– Будеш? – тихо запитує.
– Угу…
Флешбек. Ніч із 29 на 30 листопада 2013 року. Ніч розгону Майдану. Стоїмо біля фонтана і слухаємо людей на сцені. Вони кажуть, що мітингувальники в масках – провокатори. Просять «провокаторів» піти геть із площі. Самими очима іронічно усміхаюся другові. Балаклава волога від дихання.
За кілька метрів від нас, у густій осінній темряві, – хлопець із закритим обличчям розгортає із шурхотом перед побратимами білий пакунок. Киває: беріть. Його друзі по черзі дістають щось ізвідти. Мимоволі витягую шию: та що ж там? Якась зброя?..
Юнак із пакунком підходить до нас. Киває: прошу. Запускаю руку всередину. Там повно льодяників.
За вікном проскакує вказівник – їдемо в бік Донецька…
– Дякую, – розгортаю цукерку.
Льодяник грушевий. Це смак дитинства. Смак літа – із простими, але вічними й незламними істинами. Смак непочатого життя, в якому не можна ставати боягузом та падлюкою. Зате можна – героєм. Як-от хлопці – десятки з мільйонів – що йшли на кулі в центрі зимового Києва. Як-от хлопці – десятки з мільйонів – що потім добровільно вирушили на війну, якої нібито й немає. Хлопці з очима, повними мрій, кишенями, повними льодяників і серцями, повними якоїсь по-дитячому чистої вірності. Вірності без «але» та «якби». Вірності до кінця.
Вони не проливали крові на бойові чорні прапори в безмежних лісах Черкащини у 1922-му. Вони не зализували рани в засніжених криївках, наспівуючи «…тече річка Тиса» у 1940-х. Але вони такі самі. За те саме.
Вони не доводили на комісії щоразу, як радянські ветерани-інваліди, що в них і досі немає ніг чи рук. Не їли (бо їсти справді хотілося) кісток, кинутих чиновниками раз на рік до святкового столу на честь «перемоги». Вони не чули огидних «Я вас в Афганістан не посилав». Не бачили байдужості мас. Але хто знає…
Читайте також: МВС планує скорочення добровольчих батальонів та не приймає до своїх лав «злочинців» з Майдану
Сьогодні вони – невиспані й захриплі – ще усміхаються щиро. По-дитячому. Але вже скоро неодмінно подорослішають. І неодмінно повернуться додому. Повернуться в зажирілий Київ, за важкими дверима нічних клубів якого у п’яній ейфорії розмахують державними прапорами гламурні хлопчики – потенційна гордість батальйону «Мажор-1». У Київ, де засмаглі за кордоном дівчата на хвилі моди замовляють дизайнерські вишиванки за ціною бронежилетів і, прокинувшись по обіді, читають новини. Дізнаються, що чергова куля влучила в чиєсь не прикрите кевларом серце, і ставлять свічку на аватарку. У Київ, де посадовці – старі як світ дядьки, що вміють залишатись у своїх кріслах за будь-якої влади, вже продумують маніпуляції зі статусом учасника бойових дій, рахують украдені на кожному кроці копійки та мріють про свої маленькі «Межигір’я». У Київ, волонтери з якого, ледь пробившись крізь тьму блокпостів, зараз розвантажують чергову машину десь на Донеччині. І дістають воду. Просту мінеральну, привезену за 800 км. Бійці радіють…
Може статися, вдома наші захисники захочуть не тільки обійняти рідних. А й дещо спитати. Спитати про звіти щодо «здобутих» нами об’єктів, про «розблокування» яких хлопці дізнаються, коли по них і досі луплять із «Граду», як це трапилось у Луганському аеропорту. Про нові квартири генералів, що кидали бійцям фрази на кшталт «броніки здобудете в бою». Про брехню. Про ріку крові патріотів, яка рано чи пізно все одно змиє ворогів. Ворогів, які, на жаль, не тануть «як роса на сонці» санкцій, перемовин та фіктивних перемир’їв…
І, зрештою, про те, чому фронт для багатьох із нас закінчувався десь на кордоні «зони», десь на стрічці новин, а не тягнувся далі – червоною ниткою через кожну думку в голові. Голові, у яку ніхто не цілить тільки завдяки тому, що нас є кому прикривати.
Читайте також: «Дяди из «Азова». Чим живе добровольчий батальон, який контролює Маріуполь
«Не нагнітайте», – вкотре наполягає хтось на Facebook. «Якщо ви викрили проблему, пов’язану із забезпеченням бойових дій, не давайте репортажу в ефір доти, доки не зможете розповісти про те, як цю проблему почали вирішувати», – радять медіа-профспілки. «Їхнє зрадництво дістало. Невдоволення на рівні командирів рот. Буде-буде Майдан-ВДВ», – пишуть у sms десантники.
…Він відомий політик. Але ж це не інтерв’ю. Просто літній вечір у столиці. За 800 км від лінії фронту, яку достатньо перетнути один раз, щоб зрозуміти неможливу глибину написів на дурних сувенірних футболках на кшталт I left my heart in Paris.
«Нині все може різко змінюватися, – втомлено зітхає народний обранець. – 200 озброєних хлопців зі Сходу – хлопців, які вже відчули смак своєї та чужої крові, якщо їм заманеться, можуть, скажімо, захопити урядовий квартал… Хто наважиться піти проти них? Хто захоче?.. Тоді можна буде тільки здогадуватися, чим це закінчиться. А ще – хто буде їхнім вождем…»
Я теж не знаю хто. Але мені здається, що льодяників у його кишені більше не буде.