Артем Семеніхін, мер Конотопа:
До війни мав у Києві кілька ресторанів і кав’ярень. На фронт пішов добровольцем. Воював на Луганщині. Згодом почалися проблеми зі здоров’ям. Після операції лікарі заборонили найближчий рік повертатися до війська.
Коли лежав у шпиталі, дуже тягло назад на фронт. Але якось поступово минуло. Почав більше читати новини, заглиблюватися в проблеми держави, свого міста. Долучився до політичного життя. Чому вибрав політику, а не повернувся в бізнес? Бо це основа буття соціуму. Неможливо нічого змінити, не зайнявшись політикою.
Балотувався в мери Конотопа й переміг. Ми встигли відновити 30% освітлення міста. Ялинку, яку минула влада ставила за 500 тис. грн, цього року ми зробили за 19 тис. грн. Точно таку саму. Зняв своїм розпорядженням бронь з усіх представників міської влади чоловічої статі. Вважаю, що керувати містом повинна людина тільки після того, як пройде фронт.
Часто перетинаюся по роботі з бійцями, які повертаються з війни, допомагаю їм із працевлаштуванням. Один із хлопців, якого раніше не знав, прийшов і каже: «Хочу роботу, знаю, що ви берете молодих».
Читайте також: Вірні назавжди. Десантно-штурмова рота Першого Окремого батальйону морської піхоти
А в мене саме була вакансія директора банно-прального комбінату. Комбінат у занедбаному стані, але туди ходить усе місто. І він зараз непогано працює, виводить підприємство з піке, у якому перебувало останні роки. Людей, які повернулися з війни, треба відразу кидати в роботу, завантажувати нею, бажано суспільно корисною.
Василь Ковальчук, підприємець:
Пішов добровольцем відразу після Майдану в перший батальйон Нацгвардії. Першим із групою спецназу заходив у Слов’янськ. Потім мобілізувався до ЗСУ. Воював під Горлівкою, на Савур-могилі. Під Многопіллям дістав наказ приєднатися до оточених під Іловайськом. При виході колона була розстріляна.
З моїх хлопців один загинув, решта була взята в полон. Із оточення вийшов лише я. Потрапив до шпиталю, лікарі казали, що переніс мікроінфаркт. Потім були вибори до Верховної Ради, балотувався на Хмельниччині, але не пройшов. Вибори допомогли мені трохи перейти до нормального життя. Потім знову шпиталь, а далі повернення в частину. Базувались і працювали під Маріуполем. Демобілізувати не хотіли, просили залишитися на контракт, але відпустили. Мало хто хотів залишитися. Платять копійки, умови ніякі, мабуть, ще гірші, ніж були, раніше хоч волонтери допомагали, харчування погане, перспектив жодних.
До війни займався підприємницькою діяльністю, торгівлею, будівництвом, мав виробництво. Перед Майданом почали з товаришем дитинства будувати фітнес-клуб. Вирішили зробити щось для рідного міста. Бізнес дорогий, і коштів своїх не було, але з’явився інвестор. Під час Майдану інвестор пішов. Як повернувся з війни, товариш зробив подарунок: розморозив проект і почав його просувати. Запустили правдами-неправдами наприкінці жовтня. Хоча недавно я вийшов із проекту, бо маю інше бачення, та й переважну суму коштів вклав товариш. Зараз думаю, що далі. Є кілька ідей, але ще не знаю, як їх реалізувати. Нині важко щось розпочати своє.
Читайте також: Піца від ветеранів
У реабілітації дуже допоміг син, йому вісім років, був зі мною, допомагав. Тим, хто повертається з війни, однозначно треба допомагати, бо вони часто замикаються в собі. Більше приділяти уваги, але не панькатися. Потрібно працювати психологам, прилаштовувати їх, створювати спеціальні програми, реабілітаційні центри, робочі місця, надавати якісь можливості, зокрема вивчитися.
Віталій Лазебник, фотокореспондент:
До війни, так само як і після, — фотокореспондент в одній із українських газет. У професії в різних виданнях з 2007 року. Став добровольцем по призову. Не хотілося, щоб війна була в Києві. Моя перша військова спеціальність — фотограф військової преси — виявилася непотрібною. Проте військкома вдалося умовити, і в серпні 2014-го мене мобілізували до Нацгвардії в межах третьої хвилі. Служив у 8-му батальйоні НГ, тому самому, якого нібито не було на передку. Хоча фактично структурами НГ затикали купу дірок: чи то батальйон Кульчицького, чи «Донбас», чи ми. Спочатку нас кинули під Дебальцеве, потім під Попасну, потім знову Дебальцеве, звідки й виходили з оточення в лютому 2015-го. Третя ротація після цього видалася ледь не піонерським табором із воєнізованим ухилом. Можна сказати, побував у відпустці. Ну а після демобілізації знову включився в роботу за фахом, місце в редакції за мною зберегли.
Після повернення якихось особливих ускладнень не було. Сни, як ми з боєм прориваємося з оточення. Ну хіба ще став менш терплячим до недотримання правил і законів, дуже напружують брехня та подвійні стандарти. Але депресії не було і немає. Навпаки, можу сказати, що «зона комфорту» значно розширилася, почав цікавитися речами, за які не брався б до війни. От планую відкривати невеличкий бізнес.
