Криниця-Здруй — це містечко в Бескидах на території історичної Західної Лемківщини неподалік кордону між Польщею і Словаччиною. Нині це динамічна сучасна здравниця, створена після того, як на зламі XVIII i XIX століття ці терени колишньої Речі Посполитої зайняли австрійці. З 1860-х років курорт і місто швидко розвивалися.
За рік до початку Другої світової війни Криницю відвідало 38 тисяч людей, а нині приїздить півтора мільйона відпочивальників.
У дитинстві я бував у Криниці з мамою, але час стер усі спогади. Коли ми з Міркою думали, де ми маємо завершити нашу подорож у Європу в межах наших європейських «повернень», і виявилося, що на півдні буде жахлива спека, а на Балтійському морі лише кільканадцять градусів вище нуля, я вимовив слово «Криниця» — і моя дружина одразу ж підхопила цю ідею. Ми зарезервували готель з великим рейтингом SPA Dr Irena Eris і наступного дня вирушили з Варшави через Краків до Криниці. Наш дуже зручний і приязний готель розташований у передмісті Чарний Поток біля самого підіймача, який возить усіх охочих на найвищу поблизу гору Яворину, 1114 метрів над рівнем моря, з якої відкривається розкішний краєвид на всі Бескиди, а за хорошої погоди можна побачити гори в Україні. Між процедурами й заняттями в SPA ми гуляли містечком і його околицями. Сама Криниця знову розквітла завдяки підтримці з фонду Європейського Союзу, це видно на кожному кроці: міська й курортна інфраструктура ремонтується чи будується з нуля, це радує і вселяє оптимізм на майбутнє. Нас цікавили сліди, що збереглися від лемків, автохтонного населення цього регіону до 1947 року, коли в межах так званої акції «Вісла» рішенням комуністичного уряду ПНР їх брутально вигнали на терени, які раніше належали Німеччині й у межах рішення переможної антигітлерівської коаліції відійшли Польщі. У самій Криниці вдалося залишитися лише 800 особам (до війни вони становили третину мешканців). Одним із сильних акцентів, які нагадують про культурну спадщину лемків, є Музей Никифора Криницького (справжнє ім’я — Епіфаній Дровняк), лемка, художника-примітивіста (1895–1968).
Никифор жив самотою, більшу частину життя всі вважали, що він має ментальну інвалідність. Говорив невиразно, белькотів. Наприкінці життя здобув визнання у світі як видатний художник-примітивіст.
Творчість Никифора 1930 року відкрив український художник зі Львова Роман Турин, який познайомив із нею польських та українських митців у Парижі. Картини Никифора викликали в них захват. У 1947 році в межах акції «Вісла» його виселили на Західні землі, звідки він тричі повертався пішки до Криниці. Після перших двох повернень його знову виселяли, а за третім разом дозволили залишитися.
Талант Никифора проявився переважно в малюванні на шматках картону, обкладинках зошитів, клаптях паперу, на яких увічнював свої численні автопортрети, бескидські пейзажі й криницькі вілли й церкви. Музей скромний, але обставлений з великим смаком та абсолютно вартий відвідин. Окрім музею, на пішохідній вулиці курорту є велика скульптура, яка втілює художника за роботою в товаристві улюбленого пса Гавки. Якщо не згадувати дві церкви (греко-католицьку й православну), то це, власне кажучи, усе, що залишилося від лемків.
Ми також вибрались об’їхати трасу з навколишніми лемківськими дерев’яними церквами — феноменом світового масштабу, який занесли в список світової спадщини ЮНЕСКО. Лемки залишили церкви, коли 1947 року їх звідси вигнали, а на початку п’ятдесятих почалася їхня реконструкція як римо-католицьких костелів, і так залишилося донині. З одного боку, це дуже сумна подія, а з іншого — храми були під опікою поляків з Підгалля, прибулих на землі лемків, і це їх уберегло від неминучого руйнування. Ми були в Поворознику, Лелюхові, Дубному, Мушинці, Тиличі й криничних Солотвинах. Нам пощастило не лише побачити унікальну дерев’яну й характерну для цього регіону архітектуру, а й інтер’єр деяких церков. Найцінніший і, імовірно, найстарший храм на Лемківщині — це церква з 1660 року в Поворознику.
Іконостас, щоправда, відсунули в кінець церкви, щоб звільнити місце для латинського вівтаря, але він зберігся повністю. Справжній раритет тут — ризниця 1607 року, укрита поліхромними малюнками, створеними на стінках із сирих дощок. Донині вона справляє велике враження. Церква в Лелюхові значно пізніша (середина XIX століття), але її інтер’єр зберігся незміненим. Мабуть, наймальовничіше розташування має невеличка церковця святого архангела Михаїла в Дубному, що стоїть на самого кордоні зі Словаччиною. У Сондецькому Бескиді небагато храмів, які можуть похвалитися такою мальовничою локацією. Нині в селі, яке нараховує заледве 40 господарств, він служить місцевим римо-католикам. Біля кожної з відвіданих церков ми зустрічали більші чи менші групи туристів, деякі з екскурсоводами, які цікаво, хоча не завжди безпомилково розповідали про історію, а передовсім про людей, які заселяли цей регіон. Нині відкрито кажуть про трагічне виселення лемків з їхніх історичних земель, хоча й постійно намагаються відділити від українського чи, як воліють називати інші, руського коріння. Їхні походження й історію досі, хоча вже без такої запеклості огортають псевдонауковими легендами, які колись, можливо, були корисними для місцевої влади, але нині в об’єднаній Європі з відкритими кордонами це вже геть нікому не треба, тим паче лемків на їхній власній землі вже немає. Лише в корчмі на вершині Яворина в Криниці-Здрою залишилися жур по-лемківські й лемківські галушки.