На початку листопада 2017 року ледь не о шостій годині ранку я проснувся від глухих ударів під вікнами й тріску дерева й дзвону розбитого скла. Виглянув у вікно. Під рестораном на першому поверсі будинку стояв екскаватор й методично гатив ковшем у вітрини капітальної галереї-прихалупку, яка за київським звичаєм підпирала той ресторан з тротуару вже років з десять. Скажений стінобитний екскаватор підтримувало чоловік двадцять піхоти в чорній воєнізованій уніформі, а між ними метався й телефонував комусь переляканий нічний сторож.
Я згадав незлим тихим словом Самуеля Морзе й пішов досинати. Для любителів обзивати всі вуличні архітектурні форми клоповниками, бомжатниками, лякати нас щурами й бобрами тощо – в цій прибудові були навіть колони. Слабо розбираюся, дорійські чи аттичні, але були. А також термоізоляція й вентиляція тощо. Звісно, можна порозводитися, що прибудова була незаконною всі десять років, але навряд чи власник став би так вкладатися в неї, не маючи на те „справжнього”, старанно проплаченого американськими президентами, дозволу від відповідального чиновника мерії. Просто тепер в мерії інший чиновник, швидше за все. Не побоюсь цього слова – урбаніст. Це коштує дорожче.
Головний чиновник мерії, не побоюсь цього слова, – мер, прийшов до влади в 2104 під гаслами в тому числі боротьби з МАФами, що тоді, схоже, більшість киян сприйняли саме як чергові не виконувані гасла. МАФи обіцяли подолати геть всі мери з тих часів, коли це стало означати не тільки кіоски „Союзпечаті”, і закінчувалося все зазвичай лише зміною контролюючих органів, зовсім непомітною людям назовні. Кияни що поспішали до своєї станції метро вранці напівсонні повз шанхаї кіосків десь на Петрівці чи Лісовій, і традиційно ті шанхаї лаяли, попри те, що ввечері, очевидно, були не проти купувати в них якісь дрібнички й дурнички, бо інакше б кіоски просто не вижили – не було б грошей на хабарі. Але про це мовчали, бо чого ж тих хапуг і бариг, які продали тобі купальник бікіні з кристалами Сваровскі в лютому об одинадцятій вечора чи банальну пляшку кефіру ще й хвалити? Вони вже отримали готівкою.
Читайте також: Побачити світ
Хоча ні, МАФи все ж таки змінювалися – жерстяні кіоски-батискафи часів перебудови заміняли цілком цивілізовані, як на мій вихований дев’яностими роками смак, цегляні павільйони з великими вітринами й потрібним по рішенню попередніх мафоборців метражем торгових площ. Насправді це вже нічим не відрізнялося від цивілізованих базарчиків десь в європах-малих азіях, і дивно що зірвані з гальм екскаватори й бульдозери стали ось так зненацька вдосвіта налітати саме на них. І завжди – руйнували навіть з товаром всередині. Мільйонних збитків сонних торговців взагалі ніхто не рахував, ну ж бо хапуги й бариги, а не добропорядні громадяни, які вклали в бізнес значні особисті кошти, набрали кредитів, кому ж їх шкода? Обурювалися лише одного разу, коли на метро Лісова під траки бульдозерів потрапили хом’ячки з зоомагазину. Хом’ячки нам дорожчі торговців, хто б сумнівався. І риторика політиків-небожителів всеукраїнського масштабу, які навіщось принесли в українську мову оте російське блатне „барига” – перекупник краденого – грали лише на руку нічним бульдозерним рейдам.
Ось це розходження декларацій і дій, характерне для українців, мені здається, весь час грає злі жарти з українськими політиками на будь-якому рівні, й муніципальний – не виняток. Ми не врахували, що обраний цього разу мер – спортсмен, ще й світовий чемпіон. Сказав, що переможе МАФи, бо радник порадив, що це шлях до серця розсердженого виборця, – і йому байдуже як саме перемагати. Бачу ціль, не бачу перешкод. З приблудними екскаваторами, так з екскаваторами. Ми ще традиційно сміялися на його інтерв’ю про „чотири кіоски з трьох стоять незаконно”, а він вже готував до дій вранішніх бульдозерів-трансформерів.