Деяким побратимам досі сняться жахи про війну, вони дуже це переживають. Але головне в такі моменти не лізти в склянку — проблеми лише посиляться. Хороший рецепт заспокоєння психіки — спілкування з дітьми. Я у відпустках бачився зазвичай лише з рідними та дітворою. Може, це мені й допомогло. УБД отримав доволі швидко, ще на службі. А от із пільгами все складніше.
Ігор Пилявець, підприємець:
До Майдану був директором нічного клубу, перед цим працював у Міноборони, а до того вчителем. Під час Майдану продав бізнес і пішов до протестувальників. Колись служив строковиком спецназу МВС, був певний досвід, який міг знадобитися в протистояннях. До того ж багато хлопців, яких я добре знав, стояли по той бік. Зокрема, друг і кум. Дотепер із ними не спілкуюся. Після початку російської агресії був добровольцем у батальйоні «Шахтарськ». На Донбасі перебував у липні — серпні 2014-го. Тоді ми йшли до Донецька, взяли Новоазовськ, Докучаєвськ, Мар’їнку, Красногорівку. Звідти нас перекинули до Старобешевого, а потім рушили на Іловайськ. І там 20 серпня мене було поранено. Вдома опинився раніше, ніж планував. Статус УБД оформлював майже рік. У нас не хочуть давати учасника добровольцям. Мені поталанило: свої корочки, на відміну від хлопців, я отримав, адже був офіційно оформлений. Ходити по органах соцдопомоги — суцільне приниження. Всім на тебе чхати.
Про те, щоб отримати обіцяну землю або квартиру, не йдеться. Є закон, але він не для всіх. Мені от півтора року відмазки пишуть.Після повернення впав у депресію, пішов у запій. Жорстка контузія, втрата пам’яті, агресія, думки про суїцид. Мови про психолога не було. Жоден контужений себе не визнає хворим. Дуже допомогли рідні: батько, дружина, син. Вони не створювали атмосфери неприязні, як у деяких сім’ях. У результаті почав проводити більше часу з дитиною. А потім із волонтером Євгеном, який нами опікувався, вирішили створити заклад спецпризначення «Каратель», щоб ветерани мали куди прийти, знали, що їх цінують і розуміють. Організація була неприбуткова, хоча ми й продавали пиво та «смажених снігурів».
Читайте також: Залізний марш 3-го окремого танкового батальйону
Врешті не зійшлися з орендодавцями, які були з Росії, нам дуже підвищили орендну плату й фактично виштовхали на вулицю. Хоча проект відбувся. Ми організовували благодійні вечори, концерти для учасників АТО, презентації книжок і фотовиставки про війну. Зараз нічим не займаюся. Будувати плани не хочеться, все нестабільно. Доки одні відкривають магазини з цукерками, хлопці вішаються, стріляються. Боюся, нас може накрити афганський синдром. Коли люди бачать, що на них плюють, немає підтримки від держави, хтось піде в ОЗУ, хтось зіп’ється, хтось закінчить суїцидом, а хтось боротиметься проти влади, і тут теж нічого хорошого. Ми перед великим викликом.
Михайло Іванов, підприємець:
Пішов добровольцем, бо захотілося воювати за Україну. Я родом із Дебальцевого. Бачив обличчя сепаратизму на власні очі. Коли в Рубіжному ми проводили проукраїнський мітинг, був тоді в охороні як член сватівської Самооборони. Нас там було людей 120, а з Первомайська, Лисичанська, Сєверодонецька під’їхало на автобусах до 200 осіб бикоти. П’яні як свині, пляшками кидаються, одного з ментів, які нас охороняли, різонули. Тому для мене не було взагалі вибору. Крім того, я знав багатьох із Майдану, а це одні з найкращих людей країни. Воював переважно в Пісках із 4 серпня 2014-го по 4 лютого 2015-го. Свою артилерію починав із СПГ. Коли війна практично закінчувалася, перемир’я за перемир’ям, усі ці зрадницькі домовленості, ми розчарувались і почали роз’їжджатись. А якого там сидіти? Волонтерську тушонку їсти в бліндажі? Я її і вдома поїм. Краще працювати. Звикати до мирного життя було зовсім не важко. Як нікуди й не їздив. Може, у мене таке критичне мислення, що я не переймаюся всілякою фігнею.
А чого перейматися? Треба користь приносити. Поїхав на фронт — воюй добре. Війна закінчилася — їдь додому й працюй. Оце ниття з приводу синдрому, про фронтове братерство, як усе добре й чесно, а повертаєшся — зрада, нещирість, — це туфта. Хлопці на фронті — такий самий зріз суспільства, як і в цивільному житті. Якщо тут 90% бухають і телевізор дивляться, то на фронті вони ж нікуди не подінуться. Тому створювати довкола того всього ажіотаж не варто. За освітою я агроном, але до війни встиг попрацювати і керівником цеху деревообробки, і кочегаром. А що найбільше люблю працювати з деревом, то відразу знайшов в інтернеті столярку. Щоправда, довго там не затримався, не хотів працювати на дядю. На якийсь час влаштувався в історичний музей, але врешті вирішили з дружиною пробувати робити щось самі. Купили матеріали, трохи інструментів, деякі мені з дому передали, знайшли гараж і почали робити меблі під замовлення для друзів. Робота творча. Щоразу щось нове. Замовлень небагато, але є. Потроху стараємося виходити на вищий рівень, використовувати благородні породи дерев. Чим дорожчий матеріал, тим дорожча робота. Бо працювати тільки на ковбасу чи тролейбус не хочеться. Тому треба робити щось ексклюзивне. Як каже дружина, «для тих, хто має смак».