум, Помаранчева революція та Євромайдан. Проте диявол ховається в деталях. У тексті кілька разів цитується сумнозвісна стаття Путіна «Про історичну єдність росіян і українців», але їй не протиставляється жодне інше джерело, яке спростувало б абсурдну тезу про «один народ». А далі ще кілька семантичних нюансів: «… у 1917 році Україна ненадовго стала незалежною перед тим, як приєднатися до СРСР» або ж «Україна як сучасна держава є недавнім витвором історії». На перший погляд, це дрібниці, але вони дивним чином повторюють російські наративи про «добровільне» утворення СРСР чи те, що України взагалі не існувало до 1991 року.
Багато важить і термінологія, якою послуговуються редактори й журналісти. У медійних наративах упевнено закріпився усталений вираз «українська криза», який спотворює природу конфлікту, переносить центр уваги з Москви до Києва та начебто перекладає на Україну відповідальність за безпекове напруження в Європі. До термінів «російська криза» чи «російська війна» західні медіа ще не дозріли.
Читайте також: Унікальність моменту
Вочевидь, таку тенденційність не варто пояснювати лише злим умислом чи «рукою Москви». Багатьом редакторам, журналістам і лідерам громадської думки просто бракує ґрунтовного, неупередженого, різнобічного, експертного знання про Україну. Наше завдання — робити це знання максимально цікавим і доступним. Культурна дипломатія, оповіді про сучасну Україну мовою кіно, літератури, музики, мистецтва чи театру, підтримка україністики в іноземних університетах, медіапартнерства, співпраця з експертними й аналітичними центрами — це те, що крок за кроком повертатиме нам власний голос у світі.