У нашій країні не надто часто презентують публіці заново відкриті після реставрації першорядні мистецькі твори. Точніше, така справді масштабна подія відбулася в Україні вперше за роки незалежності.
Після тривалої реставрації у львівському Національному музеї імені Андрея Шептицького відкрито для огляду ікони Жовквівського іконостаса пензля видатного живописця другої половини XVII століття Івана Рутковича. Відреставровано також частину різьблених елементів іконостаса. Але експонувати цей грандіозний твір у зібраному вигляді неможливо: висота іконостаса становить майже 12 метрів – приміщення таких розмірів годі знайти. Втім, іконостас, який дійшов до нашого часу не без втрат, успішно заміняє його комп’ютерна реконструкція. Реставрацію виконала група фахівців під керівництвом Володимира Мокрія, куратор проекту – мистецтвознавець Роман Зілінко.
Загадковий митець
Про життя одного з найвидатніших українських живописців достовірних відомостей збереглося обмаль. Припускають, що Іван Руткович народився у Білому Камені поблизу Золочева, а живопису навчався у майстерні маляра Романа Могильницького в Кам’янці-Струмиловій (нині Кам’янка-Бузька) на Львівщині. Проте ні дата народження, ні термін навчання невідомі.
Головне, що ми знаємо про Івана Рутковича, – це те, що його талант розквітнув у Жовкві, де майстер придбав будинок та оселився разом із дружиною Євою у 1680 році. Нинішній скромний райцентр був тоді пишним містом, збудованим на засадах ренесансної концепції ідеального міста за єдиним планом, з ошатними кам’яницями, розкішними храмами різних конфесій, та ще й до того улюбленою резиденцією короля Яна Собєського. Вінценосець був не тільки визначним полководцем, а й інтелектуалом, тож намагався привернути до Жовкви найкращих архітекторів, скульпторів та живописців.
Вочевидь, Іван Руткович був шанованою в місті людиною: обіймав посаду лавника у магістраті, мав чималу майстерню, учні якої ще довго після смерті художника писали у манері, якої він їх навчав. У Жовкві Іван Руткович створив свої найкращі роботи: іконостаси для церков у Волиці Древлянській та Волі Висоцькій, ікони для церков Потелича, уславлених Крехівського та Унівського монастирів. Але його головна робота призначалася для церкви Різдва Христового у Жовкві. Руткович був активним діячем створеного при церкві братства, а фінансував монументальну працю цех місцевих шевців. Утім, припускають, що до оплати такої коштовної роботи могла долучитися вся українська громада міста, та ще й хтось із родини Собєських додав грошенят.
Пригоди іконостаса
Величний іконостас був створений у 1697–1699 роках Іваном Рутковичем та його майстернею (треноване око може розрізнити у різних іконах руку щонайменше трьох авторів) і заворожував своєю красою парафіян аж до ХІХ століття. Потім він чомусь опинився у сусідньому селі Нова Скварява. Припускають, що його переміщення якось пов’язане з великою пожежею, що трапилася у Жовкві 1833 року. Можливо, саме під час пожежі, у якій постраждала церква, іконостас втратив частину ікон та різьблених дерев’яних деталей. У Новій Скваряві його зібрали, як могли, добряче переплутавши первісний порядок розташування ікон. У такому вигляді в 1920-х і знайшов, сфотографував та замалював його один із перших дослідників іконостасів Ярослав Константинович. Коли творіння Івана Рутковича 1937 року потрапило до Національного музею у Львові, виявилося, що сільські умільці намагалися реставрувати іконостас самотужки і завдали йому непоправної шкоди. Львівські фахівці провели першочергові рятувальні заходи, але завершенню реставрації перешкодила Друга світова війна. У 1960-ті витвір докладно дослідила визначний історик мистецтва Віра Свєнціцька, а графічну реконструкцію його первісного вигляду створив Петро Лінинський. Але провести комплексну реставрацію ікон і частини дерев’яних деталей вдалося тільки у наш час. Тож віднині шедевр українського живопису буде відомий не лише фахівцям.
[1545][1546]
ЩО ТАКЕ РЕСТАВРАЦІЯ
Пересічному відвідувачу музеїв часом здається, що реставрація мистецького твору – це домальовування знищених фрагментів і надання йому «товарного вигляду». Насправді ж правила наукової реставрації категорично забороняють додавати будь-що до пам’ятки мистецтва. Реставратор докладно вивчає роботу давнього майстра, з’ясовує вік та хімічний склад матеріалів, щоб обрати правильну стратегію «ремонту», яка не зашкодить пам’ятці й збереже її на довгі роки. Твір приводять до ладу по міліметрах: розчищають поверхню, щоб барви засяяли з первинною яскравістю, закріплюють потрісканий шар фарби, «лікують хвороби» картини – різноманітні грибки. Зазвичай процес триває роками, і саме тому закінчення реставрації такого великого живописного комплексу, як Жовквівський іконостас, – подія без перебільшення визначна.
ПЕРШОВІДКРИВАЧ
.jpg)
Прошу всіх встати і хвилину помовчати. Сьогодні померла Віра Іларіонівна Свєнціцька. Вшануймо», – промовила, заходячи в аудиторію, до студентів-мистецтвознавців професор Міляєва. У таких випадках люди зазвичай згадують найяскравіші враження, залишені особою, яка пішла. Ніхто з нас, тодішніх студентів, не був особисто знайомий з визначним істориком мистецтва Вірою Свєнціцькою (1913–1991), тож перед нашими очами замерехтіли сторінки її книжок, за якими вивчилося не одне покоління українських мистецтвознавців. І чи не найважливішою з цих праць була монографія «Іван Руткович і становлення реалізму в українському малярстві XVII ст.» 1966 року. Не те щоб автор Жовквівського іконостаса до того не був відомий, але саме Віра Свєнціцька ретельно дослідила його творчість і мала мужність розглянути живопис галицького майстра у світовому контексті доби та ще й відзначити його геніальність. У атеїстичному СРСР дослідження церковного мистецтва взагалі не надто вітали, а коли вже щось досліджували, то першість мала лишатися за російською школою: дозволялося визнавати геніальність Андрєя Рубльова чи Діонісія. Тож людина, яка провела багато років на засланні за «антирадянську діяльність» (1947–1956 роки) і своєю монографією порушила правила гри по-радяньському, ризикувала щонайменше втратою роботи. Але обійшлося, і донька першого директора Національного музею Іларіона Свєнціцького до останку рятувала від знищення й забуття українські ікони.