За три роки війни в Україні відбулося шість хвиль мобілізації. Перша, яка стартувала 18 березня 2014-го, у момент анексії Криму Росією, зачепила понад 35 тис. осіб. А найбільшою стала третя, через яку пройшло приблизно 60 тис. людей. Вона почалася в липні 2014-го, під час одного з найбільших загострень: саме тоді точилися бої на кордонах, армія та добровольці звільняли міста в Донецькій і Луганській областях. За відкритими даними, через шість хвиль мобілізації пройшло понад 156 тис. військових. А загалом їхня кількість з урахуванням добровольців, контрактників та Нацгвардії сягає майже 300 тис. осіб. Згідно з даними, які озвучив президент Петро Порошенко, за два з половиною роки конфлікту загинуло понад 2,5 тис. військовослужбовців. Статус учасника бойових дій дістало понад 260 тис. осіб.
За результатами соціологічного дослідження Центру Разумкова, оприлюдненими в червні 2016-го, Збройними силами пишаються 57% українських громадян. Можна очікувати, що цей показник у майбутньому зросте. Водночас набуває поширення міф про ветеранів, які «наведуть лад у країні». Цією тезою подеколи спекулюють у соціальних мережах та під час масових мітингів, свідомо чи ні забуваючи про велику кількість проблем, із якою стикаються військові по поверненні в мирне життя: байдужість суспільства та чиновників, необхідність вибивати обіцяні державою пільги й гарантії, важкий пошук роботи. За словами самих ветеранів, ресоціалізація військових в Україні присутня радше на словах. На практиці все залежить від місцевої влади та бажання виконавців.
Читайте також: Дітте Марчер: «Коли солдат повертається, це не значить, що він уже вдома»
Найбільшою проблемою в попередні роки було отримання статусу учасника бойових дій (УБД). Частково це пов’язано з хаосом у документації в перший рік війни, частково з нехлюйством офіцерів, які вели документообіг. Відомі приклади, коли губили документи деяких добровольців, які хотіли записатися у Збройні сили чи Нацгвардію (історія добровольця з батальйону «Донбас» Максима Авраменка), або ж оформляли штатний розклад заднім числом (історія Миколи Троїцького з полку «Азов», який згідно з оформленими на нього документами був кухарем і провів в АТО аж один день). Хоча, певно, найбільше проблем виникло в батальйоні «Айдар». За інформацією бійців, доволі тривалий час керівництво не могло оформити штатний розклад. Відтак навіть чоловіки, які побували в полоні, не мали змоги отримати документ, який засвідчував би їхній статус учасника АТО. За приблизними підрахунками самих бійців, керівництво свого часу в документах загубило близько 400 добровольців батальйону. Втім, зараз, здається, проблема з УБД вирішена. Проте лишаються складнощі з отриманням квартир і землі, які держава гарантувала військовим. Представники місцевої влади в розмовах прямо кажуть про відсутність житлового фонду й брак ділянок. Скажімо, на початку року очільник Миколаєва Олександр Сєнкевич скаржився, що, попри наявність новобудов, соціального житла в місті немає.
«З квартирами проблема. У мене є прийомні дні, у які приходять люди, що стоять у черзі з 1974 року. І таких близько 10 тис. осіб. Нове житло будується, але ціни на нього непідйомні. У середньому вартість квадратного метра — $800–900. Соціального, доступного житла немає, забудовники насилу розпродують нове. У нас навіть немає фонду для відселення», — заявляв Сєнкевич.
Водночас мер Могилева-Подільського (Вінницька область) Петро Бровко заявляв про аналогічні проблеми наприкінці 2016-го. «Житлового фонду немає. І не лише в нашому місті. Є первинне житло, яке будується. Але це приватні забудовники, не державні. Ми з ними шукаємо спільну мову, намагаємося домовитися про дешевшу ціну на житло», — каже Бровко.
«Якщо ж говорити про землю, то в місті лише 2 тис. га землі. І приблизно 500–600 людей (населення міста — 30 тис. осіб. — Ред.), які воювали. Складно буде знайти земельні ділянки. Ми зараз підготували понад 50, є комісія, яка вирішує, кому земля потрібна найбільше. Цей процес відкритий. Є Рада ветеранів, яка це питання відстежує. Якщо не зможемо виділити по 6 соток, даватимемо по 5, по 4. Але спробуємо зробити так, щоб кожен отримав те, що йому обіцяли», — запевнив мер.
Попри складність із оформленням документів, ситуація поліпшилася. Адже з паперовою бюрократією найбільше труднощів виникало саме в першої хвилі демобілізованих. Оскільки такої практики в Україні не було й не було людей, які орієнтувалися б у процедурі збирання необхідних паперів.
«Ветеран по поверненні має певні пільги. Проблема в тому, що зараз їх важко реалізувати. Зокрема, у земельному питанні. Хоча за два роки ситуація поліпшилася, оскільки до того люди просто стикалися з владною стіною. Зараз військові, які повертаються, групуються, вступають у спілки та ветеранські організації й разом домагаються того, що обіцяла держава. Але все це відбувається саме завдяки ветеранам, котрі повернулися раніше. Є люди, які вже пройшли той шлях. І вони можуть допомогти іншим. Першим просто не було кому розповідати, як краще домагатися обіцяного державою», — каже колишній боєць батальйону «Айдар» Тарас Ковалик.
