Повернення блудних музик

Історія проекту почалася з ініціативи знаменитого баса-емігранта Анатолія Кочерги, який сам запропонував приїхати з США і без гонорару виступити перед земляками. Альтруїзм співака зрозуміти нескладно: за влучним зауваженням одного журналіста, вже виросло ціле покоління людей, які ніколи не чули його голос у стінах Національної опери. З іншого боку, залишся Кочерга свого часу тут, чи стала б його артистична кар’єра такою успішною?

 

 

Стара радянська система, що об’єднувала Держконцерт, Союзконцерт, Укрконцерт, Київконцерт, республіканські й обласні філармонії, давала змогу охопити класичним мистецтвом найвіддаленіші куточки країни. Звичайно, не обходилося й без курйозів, коли за місяць до певного міста приїздили 7–8 музикантів одного фаху. Під її жорстким контролем знаходилися і всі контакти наших виконавців із закордоном. Того ж Кочергу у 1980-ті для спільних концертів безрезультатно намагалися заангажувати такі диригенти, як Клаудіо Аббадо і Герберт фон Караян.

 

Узвичаєна механіка радянської системи зламалася на початку 1990-х, а разом із цим – митцям довелося відмовитися від традиційної вертикалі. Столітній конвеєр: провінція – Київ, Харків, Львів – Москва залишився без завершальної ланки. А виконавці, які опинилися на мілководді, – без будь-яких гарантій з боку держави. Еміграція музикантів набула масового характеру. Культуру одних тільки Сполучених Штатів збагатили скрипаль Олег Криса, віолончелістка Наталія Хома, композитор Леонід Грабовський, піаністи Микола Сук і Володимир Винницький. Вагомих результатів за межами Вітчизни, де пальму першості в оперному мистецтві замість Італії давно утримують Аргентина, Мексика і слов’янські країни, добилися наші вокалісти. Виникли феномени бельканто Вікторії Лук’янець й меццо Вікторії Майфатової, успіх чекав на тенорів Михайла Дідика і Володимира Гришка. Годі й казати про наших басів, яких за кордоном чомусь автоматично зараховують до російської когорти.

 

 

Виїжджаючи за кордон, класний музикант отримує пристойний заробіток, інтенсивну, сплановану на кілька років наперед концертну діяльність, розширення репертуару, можливість співпраці з різними режисерами та диригентами. І дивну, як на пересічний розум ностальгію. Відомий український бас Тарас Штонда, наприклад, заявляв, що йому набагато приємніше співати «Мазепу» Чайковського у постановці Дмитра Гнатюка, ніж у Роберта Стуруа в Большому театрі. Про смаки, звісно, не сперечаються: це той випадок, коли логікою гармонію не перевіриш. Тим більше, що артист має щасливу можливість, поєднуючи роботу на кількох великих сценах, вдаватися до порівнянь. Водночас, останні його досягнення, зокрема, партія царя Бориса в однойменній опері Мусоргского, недавно поставленої в тому ж Большому Алєксандром Сокуровим, з рідними пенатами зовсім не пов’язані. А що вже говорити про традиційну статичність вітчизняних оперних вистав і неспішне оновлення репертуару Національної опери, куди співоча молодь приходить цілими «оберемками», наступаючи на п’яти вже не середньому поколінню, а буквально самій собі.

 

Тим часом в Маріїнському театрі Санкт-Петербурга років 15 як не існує проблеми з вихованням нової зміни оркестрантів і вокалістів. Налагоджено контакт із консерваторією, при колективі створено Молодіжний оркестр і Академія молодих співаків, вихованці яких постійно поповнюють основний склад. Сам процес освіти і виховання музикантів побудований таким чином, щоб можна було не хвилюватися про завтрашній день. У результаті чарівною казкою нам здаються петербурзькі хроніки, де за один сезон трупа Маріїнки здає 7 прем’єр – від «Подорожі до Реймсу» Россіні до вагнерівської «Тристана та Ізольди». Зрозуміло, чому саме з Маріїнкою пов’язана одна з останніх українських втрат: зовсім недавно туди на стажування виїхав молодий співак Андрій Бондаренко, який до того підкорив київську публіку в постановках «Дідони і Енея» Генрі Перселла та «Палати №6» Володимира Зубицького.

 

 

Один з російських музикантів згадував, як під час зарубіжних гастролей імпресаріо запросив їх з диригентом Гєннадієм Рождєственскім на вечерю до себе додому. Побачивши захоплення музиканта розташованим у лісі особняком, диригент сказав: «Що, подобається? Це він на наші гроші збудував!» Таки правда: академічне мистецтво може бути прибутковим бізнесом. І зовсім не утопія – наявність у кожному місті менеджерів, які б через агенції «продавали» виконавців по країні, а також приймали у себе музикантів від інших імпресаріо. Адже природний ландшафт, архітектура, а також культурні традиції, які ще остаточно не пішли у небуття, дають можливість мало не кожному обласному центру України бути Цюріхом, Ліоном, Краковом, Единбургом.

 

Те, що це можна робити хоча б у столиці, підтверджують «Київ-фестиваль» українсько-британського скрипаля Дмитра Ткаченка і недавній театральний проект Владислава Троїцького «Гогольfest». Значущість і масштабність цих подій зворотно пропорційні їхньому бюджетові, який, відповідно, становить $20 тис. і $35 тис. у той час як на заходи, подібні до інавгурації Президента Віктора Ющенка, державою витрачаються мільйони гривень, а запрошені солісти отримують близько 500 грн гонорару.

 

Умілий менеджмент – не тільки всоте організоване виконання творів Бетховена, Вівальді або Чайковського, але й вкраплення до програм сучасної музики, яка наразі майже цілком загнана до резервації композиторських фестивалів. Ще трохи, і актуальна проблема спрощення академічної музики зумовить те, що публіка сприйматиме виключно «До Елізи» та «Пори року». Натомість перестане чути складні тексти, а разом із ними – відчувати багатобарвність світу. Так само, якщо у Києві ще років 5 протягнути зі спорудженням нового великого концертного залу, від цих планів спокійно можна буде відмовлятися – їхня реалізація нікому не буде потрібною. Класична музика намертво укоріниться в гетто з 600 місць Колонного залу Національної філармонії.

 

В умовах монопольного владицтва поодиноких академічних монстрів автоматично зведуться до мінімуму і «спалахи» нових імен. Можна аплодувати винахідливості балетмейстера Раду Поклітару, який з Божою і спонсорською допомогою зумів обзавестися першим у столиці приватним балетом, щоправда, все ще без власних стін. Але для Києва куди характернішим і природнішим є прецедент із нашим земляком Олексієм Ратманським, який знайшов зону для застосування свого таланту лише у сусідній державі – на посаді художнього керівника балетної трупи Большого театру.

 

Без своєчасних і радикальних реформ концертних організацій України, структурної перебудови Міністерства культури, введення контрактної системи відплив талановитих музикантів не зупинити. Так само і нинішніх «послів українського мистецтва», як називають функціонери наших визнаних артистів, слухати меломанам доведеться не частіше, ніж раз на рік, на свято.

 

Пам’ятаю, перший концерт «На Україну повернусь» закінчувався до-мажорною «Молитвою» із опери «Запорожець за Дунаєм»: «Блаженний день, блаженний час, сіяє нам знов вольна воля, до рідного вернемося поля, земля кохана жде на нас!» Що тут скажеш: знаковий текст, гідний стати гімном всіх музикантів-заробітчан. Утім, хотілося б, щоб під час його спільного виконання ні в кого з них не виникло спокуси потримати фігу в кишені на адресу рідної держави. [56]