Серед тиражованих міфів на тему українського суспільства один із найпопулярніших – про його мало не загальну природну лівизну. Виходячи з того, що багато наших співвітчизників справді все ще чекають від влади вирішення своїх матеріальних проблем, політичні діячі розглядають експлуатацію цього стереотипу як найкоротший шлях до здобуття голосів виборців і будують свої гасла, насамперед, на популістських, не підкріплених жодними розрахунками обіцянках. Але вони залишаються невиконаними – що позначається на ставленні людей до політики й політиків: на відміну від західних держав, де найбільші політсили здобувають близько 40% голосів (а подекуди й формують однопартійну більшість), в Україні «великою» вважають партію, яку підтримує заледве 10–15% громадян.
Читайте також: Олігархічно-люмпенська модель економіки позбавляє Україну перспективи
Добробуту, якого справді прагне абсолютна більшість людей, можна досягнути в різний спосіб. Шлях олігархічної економіки, яким іде Україна, достатку не забезпечить апріорі. Така модель консервує відсталість, бідність і радянські практики суспільного життя. Що має стати альтернативою? Аналіз настроїв суспільства показує, що воно цілком готове обрати правоцентризм, орієнтований на демонополізацію економіки, вивільнення та підтримку приватної ініціативи й стимулювання створення робочих місць. За даними досліджень Інституту соціології НАНУ, серед тих небагатьох, хто все ж таки спромігся визначитися, соціалістичному й соціал-демократичному ідеологічному напрямкам віддають перевагу по 11% респондентів, а правоцентризму (націонал-демократичному, християнсько-демократичному та ліберальному) – 14%.
ҐРУНТ ДЛЯ ЗРОСТАННЯ
Аргументом на користь переважання прихильників лівої ідеології часто виступає той факт, що, за опитуваннями (наприклад, Київського міжнародного інституту соціології; лютий 2012 року), найважливішими проблемами респонденти називають зростання цін на харчові продукти (57,9%) й комунальні послуги (53,7%), втрату роботи (33,6%). Проте в багатьох країнах питання інфляції та працевлаштування правоцентристські сили, зорієнтовані на виважену економічну політику, а не на соціальний популізм, вирішували завжди успішніше, ніж їхні ліві опоненти.
Крім того, за даними фахових досліджень, наш соціум має багато рис, які засвідчують природність для нього класичної правої ідеї яка спирається на активну життєву позицію (яку віддзеркалює англійське прислів’я «Бог допомагає тим, хто допомагає собі сам»), а також на здатність виявляти ініціативу, на повагу до приватної власності й свідоме об’єднання зусиль вільними громадянами для вирішення спільних справ.
У Європі такі ідеї спершу позначали як «ліберальні» – вони стали ідеологічною основою спротиву абсолютизмові влади. Консерватизм, який виник у Британії як реакція на виклик «революційного» лібералізму, згодом узяв на озброєння його ідеї щодо цінності особистих прав і свобод, непорушності прав власності, вільного підприємництва, але компенсував деякі ліберальні «перегини» (надмірний індивідуалізм, байдужість до соціально слабших тощо), ввівши до системи цінностей соціальну відповідальність, повагу до сім’ї та інших традиційних інститутів, ідею спільної дії. Саме на цей сплав, який (залежно від варіацій у пріоритетах) дістав назву «нового консерватизму», «народної партії» чи «соціального лібералізму», ідеологічно спираються сучасні праві політсили, які домінують на політичній сцені провідних європейських країн.
Читайте також: Буржуазний націоналізм
У нашого суспільства є чимало рис, які свідчать про готовність сприйняти такі ідеї. Попри міф, що українці інертні й здатні лише очікувати милості від держави, принаймні третина громадян під час опитувань демонструє готовність узяти відповідальність за свою долю на себе. 10,5% опитаних вважають, що те, як складається їхнє життя, залежить здебільшого від них самих. Більшою мірою від них, ніж від зовнішніх обставин, – 11,7%, однаковою мірою від людини та обставин – 31,1%. Стверджують, що їм вистачає рішучості для досягнення своїх цілей, – 34,9%, ініціативи й самостійності – 43,3%; а що цих рис бракує – відповідно 27,9 і 23,9% опитаних.
