Моє перше європейське місто Мюнхен. Я потрапив туди наприкінці 1993-го. Тільки закінчив школу і вступив до інституту. Це була поїздка на міжнародну молодіжну християнську зустріч Тезе, яку щороку організовує однойменна монаша екуменічна спільнота із Франції в одному з міст Європи. Ми жили в українському центрі біля українського катедрального собору, тинялися містом, пили пиво, відвідали могилу Степана Бандери… Ну а Новий рік в Мюнхені, це було щось зовсім неймовірне, чого не можливо було навіть уявити, не перетнувши цілком реальну тоді межу між світами. Вільним і нашим…
Сказати, що в цій подорожі було багато цікавого і нового буде не зовсім правдою. Там все було цікаве, нове і неймовірне.
Весь світ в моїй голові тоді перевернувся, весь совок, так дбайливо посіяний в совєтській школі – вивітрився, а усі харддиски засрані ним безнадійно переформатовані. Я навіть не знаю, що зі мною було б, якби не цей різдвяно-новорічний Мюнхен… І ця післяноворічна Прага дорогою назад. Досі пам’ятаю все до дрібниць, настільки яскраво закарбувалися в пам’яті ці дні.
А далі Париж, старенька мадам Брюнель з Аржонтею, яка щоранку до сніданку замовляла пахучі булочки з кремом, а на дорогу додому пригостила неймовірно смачним тортом, Марсель, Брюссель, стара облізла прекрасна Венеція, яку я вже вивчив була як рідний Тернопіль, Ульм, Штутгарт, Барселона, Амстердам, Анна із Бусто-Арсіціо, як же вона фантастично танцювала, гостинний український Маквіллєр неподалік Страсбургу, де добрий отець Когут пригощав нас своєю неймовірною яблучною юшкою, вино, багети за 5 франків, пиво і свинячі рульки, день народження о другій ночі під Нотр-Дам-де-Парі…
Мені байдуже було куди їхати, з ким і як, бо я любив і люблю мандрувати. Збирався п’ять-десять хвилин, перевертав за цей час хату, в пошуках якоїсь дрібниці, цілував рідних і вилітав. Єдине, що завжди злостило у всій цій історії — це візи. Невільницька залежність від цього шматка паперу, вклеєного у паспорт з доброї волі якогось чинуші з консульства. Так, було чимало способів та рецептів як полагодити цю неприємність і ми ними користалися. Але відчуття вторинності, другосортності, чи нерівності від цього нікуди не зникало. Бо відкриті двері в Європу, можливість спокійно перетнути кордон і поїхати куди хочеться, повечеряти скажімо в Прагу, чи до друзів у Франкфурт – це передусім про свободу.
Я з розумінням ставився до бажання європейців не пускати нас до себе, обмежити потік нас охочих з постсовка, поринути в їхній світ, бо цей острах часто був цілком виправданий. В страху зазвичай завеликі очі. Втім, досі вважаю усі ці обмежувальні заходи абсолютною дурнею, бо кому дуже потрібно, зможе просочитись навіть крізь залізну завісу. Ми ж переважно і не планували там залишатися. Було цікаво заглянути, пізнати, приміряти. Але жити… Та ні. Життя в Україні стократ цікавіше, принаймні для мене.
У будь-якому разі Європа дуже багато втратила, не прочинивши свої двері українцям відразу після проголошення Україною Незалежності. А Україна, своєю чергою, багато недоотримала і дуже пригальмувала свій розвиток від цього.
Я не знаю, чи вдалося б таким чином уникнути сьогоднішньої війни, поширення якої на решту Європи цілком можливе. Але уникнути чимало дурниць, які були зроблені нами всіма, це точно. Власне сьогодні гарний привід про це поміркувати.
Й не лише тому, що рівно сім років назад, 11 червня 2017 року, українським громадянам було надано безвізовий режим для в’їзду до країн Шенгенської зони на термін до 90 днів протягом будь-якого 180-денного періоду. Це безумовно революційна подія, яку варто відзначити келихом, скажімо французького шампанського (хай Макрону буде приємно). Я хоч і не зміг скористатися цією ласкою, бо якось не склалося, також дуже радію з цього приводу.
Утім, те що відбувається сьогодні на південних, східних і північних кордонах України є набагато промовистішим. Бо це якраз і є битвою за Європу і її справжні, а не пустопорожні цінності. Можливо ми надто втомилися від життя в неволі і заскучили за домом, до якого, 7 років тому, нам нарешті дозволили приїздити без особливого запрошення. Але я не знаю, яка б ще європейська нація так відчайдушно відстоювала своє бажання бути в Європі і так жертовно билася за Європу, як українці.