Після короткої, але інтенсивної поїздки на бієнале у Венеції я продовжую свої «повернення» відвідинами Флоренції. Швидкий і дуже зручний поїзд «Італо» везе нас у коротку мандрівку до цього надзвичайного міста. Дорогою ми минаємо Падую, Феррару, Болонью і через дві години виходимо в центрі міста на станції «Санта-Марія Новелла». Наш готель розташований на відстані 15 хвилин ходьби від неї і так само від центру старого міста з відомим катедральним собором Святої Марії Квіткової, збудованим між 1294 і 1436 роками, що тоді був одним з найбільших храмів у регіоні, а його баня авторства геніального Філіппо Брунеллескі донині є найбільшою цегляною конструкцією бані в Італії.
Ми повернулись у Флоренцію через 25 років, щоб знову зануритись у це місто й знову доторкнутися до витворів людського генія, старих і цілком сучасних. Цього разу ми не пішли до храму, оточеного натовпами туристів, але повернулися в галерею Уффіці, щоби ще раз кинути погляд на видатні твори митців переважно епохи Середньовіччя й Ренесансу. На другому поверсі хмари туристів у смішних позах із простягненими для селфі руками обступили відому картину Сандро Ботічеллі «Весна». Поруч, біля значно цікавіших робіт цього ж художника, було вже менше витягнутих рук із телефонами. На третьому поверсі було ще менше телефонних туристів. Моя донька жартує, що цієї пори року як Венеція, так і Флоренція перетворюються на туристичний Діснейленд, і в цьому багато правди. Але достатньо було пройтися 15 хвилин до університетського кварталу, щоб застати дух Флоренції з мінімальною кількістю туристів. Тож ми гуляли, намагаючись оминати, наскільки це було можливо, скупчення туристів, але й так, щоразу повертаючись до готелю, ми потрапляли в туристичну навалу, частиною якої, зрештою, ми й були.
Після такого вступу в стилі туристичного путівника мушу розкрити справжню причину нашої цьогорічної поїздки у Флоренцію. У палацо Строцці відкрили спеціально створену для цього простору виставку / інсталяцію Ансельма Кіфера «Упалі янголи» (Angeli caduti).
Ансельм Кіфер — німецький художник, який живе у Франції, одна вже з небагатьох великих постатей сучасного мистецтва.
Після знайомства з актуальною Венеційською бієнале феномен Кіфера суттєво зріс у моїх очах. До речі, художник представляв Західну Німеччину на 39-й бієнале 1980 року. На цьогорічній бієнале мені було важко знайти митця, який міг би розвинути свій творчий потенціал до таких масштабів, як Кіфер.
Окрім традиційних алюзій Кіфера до міфології, релігії, філософії та літератури, ця виставка, мабуть, найбільш переконлива у своєму зануренні в матеріальність палацо Строцці. У роботах художника домінує всюдисуще багатство пластинок золота, особливо в залі, присвяченій римському імператору Геліогабалу, де представлені притаманні образності Кіфера соняшники. Попри своє походження з візантійської традиції, пластини золота стали розпізнавальним знаком флорентійського ренесансу, і їх досі виготовляють у цьому місті.
Мінімалістична атмосфера палацо Строцці пропонує Кіферу можливість гармонійного втручання в його простір. На центральному подвір’ї палацу розташована семиметрова робота «Падіння ангела» (Engelssturz / Angeli caduti, 2022–2023), створена спеціально для цього простору, яка презентує собою архангела Михаїла на золотому тлі, що пальцем руки вказує на небо, а біля його ніг лежать тривимірні переможені ангели-бунтівники, створені з елементів якогось понівеченого гарберобу, що випинається з полотна.
Цю позачасову сцену не раз малювали ренесансні майстри, як-от Рафаель, і вона дала назву виставці, а також її провідному мотиву, який зіставляє відданість і бунт, красу і потворність, ставлячи питання, чи цю дихотомію вдасться колись примирити. Поверхня картини прямо вказує на те, що ця боротьба точиться давно, і кінця-краю не видно.
Характерно для творчого методу Кіфера, що його твір підлягатиме метаморфозі під впливом природних явищ, коли під час роботи виставки золоті пластини, що вкривають поверхню полотна, і фактура картини постійно змінюватимуться.
Теологічний вимір тем, які порушує німецький художник, боротьба добра зі злом чи неминучий кінець наших днів, а також оперний масштаб та інтонація цього твору, враження, яке він справляє, можуть сприйматися як різновид магії, а художник — як деміург.
В одному з найбільших приміщень палацу розмістили величезну інсталяцію «Опромінені картини» (Verstrahite Bilder, 1983–2023) із 60 полотен, що цілком вкривають стіни й стелю. Посередині зали стоїть величезний дзеркальний стіл, у якому вся ця інсталяція відображається, запрошуючи глядача зануритися в багатошарове й всеохопне мистецтво Кіфера. Обдерті й знебарвлені дією випромінювання картини надають інсталяції сугестивного й меланхолійного виміру, схиляючи до рефлексії про крихкість життя й силу мистецтва. На думку художника, деструкція — це спосіб творення мистецтва.
Виставку закривають відомі рядки, написані 1930 року італійським поетом Сальваторе Квазімодо, виведені на стіні рукою самого Кіфера:
Ognuno sta solo sul cuor della terra / trafitto da un raggio di sole / ed è subito sera.
[Everyone stands alone at the heart of the world / pierced by a ray of sunlight / and suddenly it’s evening.]
[Усі стоять самотньо в серці світу / прошиті променями сонця / і раптом вечір.]
В одному з інтерв’ю Ансельм Кіфер сказав: «Я весь час намагаюся створити мистецький шедевр, але не можу, мого таланту недостатньо».
Думаю, що виставка «Упалі янголи» в палацо Строцці у Флоренції парадоксально є доказом неправдивості цих слів художника.