Ян Длуґош у своїй «Хроніці славетного Польського королівства» під 1463 роком написав одну історію про те, що відбувалося в Кам’янці й з Кам’янцем понад 560 років тому. Невеличка історія серед багатьох інших написаних ним за той рік називалася «Ґрод і місто Кам’янець звільнене від фінансових зобов’язань, а мури міста відбудовані». Як могло статися, що столичне місто Подільського воєводства й ґрод (тобто замок — символ королівської влади) обтяжили якимись фінансовими зобов’язаннями, і що сталося, щоб ці зобов’язання залишилися в минулому?
Перед тим як розказати цю й ще кілька історій, пов’язаних з Кам’янцем у давні часи, я хотів би наголосити на тому, що життя в пізньосередньовічному та ранньомодерному місті, а ще й такому, як Кам’янець, вимагало застосування всіх тих засад, якими ми користуємося й сьогодні, живучи в місті.
Якщо залишимо осторонь сам принцип самоврядності, який має бути самозрозумілим принципом як тоді, так і сьогодні, то перше, чого прагнули міста та їхні мешканці, — це виборність влади.
На чолі кожного міста, що користувалося самоврядуванням, була виборна особа — війт, якого обирали громадяни міста. Прагнення обирати війта було таким сильним, що кожне помітне місто в нашій історії, яке мало привілей на самоврядування, прагнуло викупити це право у власника або короля. Як можна здогадатися, сума для цього була немалою — усе місто збирало її заради спільної мети.
Колегіальність органів міського самоврядування й існування різних інституцій управління містом були основою функціонування міського самоврядування. Війт, якого обирали з вузького ґрона поважних міщан, на противагу мав не тільки лаву — орган, що складався з лавників і разом з війтом керував містом, а й раду, яка виконувала контрольні функції та яку очолював бурмістр, також поруч була ще рада сорока мужів — формальне зібрання представників міщан, здебільшого менш впливових і заможних, що мало наглядові й прокурорські функції. Усі ці органи були виборними, і час перебування війтом, лавником, бурмістром та радником обмежувався різними термінами від одного року до одного місяця.
«Робота» в тогочасних органах самоврядування часто була довічною, але постійна змінність на урядах у той час вважалася кращим запобіжником корупції, ніж довічне урядування однією особою. Звісно, реалії пізнього Середньовіччя й ранньомодерного часу далекі від сьогоднішніх стандартів демократії та міського самоврядування, але розуміння того, що влада має постійно змінюватися навіть за такими правилами, у наших предків було дуже сильним.
Наступним принципом, що слугував основою для мешканців Кам’янця й подібних йому міст, було усвідомлення сили права й знання власної юрисдикції, де кожен знав просту, але важливу річ — є право якому я підпорядковуюся й жодне інше право не можна до мене застосовувати. Кам’янець, а він є головним героєм цієї оповіді, не був моноетнічним містом від часу, коли ми дізнаємося про нього з перших документів. Привілей на міське самоврядування від 1374 року, який є першою надійною згадкою про місто, виставлений був на замку(!) двома князями Юрієм та Олександром — синами Коріата та внуками великого литовського князя Ґедиміна. Його поява пов’язана з потребою врегулювати життя міста, що стало головним у Подільському князівстві та яке населяли різні за своїм походженням мешканці. Немає сумніву, що частиною з них були місцеві русини, але перші імена мешканців міста, що ми знаємо із джерел, — це Йокуш Мельцер, Пауль Бернгард, Матернус Лямберґ, Ніколас Лявбнер. До цієї компанії можна додати ще Фріца (Фрича) зі Смотрича, що активно провадив свої справи в останній чверті XIV століття у Львові. Поруч із цим оселяється чимала кількість вірмен, які в пошуках кращої долі опиняються в місті й стають ще однією громадою. І немає нічого дивного, що документ, який князь Олександр Коріатович виставив 1375 року краківським купцям, написали німецькою, а легенда його печатки — «Alexander von Got[t]es G[naden] Herzog zu Podolien». Імовірно, що хтось із німецьких майстрів у Кам’янці вирізьбив її, а німецькомовний писар списав цей документ.
Але проживаючи в межах одного міста, яке щасливо не мало мурів, кожна із цих громад користувалася власним правом, мала власний війтівський суд, а це вимагало від кожного, хто жив у місті знати свою юрисдикцію, щоб мати повноваження відстоювати свої права перед власним судом. Разом з тим кожна громада вміла відстоювати свої права перед центральною владою — королем і сеймом.
