У сучасній Болгарії увіковічення пам’яті засновника Першого Болгарського царства має масштаби повноцінної «програми монументальної пропаганди». Зображення Аспаруха цілком органічні, скажімо, у першій болгарській столиці Плисці або в багатьох містах на території Добруджі, що найпершою була анексована болгарами в імперії (приміром, у Добричі). На тлі своїх соратників Аспарух височіє на чільному місці в місті «імені себе» в тій самій Добруджі (в «Іменнику болгарських ханів» «завойовник батьківщини» значиться саме як Ісперих). Навіть монумент видатному ханові у м. Стрелче Пазарджицької області, яка навряд чи підкорювалася булгарам за Аспаруха, подиву не викликає. За найближчих його спадкоємців і ця область увійшла до Першого Болгарського царства, тож «батько-засновник» цілком доречний.
Однак у найкращому разі курйозом видається меморіальна дошка Аспарухові на місці, де його нібито було поховано… в Запоріжжі. Чому саме тут? Масштабним будівельним роботам 1930-х років тут передували не менш масштабні археологічні пошуки, одним із епізодів яких були розкопки під керівництвом Володимира Грінченка споруди на околицях с. Вознесенка (тепер у межах м. Запоріжжя). Тогочасних дослідників цей комплекс дещо спантеличив, виникло кілька інтерпретацій, серед яких і поховання невідомого кочівницького вельможі на межі VІІ–VІІІ століть. Понад те, на початку 1980-х споруда з Вознесенки була надійно атрибутована Анатолієм Амброзом як курук – поминальний «храм», характерний для вищої знаті тюрків. Спокуса назвати конкретне ім’я знакового історичного персонажа завжди була. Тож чому б і не Аспарух?
Булгарська орда, яка під проводом славетного хана завоювала «нову батьківщину» на Балканах, навряд чи стала б ховати свого національного героя поза межами цієї «нової батьківщини». У розумінні тогочасної людини це мало б вигляд добровільної відмови від збереження «доброї карми» володаря, який повинен після смерті «представляти інтереси» наступних поколінь перед богами і блаженними предками та захищати свій народ на місці його проживання. Оповідь про загибель Аспаруха в битві з хозарами десь на Дунаї – доволі пізній апокриф. А перенесення місця події на Дніпро, що нібито й пояснює, на думку прихильників цієї версії, поховання Аспаруха саме в Запоріжжі, є необґрунтованим. Утім, апокрифічна могила булгарського вождя набула популярності не лише серед болгар України, а й на «другій батьківщині» хана. Зокрема, щит бронзового Аспаруха в Стрелчі прикрашає зображення фігурки орла з Вознесенки. І байдуже, що насправді цей орел є прикрасою трофейного візантійського штандарту й розмістити на щиті об’ємну фігурку було б проблематично.
Не менш курйозними є й «посмертні пригоди» Кубрата/Курта, батька Аспаруха. Розпочалася ця історія ще на початку минулого століття, коли навесні 1912 року поблизу с. Мала Перещепина (тепер Новосанжарський р-н Полтавської обл.) був випадково знайдений скарб, мабуть, найбільший в Україні (близько 25 кг золота та 50 кг срібла). Набір речей знахідки свідчив, що йдеться не про схованку, а про заупокійний інвентар. Кочівницький можновладець був похований на рубежі VІІ–VІІІ століть. У 1980-х німецький археолог Йоахім Вернер, опрацьовуючи знахідки з Перещепини в Ермітажі, звернув увагу на те, що одним із гіпотетичних прочитань монограм на перснях скарбу є Куврат/Кубрат. Відтоді за перещепинським комплексом міцно закріпилося друге ім’я – «Скарб хана Кубрата». Щоправда, вже на початку ХХІ століття український дослідник Олексій Комар, ретельно проаналізувавши ці знахідки, довів, що перещепинського небіжчика поховали в останні роки VІІ – в перші десятиліття VІІІ століття, себто щонайменше років на 15–20 пізніше від найімовірнішого часу смерті Кубрата. Та й варіантів прочитання монограм перещепинських перснів чимало…
Однак скепсис науковців щодо «персоніфікації» Малої Перещепини та Вознесенки не зупинив болгарську громаду України щодо встановлення надгробків і Кубратові (у 2001-му), і Аспарухові (перший меморіальний знак, встановлений у 2002-му, був невдовзі демонтований з формально-юридичних причин, а теперішня меморіальна дошка відкрита наприкінці 2010-го).
Щирість бажання українських болгар унаочнити споконвічність їхніх зв’язків з українською землею сумніву не піддається. Однак чи варто вдаватися при цьому до створення «апокрифічних могил» знакових історичних осіб? Мимоволі пригадується персонаж повісті Сєрґєя Довлатова «Заповідник», який заробляв копійчину, потайки демонструючи недолугим туристам «справжню могилу Пушкіна, яку більшовики приховують від народу». Пам’ять про діяння перших булгарських ханів навряд чи потребують такого хиткого фундаменту.