Уперше я був у Венеції і принагідно на бієнале сучасного мистецтва в другій половині 1970-х років.
Потім я приїжджав у Венецію і, звісно ж, на бієнале регулярно кожні два чи чотири роки. Востаннє ми прилетіли з Міркою з Нью-Йорка, де я працював, навесні 2013 року, а потім була дев’ятирічна перерва, і от ми знову тут.
Літак з Варшави у Венецію був повний, на ньому було й кільканадцять українсько- чи російськомовних людей. У бізнес-класі половину пасажирів становили російськомовні українці. Дами зі слідами процедур, які, на їхню думку, покращують красу, і добродії з дорогими чоловічими прикрасами у формі величезних золотих годинників. Їхнім ручним багажем були зручні валізки Louis Vuitton. Щось мені не здається, що метою їхньої подорожі був похід на бієнале із численною цього року українською програмою, але хтозна. У будь-якому разі пізніше я не зустрічав їх у наших мандрівках меандрами венеційських вуличок. Ми поселилися в милому готелі Indigo на острові Сант-Елена по сусідству з головною сценою національних павільйонів у Садах Бієнале.
В України немає свого павільйону, і вона щоразу винаймає експозиційний простір то ближче, то далі від епіцентру подій, тобто від Садів. Цього року організатори запропонували приготувати національну українську програму в Арсеналі, головному просторі бієнале, яка цього року була реакцією на гасло, запропоноване бразильським куратором і першим в історії представником так званого Глобального Півдня Адріано Педросом, — «Іноземці всюди» (Foreigners Everywhere). Представники національних павільйонів не мусять реагувати на запропоновану куратором тему, але цього разу багато хто поставився до цього позитивно. Так чи сяк їхні художньо-політичні маніфестації часто розглядали в контексті провідної теми. Щодо частини українських художників, які беруть участь у бієнале, гасло «Іноземці всюди» (Foreigners Everywhere) слід розглядати дослівно. Мистецьке об’єднання «Відкрита група» (Юрій Білей (Вроцлав / Берлін), Павло Ковач (Львів) і Антон Варга (Нью-Йорк), кураторка Марта Чиж) представляє Польщу. Юстина Шильман, в. о. директора Національної галереї мистецтв «Захента», сказала: «Як інституція, уже 70 років відповідальна за польський павільйон на мистецькій бієнале у Венеції, цього року ми представляємо новий проєкт “Повторюйте за мною ІІ”, що розповідає про воєнну травму міграції та переселення. Виставка “Відкритої групи” Марти Чиж — це пронизлива відповідь на гасло 60-ї бієнале “Іноземці всюди”. Це тема, яка стосується кожного з нас». Обставини вибору цього проєкту польським міністерством культури радше не надто підбадьорливі. Спочатку обрали зовсім інший проєкт, а пропозицію «Відкритої групи» прийняли як резервну. Після зміни влади в Польщі восени минулого року міністерство культури відмовилося від обраного раніше проєкту, і таким чином «Відкрита група» стала офіційним представником Польщі. Я згадую цю історію, щоб іще раз нагадати, що з ранку й до ночі ми з вами вплутані в політичні, а часом… тільки в мистецькі ігри. Проєкт «Відкритої групи» помітило й позитивно відмітило багато рецензентів і глядачів, а його презентація в польському павільйоні набуває додаткового значення з огляду не лише на провідну тему бієнале «Іноземці всюди», а й на агресію Росії проти України.
Читайте також: Повернення, сцена перша
Українську національну програму в Арсеналі підготувало двоє кураторів — Вікторія Бавикіна й Максим Горбатський. Свій проєкт «Плетіння сіток» вони побудували довкола ідеї спільнот і взаємодії. Куратори запропонували роботи Каті Бучацької спільно з «Ательєнормально» та «Майстернею можливостей» Даніїла Ревковського та Андрія Рачинського, Лії Достлєвої та Андрія Достлєва, які об’єднані поміж собою архітектурою, розробленою Олександром Бурлакою.
І ця виставка, як можна здогадатися, тісно пов’язана з війною в Україні.
Українську присутність на цьогорічній бієнале доповнила виставка, підготовлена київським «ПінчукАртЦентром».
«З України: сміливі мріяти» — таку назву має виставка в межах паралельної програми 60-ї Венеційської бієнале в Палаці Контаріні Поліньяк (Palazzo Contarini Polignac).
Виставлено роботи художників і художниць: Катерина Алійник, Олег Голосій, Анна Звягінцева, Дана Кавеліна, Нікіта Кадан, Ніколай Карабінович, Жанна Кадирова, Яна Кононова, Антон Саєнко, Олексій Сай, Федір Тетянич, Роман Хімей та Ярема Малащук, Даніїл Ревковський та Андрій Рачинський, Катерина Лисовенко (Україна / Австрія), Леся Хоменко (Україна / США), Аллора й Кальзаділла (Allora & Calzadilla, США й Куба), Алекс Бачинський-Дженкінс (Alex Baczyński-Jenkins, Польща / Велика Британія), Фатма Буджак (Fatma Bucak, Туреччина), Девід Клербаут (David Claerbout, Бельгія), Шілпа Ґупта (Shilpa Gupta, Індія), Отобонг Нканґа (Otobong Nkanga, Нігерія / Бельгія), Вільфредо Прієто (Wilfredo Prieto, Куба).
Виставку курують: Бйорн Гельдхоф, Ксенія Малих та Олександра Погребняк, асистує їм Оксана Чорноброва.
Усі три виставки мають свої потужні плюси й деякі мінуси, найбільший з яких — це те, що їх три. Навіть не те, що аж три, а те, що в цій множинності неможливо дошукатися жодної переконливої стратегії. На мою думку, тут не вистачило об’єднавчої та сильної візії. Це зовсім не закид на адресу кураторів і художників, радше, так би мовити, «політичному» рівню. Уже давно в дискусіях на тему української культури про неї говорять як про «зброю», і в мене складається враження, що цього разу в контексті того, що відбувається в Україні і як на це реагують Європа й трохи країн поза Європою, можна було б наважитися на «спільний» європейський фронт підтримки, хоча б лише з боку тих сусідів України, які мають національні павільйони в Садах і які, за прикладом Польщі, могли б цього року перетворити їх на простори потужної присутності України. Цього не сталося, бо ніхто завчасно про це не думав, і хоча у Венеції є аж три українські програми, вони не мають достатньої, говорячи мілітарною мовою, «сили ураження». Росіяни цього року віддали свій павільйон Болівії, яка жодним чином не представляє на бієнале Росії, лише саму себе — країну Глобального Півдня. Болівійська програма малоцікава, але чути голоси критиків (наприклад, головного редактора Hyperallergic Граґа Вартаняна), що дії Росії за підтримки народів Глобального Півдня — це шляхетна відповідь у конфронтації із… США.
Що ж, часом варто глибше замислюватися, плануючи участь у дуже важливому, але й дуже заполітизованому фестивалі світового мистецтва, яким є бієнале у Венеції. Але це завдання для політичних візіонерів і стратегів.