Раптом усвідомив, що впродовж мінімум тижня не чув російської. Власне, я давно нею практично не послуговуюся (крім спілкування з мамою), але ж Київ такий, який він є. Точніше, був: жодного разу за ці дні до мене не звернулися російською в аптеці, супермаркеті, на заправці, в кав’ярні… ну де ще в звичайному житті відбувається спілкування, крім роботи? А, точно! В ліфті з сусідами. Це мій Київ, де п’ятдесят, та навіть тридцять років тому на україномовного, якщо він у міському вбранні з краваткою, дивилися в кращому разі з подивом, це в кращому.
Я називаю це поверненням до себе. Гасло «переходь на мову» від самого початку здавалося мені хибним. Правильніше буде «повертайся до мови» або «поверни собі мову». Я давно підозрював, що соціологія з цієї проблеми дає примарні цифри, точніше, цифри можуть бути достовірними, питання в їхній інтерпретації. Оцінка мовцем себе самого, своєї мовно-культурної ідентифікації та реальні мовні практики можуть відрізнятися на десятки пунктів. Ну ось наприклад: група «Рейтинг» фіксує зростання тих, хто вважає українську рідною, до 76% (дані березня, зараз імовірно ще більше) — це максимальна цифра за всі роки. Тимчасом частка тих, хто користується вдома виключно українською, за десять років зросла 44% до… 48%! — перепрошую, але це навіть не половина. Тобто все це величини мінливі, дуже залежні від конкретної ситуації й загального контексту. Дозволю собі зацитувати шматок з моєї свіжої книги (в процесі пологів, але голівка вже показалася):
…Колись дуже давно я запросив до себе на ток-шоу одного із засновників соціології як наукової дисципліни в Україні Валерія Хмелька, нині покійного. Ми обидва не боялися незручних тем, і я запитав його про співвідношення україномовних і російськомовних українців. Валерій Євгенович розповів на всю країну, що це питання складніше, ніж нам здається. Польові групи заснованого ним Київського міжнародного інституту соціології почали пропонувати кожному респондентові опитувальну анкету в двох варіантах на вибір — українському та російському, причому інтерв’юери навмисно не підкреслювали цю обставину. На початку це взагалі не було предметом дослідження, йшлося лише про те, щоби вчорашні радянські люди під час незвичної для них процедури почувалися якомога комфортніше й безпечніше. На щастя, невдовзі соціологи усвідомили цінність отриманих ними додаткових даних, далі цей процес відбувався свідомо. За кілька років (наша бесіда відбувалася приблизно 2000 року, а дослідження проводилися до 2003 року) вдалося простежити динаміку й тенденції, зокрема, мовної поведінки скрізь в Україні. Загалом кількість тих, хто віддавав перевагу відповідям українською, поступово зростала скрізь в усіх регіонах, цікавіше інше: частка україномовних змінювалася в діапазоні, який неможливо було пояснити статистичною похибкою, до того ж в обидва боки. Коли відбувалося щось, що можна було сприйняти як успіх української держави (розпаювання сільськогосподарських земель, прийняття Конституції, введення гривні), кількість україномовних зростала швидше, з випередженням загальної тенденції, й навпаки, під час явних невдач влади (вбивство Георгія Гонгадзе, «касетний скандал» тощо) респонденти, часом ті самі люди, частіше обирали російську мову спілкування. Вони були не просто двомовними, вони були ситуативно двомовними…
Читайте також: Тут розмовляють українською
Тобто в мене для вас дві новини: хороша й погана. Хороша: мову певної спільноти або певного народу можна викорінювати, витісняти, принижувати, але не так просто її знищити. Незрозуміло, де затаївся той прихований сегмент пам’яті, із якого за потреби можна швиденько завантажити базову програму, хоча її вже нібито мільйон разів видалили. Погана: ми не можемо покладатися на самих лише свідомих, щирих, добропорядних українців, які щонеділі ходять до служби Божої, пам’ятають про сімейні цінності й свою історичну відповідальність, ми маємо дбати про всіх. Ну й взагалі ідеальний українець сьогодні виглядає дещо інакше: піксель, берці, засмага, м’язи від щоденного копання окопу повного профілю й унікальні навички керування ПТРК.
Іншими словами, якщо українськість — це те, за що інопланетяни нас хочуть знищити, її треба підтримувати всіма доступними засобами. Зокрема, ті, хто лише вчора згадав про свою ідентичність і готовий повернутися до себе, мають отримувати повний набір для задоволення своїх, перепрошую на слові, духовних потреб. Воно ніби й є, питання лише до асортименту й діапазону, а це вау яке завдання, тим більше під час війни. А ще із занудством, гідним Kremlin delenda est, нагадуватиму, що потрібна мережа мовних курсів для дорослих, які відчули імпульс повернути собі себе.
Читайте також: Комплекс прохача
Не лише до речі етнічним українцям. Спираючись на документи, які весь час були не за сімома замками, ми сьогодні з’ясовуємо з подивом, що сто років тому нібито поліетнічний Донбас спілкувався в побуті українською, в тому числі, крім 62,5% тамтешніх власне україномовних українців, решта 24,2% росіян, 4,2% греків, 3% німців, 2% євреїв і 1,4% татар. Українська була їхньою lingua franca — а ви як думали? І з «русскім ґородом Одєссой» — та сама-самісінька історія. Тобто для них це теж повернення до себе. Ось таке несподіване відкриття…