Прикладом такої діяльності може бути інформація кам’янецької вірменської хроніки 1565 року, що помирає Ґріґор, син Задіґа. Може скластися враження, що автор уписав до тексту своєї історії когось із близьких або знайомих. Але далі йде дуже цікава інформація про те, що Ґріґор двадцять п’ять разів їздив до польського короля добиватися нових підтверджень прав, що надали кам’янецьким вірменам раніше.
Власне це вміння апелювати до верховного володаря виділяло мешканців Кам’янця серед решти міських багатонаціональних спільнот тогочасних українських земель. У 1491 році руська, а 1496-го вірменська громади здобули від королів Казимира IV та Яна Ольбрахта право на власне судочинство. Жодне місто, навіть впливовіший та заможніший Львів не змогло отримати відповідних привілеїв для своїх руської та вірменської громад. Відтоді вони мали власний війтівський суд свого права — руського й вірменського відповідно. Руська юрисдикція проіснувала до 1670-го, а вірменська — до 1786 року.
І тепер постає просте запитання: як ці люди, що говорили різними мовами — руською, німецькою, польською, вірмено-кипчацькою, молилися на свій лад у храмах, де служба велася церковнослов’янською, латиною та вірменською, знаходили спільну мову й уникали великих конфліктів?
Почуття спільного, попри поділи. Цим спільним для них усіх було місто й безпечне проживання в ньому, що вимагало колективних рішень і дій задля безпечного проживання. Місто, що було першим по цей бік Дністра на довгому шляху, який називався via tartarica і провадив з Кафи до Львова, жило з торгівлі й ремесла. На такій, на перший погляд, великій території, площа якої становить понад 120 га, але з унікальною топографією треба було дбати не лише про захист, а й насамперед про поточні потреби мешканців міста. Вода, яка здавалося б поруч у річці, була далеко від тих, хто проживав на плато півострова. Принаймні від XV століття в джерелах є інформація про міський водогін і майстра, що опікувався його станом. Без спільної праці такі інфраструктурні проєкти були б не можливими. Як і те, що колодязь, який ми всі бачимо біля ратуші та який має багато назв, але найпоширеніша — Вірменський, збудували за кошти, що заповів заможний мешканець міста вірменин Нерсес. Його будували не у вірменській дільниці, не на площі, що сьогодні називається Вірменський Ринок, а саме біля ратуші. Попри відмінність у вірі, вірменський єпископ Міхно у своєму заповіті від 1609 року заповів частки свого майна всім християнським храмам міста, усім священникам, усім монастирям і шпиталям.
Співжиття поруч трьох громад — магдебурзької юрисдикції, яка із часом ставала виразно польською, руської та вірменської — не було ідеальним як життя поруч зі своїми сусідами сьогодні. Звісно, що в місті виникали конфлікти як на побутовому рівні, так і з огляду на різницю у вірі, календарях, традиціях. Русини й поляки могли ставитися до вірмен з підозрою, адже ті говорили незрозумілою їм мовою, вели широку торгову діяльність, яка провокувала чутки, що всі вони є шпигунами османського султана. Вірмени ж у відповідь помічали меншу прихильність руської громади міста королівській владі й політиці. Автор вірменської хроніки зазначив, що 1562 року, коли до міста дійшла звістка про перемогу королівського війська, місцеві русини не тішилися з неї:
«І коли ця вельми приємна переможна звістка докотилася Кам’янця вона викликала велику радість і втіху, геть усі міщани благословляли Бога, і воздавали йому славу і хвалу, що наділив своїх слуг такою звитягою. Але русини сповнилися заздрістю і не поділяли цієї радості, і не воздавали хвалу Богові, бо вони суть вороги нашого короля і всіх віруючих християн. Тож нехай воздасть їм Господь мірою злоби сердець їхніх».
Попри такі гострі слова, важко знайти в історії міста гострі національні конфлікти. Заради спільного блага всі конфліктні ситуації намагалися розв’язати тільки в правовій площині. Коли конфлікт стосувався навіть осіб різних юрисдикцій, то його розв’язували в лавничому суді в ратуші, а для з’ясування обставин скликали спільну комісію, щоб був справедливий для всіх вирок. Практика домовлятися й шукати компроміс, запозичена зі шляхетської правової культури, була притаманна всім прошаркам тогочасного суспільства.