«Після повернення ветеран дезорієнтований. Але саме в цей період необхідно бігати інстанціями: військкомат, соцзахист, центр зайнятості, міська чи районна рада. Бійцю важко «в’їхати» в ці бюрократичні хитросплетіння. Як наслідок — виникають конфліктні ситуації, далі відмова від подальшої реалізації соціальних гарантій і накопичення негативу. Скажімо, людина йде писати заяву на отримання землі, а їй відмовляють. Виникає відчуття, що тебе зрадили й обдурили», — пояснює колишній військовий Олександр Алієв. Нині він головний спеціаліст сектору Державної служби України у справах ветеранів війни та учасників антитерористичної операції в Полтавській області.
Читайте також: Зняти броню
«Але часто проблеми виникають через нерозуміння власної відповідальності. Чиновнику потрібен папірець, без якого він не може надати послугу. Причина відсутності папірця — низька поінформованість. Хлопці, яких я починаю консультувати ще під час служби, знають, які папери потрібно брати відразу в частині під час служби. З такими немає проблем. Адже з «дембеля» витребувати в частини всі документи довго й проблематично. Простіше відразу привезти необхідні папери й усе отримати. Спростити бюрократію могло б «єдине вікно» для ветеранів, але поки це не врегульовано законодавством», — додає Алієв.
Хоча необхідність збирати папери — найменша проблема. Більше питань викликають психологічна реабілітація та ресоціалізація ветеранів. Влада спільно з волонтерами намагалася налагодити роботу з подолання наслідків посттравматичного розладу у військових, проте, здається, все поки що тримається на волонтерах і громадських організаціях. Більшість опитаних військових відмовляються добровільно йти до психолога. З різних причин: хтось не визнає проблеми, хтось вважає, що психолог не зможе зрозуміти ситуацію, у якій опинився учасник війни, хтось побоюється, що стане лише гірше.
«Наскільки я знаю, із симптомами ПТСР працюють дві організації. І це ми говоримо не про клінічні варіанти, коли хлопцям треба лягати в лікарню. Окрім волонтерів і громадських організацій, хлопцям ніхто не пояснює, що з ними відбувається. На рівні держави немає такої послуги, як розповісти ветерану, що на нього чекає вдома. Держава не пояснює, як із цим справлятися. Людина стає іншою на війні, вона не готова до світу, у який повертається», — пояснює Ковалик.
«Був такий приклад. Чоловік пішов воювати за контрактом. Жінка півтора року сама вирішувала проблеми в сім’ї. Військовий повертається, але вже не може посісти місце глави сім’ї. Та й жінка не готова перелаштовуватися. І це побутові речі, через які розпадаються сім’ї. Бо жінки не готові до повернення інших чоловіків, а чоловіки не готові повертатися до своїх жінок. Постає питання: як готувати дві сторони до зустрічі?» — розповідає Ковалик.
Його колега Олександр Алієв, своєю чергою, вважає, що для полегшення подолання психологічних проблем ветеранам у майбутньому необхідно забезпечити базові потреби, зокрема спростити оформлення гарантованих державою пільг, квартир і землі.
Читайте також: Нова терапія і реабілітація: як повертають військових до мирного життя
«Можна створити суперреабілітацію. Але чи затребувана вона ветеранами? Одиниці звернень, коли боєць прямо каже, що йому потрібна психологічна допомога. Але якщо якісно забезпечувати базові потреби (пільги, житло тощо), бійці не почуватимуться використаними й матимуть менше негативу. Тому швидше відбуватиметься відновлення. Водночас той, хто був добре інтегрований у суспільство до війни, легше повертається після. Ті, у кого не було роботи, хто мав низький соціальний статус, радше почнуть звалювати всі проблеми на державу. Я побував по обидва боки барикад. Працював у соцзахисті до АТО, служив в «Айдарі» й рік вибивав УБД», — каже Алієв.
Проблема ресоціалізації випливає з попередньої. Ветеран після війни повертається на ринок праці й змушений наново шукати місце в суспільстві. Виходить так, що він не має й кількох місяців, щоб відпочити й налаштуватися на мирний лад.
«Треба вертатися назад у робітничі професії. Це важко внутрішньо. Адже ти пізнав відчуття, що робиш щось значуще. І виникає проблема з перекваліфікацією людей. Ветерани змінилися й часом не знають, чого саме вони хочуть. І тут важливо, як цю проблему сприйматиме суспільство. Бо ж у влади є лише одне розуміння: влаштувати ветерана на роботу. Але ніхто не переймається тим, щоб допомогти йому зрозуміти, чого він тепер хоче від життя. Тобто виникає підміна завдань», — скаржиться Ковалик.
У майбутньому великі надії покладають на ветеранські спілки та організації. Вони готові допомогти учасникам АТО вирішувати їхні проблеми з оформленням пільг і документів, а подеколи навіть із працевлаштуванням. Скажімо, ветеранські організації Києва свого часу вели переговори з низкою приватних і комунальних підприємств щодо цього питання. Щоб допомогти колишнім військовим визначитися, де саме вони себе бачать у мирному житті, у якій професії: водієм, робітником на заводі, можливо, юристом чи айтішником. Окрім того, спільнота військових може полегшити психологічну реабілітацію ветеранів. Оскільки, як зауважують волонтери, такі об’єднання для учасників війни ближчі, ніж навіть їхні сім’ї.