Існує великий запит на вивільнення ініціативи від законодавчих і адміністративних обмежень. У 2010 році «схвально» та «швидше схвально» ставились до розвитку приватного підприємництва (бізнесу) в Україні 53,9% опитаних. Водночас 30,6% респондентів хотіли б відкрити свою справу, а 18,7% – «швидше хотіли» б це зробити. Це при тому, що нині як «підприємці» себе визначають менш ніж 5% населення. Що треба активно протестувати проти погіршення умов життя, переконані 39,8% громадян. Водночас терпіти труднощі заради «порядку, миру і спокою» готові 36,6%. 1994 року це співвідношення було 22,7% проти 43,8% відповідно.
Українці дедалі більше готові об’єднуватися для захисту спільних прав та інтересів. До речі, таке згуртування прийнято вважати однією з ідеологічних підвалин «народних» партій сучасної Європи: чимало правих політичних груп там мають офіційну назву «союз» (найвідоміший приклад – правлячий у Німеччині Християнсько-демократичний союз). Передумовою спільних дій є довіра. Упродовж 1994–2010 років зросла кількість тих, хто довіряє колегам (від 37,5% до 51,8%) і сусідам (від 40,7% до 54,1%). Зрештою, понад дві третини громадян ставлять єдність країни вище нав’язуваних політиками питань, які начебто мали б її розколоти (федералізації, запровадження державного статусу російської мови, тлумачення спірних сторінок історії). Названі «дражливі» теми займають останні місця в рейтингу важливості проблем. А тому є серйозний запас міцності у проведенні модерної політики національної ідентичності й інформаційної безпеки.
Читайте також: Анатомія пропаганди
РОЗІРВАТИ ПОРОЧНЕ КОЛО
Таким чином, для потужної правої партії в Україні наявна соціальна база, здатна забезпечити їй підтримку не менш як третини виборців. Чому ж наші політики вперто не помічають цього, граючись у популізм і змагаючись за кілька відсотків на маргінесах електорального поля? Відповідь – почасти в поширених серед українців стереотипах (що їх політики, як частина суспільства, поділяють), а почасти – в олігархічній природі самих партій.
Статистика немов підштовхує їхніх представників до соціально-популістської риторики. В Україні, за визнанням президента Януковича, третина сімей із дітьми – за межею бідності. Ба навіть гірше, від убогості не рятує наявність роботи: незаможними є чверть сімей, де працюють і чоловік, і жінка. А згідно зі стандартами ООН за межею бідності в Україні – близько 80% населення.
Однак намагатися подолати цю проблему в нинішніх умовах, не змінюючи самої основи соціально-економічних відносин в Україні, марно. Економіка, де основні сектори монополізовані, а ресурси й національний продукт розподіляються на користь невеликої групи олігархів, за всіма законами не спроможна на якісний стрибок у розвитку, який забезпечив би приплив до бюджету достатніх коштів для подолання бідності. Чи не єдиний приклад в історії України, коли соціальні стандарти різко покращились, пов’язаний якраз із якісною зміною в економічних відносинах. Уряду Ющенка – Тимошенко у 2000–2001 роках вдалося забезпечити виплату пенсій та підвищення зарплат лише після того, як було ліквідовано бартерні схеми в енергетиці й кошти отримали не пов’язані зі схемами ділки, а державний бюджет.
Тобто політики мають об’єктивні підстави для системних реформ і можуть спертися на підтримку принаймні більш ніж третини суспільства (а в міру успіху перетворень кількість симпатиків зростатиме). Одначе таким крокам заважає орієнтованість політичних партій на інтереси їхніх спонсорів. Фінансування політсил великими «траншами» олігархів визначає їхню залежність від інтересів тих, чиїм інтересам відповідає нинішній стан речей в Україні. Змінити ситуацію – і дістати в нагороду голоси виборців – зможе та партія, яка перейде від декларацій до справи в отриманні неолігархічного фінансування. А для цього вона мусить переконати і виборців загалом, і бізнес (зокрема, й великий, але не олігархічний) у своїй спроможності розробити і здійснити програму реформ в інтересах суспільства.
Читайте також: Відкритий запит, пропозиції – нуль