Повернімося до початкової історії з 1463 року. У своїй оповіді Ян Длуґош розповів про те, що король Казимир IV відправив довірених людей на Поділля, щоб з їхньою допомогою звільнити місто від фінансових зобов’язань, що тягнулися ще з 1442 року, коли і місто, і замок заставили тодішньому кам’янецькому старості й Теодорикові з Бучача за 3000 гривень польської монети (приблизно 600 кг срібла). Середньостатистична застава села на Поділлі в той час вимірювалася сумою до 50 гривень. Такі речі траплялися й з іншими містами та замками, що свідчило про поганий стан державних фінансів. Також тим, хто мав статки, дозволяли кредитувати короля, отримуючи натомість право користуватися майном. Деякі позички, так і не були сплачені до кінця XVIII століття. Але справа з Кам’янцем виявилася цікавою, тому потрапила на сторінки історії Длуґоша. Попри борг, короля також турбував стан оборонних споруд міста проти турецької небезпеки. А з огляду на порожню (традиційно) державну скарбницю король не мав коштів ні на викуп, ні на зміцнення мурів міста. Допомога прийшла від місцевої подільської шляхти. Імовірно, на сеймику в Кам’янці шляхта ухвалила рішення дати на викуп вола від кожного лану й від кожного вільного селянина. І хоча цих коштів не вистачило, родина Бучацьких звільнила місто й задовольнилася триманням Червоноґроду на річці Джурин, на який переписали королівські борги з Кам’янця. Імовірно, місто теж доклало свою посильну частку до цієї акції, щоб здобути наступного року статус королівського міста. Така солідарність була проявом турботи про спільне благо. Усі чудово розуміли, що унікальне розташування міста дасть змогу в разі небезпеки врятувати життя міщанам і шляхті, яка знайшла б тут прихисток.
Солідарність щодо міста та воєводства проявилася й на початку XVII століття, коли для початку функціонування єзуїтської школи в місті, яка згодом стала колегіумом, значно бракувало коштів. У сеймовій конституції 1611 року зазначалося, що на потреби кам’янецьких єзуїтів вводиться спеціальний податок розміром 15 грошей з лану. Таке рішення можна було б трактувати як насаджування католицької віри з боку короля й сейму, але ще в 1609 й 1611 роках шляхта на сеймику в Кам’янці (що відбувався в кафедральному соборі) ухвалила рішення про спеціальний податок для майбутньої школи.
На початку XVIII століття місто, яке тільки у вересні 1699 року звільнилося від османської зверхності, постало перед нестачею мешканців і гостро потребувало коштів на відновлення. Усі, хто прибував до міста й приймався до міської юрисдикції та присягав на вірність магістрату, діставали дозвіл на будівництво, право вести торгівлю й звільнялися від усіх міських податків і зборів на чотири роки.
Наприкінці XVIII століття, коли вже геть слабка Річ Посполита зробила останню відчайдушну спробу врятувати власну державу й узялася за реформи, міста врешті отримали своє місце на політичній сцені країни. Не винятком був і Кам’янець, жителі якого взяли посильну участь у лобіюванні законодавства про міста на чотирилітньому сеймі 1788–1792 років.
Так комісія «Доброго порядку» (Boni Ordinis) мала аж 12 напрямів роботи в Кам’янці: економічний, нагляд над міською касою, убезпечення міста від вогню, нагляд над ятками на ринку, контроль над пекарським цехом, контроль над торгівлею та оподаткуванням перекупників, контроль над чистотою, боротьба з пияцтвом, відносини міста й гарнізону, облік волоцюг і старців, наявність старшого над десятниками, облік місць торгівлі на скелі за Польською брамою.
Попри здобуті нові права й визнання жителів повноправними громадянами, місто 1793 року опинилося в цілком новій політичній реальності Російської імперії.
Якщо спробувати подивитися на історію міста в XIV–XVIII століттях, то право на самоврядування, що надали далекого 1374 року стало основою для спільного життя різних громад міста. Воно підштовхнуло русинів і вірмен домогтися в короля права мати власне війтівське судочинство, навчило його мешканців базовим нормам права, а головне, знанню власної юрисдикції, привчило наполегливо й постійно прагнути підтвердження та, якщо можливо, розширення власних привілеїв, допомогло у важкі часи співпрацювати зі шляхтою задля викупу міста з рук можновладної родини.
Перекладаючи це на сучасну мову, можна безпомилково сказати, що самоврядування міста, знання своїх прав, уміння їх відстоювати й адвокатувати в столиці, залучати нових членів громади та інвестиції, а головне — співпрацювати з іншими задля спільної мети, поважати сусіда й бути корисним власній громаді притаманні нам уже не одну сотню років. Про це варто пам’ятати.