Досі тенденція, що видавалася в Європі непереможною, розвивалась у протилежному напрямку. Загальне послаблення класичних партій, як лівих, так і правих, залишило місце, по-перше, популістській та націоналістичній логіці, по-друге, більш-менш екстремістським партіям, теж ворожим до системи політичного представництва та парламентської праці, й по-третє, керівникам держав, які намагаються уникати інституційного посередництва у своїх взаєминах із народом.
Але ось інші знаки підказують: вітер може повіяти в протилежному напрямку.
У Великій Британії прем’єр-міністр Боріс Джонсон був обраний Консервативною партією для втілення жорсткої політичної лінії. Прагнучи якнайшвидше узгодити питання Brexit після багатомісячної плутанини та зволікання, він вирішив призупинити роботу парламенту до 14 жовтня. Рішення мало на меті розв’язати Джонсону руки та дати вивести Сполучене Королівство з ЄС до 31 жовтня. Для цього прем’єр мусив знехтувати негативною реакцією не лише депутатів-лейбористів, а й членів власної партії. Чимало парламентарів-консерваторів бурхливо протестували, викриваючи «зневагу до конституції» та «прихований державний заколот», тож чимало голосувань поставило Боріса Джонсона в дуже делікатну позицію. Відданість сучасній репрезентативній демократії, чиєю колискою вважають Велику Британію, набула в цій історії нових обрисів.
Водночас в Італії Маттео Сальвіні, керівник Ліги — крайньої правої формації, що входила до складу уряду разом із популістами з Руху 5 зірок, — вирішив, що його час настав, щоб зруйнувати альянс. Спираючись на соціологічні дослідження, які були дуже до нього прихильними, він спробував зорганізувати дочасні вибори, сподіваючись зібрати більшість у парламенті. Але Рух 5 зірок та лівоцентристська Демократична партія порозумілися й уклали політичну угоду, зареєстровану в Палаті Депутатів та в Сенаті. У такий спосіб вони змогли уникнути розпуску парламенту та разом постали до керівництва урядом. Репрезентативна демократія та партійні ігри, станом на сьогодні, втримали Італію від різкого сповзання до неофашизму.
В обох випадках — нічого не вирішено: усе дуже хитко, може, навіть ефемерно. В обох випадках лідер — популіст або екстреміст — провалився, попри те, що мав дуже сприятливу позицію на старті. Це правда, що британський парламент тривалий час мав вигляд нездатного знайти правильний шлях стосовно Brexit. Як правда й те, що італійська угода є «комбінацією» із суперечливим змістом, що залишає в підвішеному стані обидві причетні партії. На якийсь час удалося інституційно загальмувати тенденції до посилення націоналізму й закритості держав у собі та проти ЄС. Водночас спротив партій та депутатів парламенту заохотив популістські настрої (у Великій Британії) та ультраправий авторитаризм (в Італії).
У Франції також змінився клімат. Президент Емманюель Макрон під час двох перших років при владі ігнорував посередницькі структури — від профспілок до місцевих депутатів. Рух жовтих жилетів змусив його спочатку замислитися про наслідки своєї відмови від посередництва між Єлисейським палацом та народом, затим зорганізувати «великі дебати», і вже після літніх канікул його політика стала значно гнучкішою. Це можна констатувати на прикладі щонайменше двох проектів реформ. Перший стосується пенсій. У цьому масштабному проекті Макрон продемонстрував очевидне зближення з найбільшою профспілкою — Французькою демократичною конфедерацією праці (CFDT), до якої він раніше не дослухався. Друга реформа стосується Конституції: зважитися на неї означає неминуче наразитися на перспективу переговорів із Сенатом, що здатний заблокувати текст, про який із ним не порадилися.
У такий спосіб профспілка, на яку досі не зважали, виявилася повноважною репрезентативною інституцією, а також обов’язковою учасницею переговорів. Тут теж репрезентативна демократія відновила свої позиції, посередництво знову набуло сенсу, навіть якщо нічого не здобуто назавжди. Як казав соціолог Зіґмунд Бауман, сучасність має рідку субстанцію.
Читайте також: Неамериканська «парасолька»
Якщо британському парламенту вдасться уникнути хаосу від запровадження варіанта виходу з Євросоюзу без угоди (no deal), або й узагалі завадити Brexit, — ЄС та Велика Британія від цього виграли б. Якщо італійська влада винайде нову економічну політику та підтвердить своє бажання впливати на європейське життя, і якщо Брюссель, зі свого боку, продемонструє довіру та відкритість, — усі також тільки виграють. Нарешті, якщо Емманюель Макрон, залишаючи трохи місця для посередницьких структур, у такий спосіб зміцнить свою популярність у Франції, він здобуде кращі позиції, щоб пожвавити європейську динаміку.
У будь-якому разі відродження репрезентативної демократії та її інституцій може бути тільки хорошою новиною. Слід сподіватися, що воно виявиться тривалим, і що йдеться не про стрибок чи відстрочку в протистоянні з популізмом та націоналізмом, а про початок загального відновлення.