Я – типовий киянин. Я теж лаяв ряди кіосків на метро Виставковий центр, коли мені в них нічого не треба було купувати, а їхні ряди все не закінчувалися до самого входу в університет. Коли мені треба було, я охоче купував там коробку цукерок, перш ніж іти в гості. Це мабуть мене розпитував на вулиці той радник, який порадив чемпіону стати на прю з МАФами. Але на третій рік цієї боротьби я зненацька помітив наслідки цієї боротьби – в нашому місті стало незручно жити. А було зручно. Я більше не призначаю побачень біля метро Золоті ворота, бо там тепер не можна випити кави з кавомобіля, якщо інша сторона запізнюється, чи на бігу купити в тітки букет для дами, якщо запізнився сам.
На Контрактовій більше не можна перехопити шкідливої, але смачної вуличної їжі, коли по справах в обід заносить на Поділ. На цьому п’ятачку Контрактової торгували пиріжками тітки з навколишніх їдалень навіть в радянські, перелякані ОБХСС, часи. Коли не зайдеш – пиріжки на будь-чий смак з десятками начинок, від гороху до печінки й біляші. В мене нема доказів раніше виникнення фотографії в середині 19 століття (відтоді вже були ятки з пиріжками на фотографіях), але пиріжками тут торгують з середніх віків. Або, в їх цивілізованому вигляді – снеки й сандвічі та бельгійські вафлі тощо. Це було завжди людне й живе місце, повне студентів Могиляки та інших любителів перекусити на вулиці під Сковородою. Зараз там гравій. Два ряди рахітичних дерев, і всі перехожі пролітають місце, як паро-газові торпеди. Мабуть, десь в європах піддивилися ту рахітичну красу, урбаністи ж. Зате перекрили Сайгадачного, радійте, жителі Подолу. І ходіть пішки.
Читайте також: Нові провінціали
І це при тому, що побудований до революції і перебудований в останні, вже „кооперативні”роки радянської влади Поділ – ще у виграшному положенні. Тут перші поверхи старих і таких. що маскуються під старі, будівель таки справді відведені під крамнички. І справа кон’юктури, що на Подолі останнім часом це якісь переважно бутіки й хіпстерські винарні-кав’ярні. Вони принаймні є. Як і невеличкі продуктові крамнички. В більшості київських районів радянської забудови на перших поверхах живуть люди, і саме через це торговцям доводиться торгувати в МАФах, а не традиційних для європ магазинчиках. Не можна ж бути таким прямолінійним й переносити свій карго культ на наші вулиці так механічно.
А взагалі я вже стараюся на ці теми не писати, бо з мене вже кпинять друзі. Мовляв, знову осідлав свого коника. Хто тобі сказав, що в місті має бути зручно жити, коли урбанізм. Стримуюся, бо побачив, що бульдозерами торгівлю не зупинити. Чи не в усіх „очищених” від нахабних (і все ж таки цивілізованих) кіосків в переходах біля метро вже знову торгують – тільки з розкладних прилавків, які зручно складати при облавах, все тими ж батарейками, лампочками й стартовими пакетами мобільних операторів, або й продають свої чоловічі шкарпетки й боксерські труси й теплі стельки просто з покривала на землі – як на контрабандному ринку в Джібуті. І „реформованою” новою-старою поліцією і антикорупціонерами їх не переможеш. Тут шкарпетки не по чотириста гривень пара, антикорупціонерам не цікаво.
Моє серце спокійне. На рахітичній площі знову торгують пиріжками незворушні київські тітки, тільки вже не з кіосків, а знову з картатих турецьких торб і судків. Бо зупинити торгівлю пиріжками під церквою Пирогощі (1131 р.) неможливо, навіть якщо ти знаний урбаніст Батий.