Олена Чекан Журналіст

Потреба особистого звільнення

Культура
14 Лютого 2012, 13:50

«Схід – Захід» Режиса Варньє про долю російського репатріанта і його французької дружини в пеклі сталінських репресій – один із перших фільмів спільного виробництва українських та західних кінематографістів. Вірність, любов, прагнення свободи – основні теми цієї роботи, так само як і всіх його художніх фільмів.  

Читайте також: Кіно «для домашнього вжитку»

У. Т.: Чи можна назвати ваш останній фільм «Фінішна пряма» метафорою, адже всі ми буваємо сліпими в житті?

– Саме так. Історія, розказана в моїй стрічці, відбувається навколо хлопця, який утратив зір. Ситуація дуже жорстока й начебто індивідуальна, але в ній можна вбачати певну метафору. В житті люди часто стикаються з усілякими тяжкими випробуваннями: і фізичними, і психологічними. Є загроза зламатися, розірватися… Головне питання: де взяти енергію, силу, щоб почати з нуля і, попри все, боротися, воювати за життя. Думаю, коли хтось опиняється в порожнечі, врятуватися він може, тільки спираючись на іншу людину.

У. Т.: Тобто ви вважаєте, що відродити життя може любов?

– Так, зокрема і любов, і ніжність одне до одного, і та увага, яку хтось приділяє тобі. Народження довірчого єднання. Його відчуваєш як порятунок, якщо поталанить випадково зустріти таку людину. Коли я вперше побачив, як тренуються інваліди-легкоатлети, які мають проблеми із зором, був вражений. Зрозумів тоді неймовірний зв’язок між бігуном і людиною, яка супроводжує його на доріжці. З одного боку, сліпець беззастережно віддає провідникові всю свою довіру, а з іншого – останній теж щось своє віддає відчайдушно: турботу, час, нарешті, життєві сили.

ВІДНАЙТИ СЕБЕ

У. Т.: А чи є загальний меседж, який ви посилаєте глядачам у всіх своїх фільмах?

– Беруся за роботу, коли є що сказати. Я завжди мріяв про кіно. Для мене було природно стати режисером. Мої стрічки базуються на власних відчуттях, внутрішніх імпульсах, дуже часто на чомусь підсвідомому, але в результаті справді виходить, що всі історії, які розповідаю, про подолання перепон, про обстоювання чогось, що є головним у твоєму житті. Перепрошую, може, це трохи пафосно, але питання, на яке я намагаюся відповісти всіма своїми фільмами, схоже на шкільне завдання з філософії: «Чи можлива свобода суспільства без звільнення окремої людини?».

Читайте також: І знову два в одному

У. Т.: Маєте відповідь?

– Я думаю, що особисте звільнення – це певний шлях, який має пройти кожна людина. У декого це відбувається у віці підлітка, для когось поштовхом може стати якась зустріч у житті, для когось одруження чи народження власних дітей, робота, подорожі… Навіть коли в людини немає внутрішньої потреби в особистому звільненні, воно може прийти зненацька ззовні й переважити всі вагання. Думаю, що звільнення як таке полягає в постановці питань, у піддаванні всього навкруги під сумнів. Світ різний, у ньому живуть різні люди, і вони сповідують різні цінності…  

До речі, ці цінності нам дуже часто прищеплюють, коли ми зовсім малі. Це може відбуватися в сім’ї чи там, де ми навчаємося. Тут хочу наголосити, що, як на мене, найважливіше не боятися ставити собі запитання, навчитися досліджувати й аналізувати навколишній світ. Наприклад, ми інколи бачимо, що в родині є певна політична орієнтація, а молоде покоління раптом розуміє, що воно думає інакше. Такі речі дуже часто приводять до серйозних запитань, істотних змін у поглядах. Впевнений, що це дуже добре. Мене засмучує, коли я стикаюся з багатьма людьми, які живуть зашорено, з тими поглядами, що були їм навіяні ще в дитинстві. Я не про те, що обов’язково треба руйнувати всі погляди, які тобі запропонували в ранні роки, тут найважливіше, щоб ти їх проаналізував і прийняв уже свідомо. Головне, попри все, стати самим собою, визначити для себе, хто ти є, самоідентифікуватися, незважаючи на все, що тебе оточує.

У. Т.: Ваш фільм «Схід – Захід» показав прірву між двома світами. Чи зменшилася ця прірва після падіння «залізної завіси»?

– Мені важко про це говорити, бо я не живу тут, тільки інколи приїжджаю. Проте вже є можливість вільного пересування людей, вільного спілкування, обміну думками, ознайомлення з культурою одне одного. Але мені здається, що проблема нині полягає в іншому. Йдеться про диктатуру фінансів, що дуже посилюється в усьому світі. Це досить серйозна форма тиску, коли людину почали вимірювати статками, які вона має, рахунком у банку. Колись комунізм, що нібито проголошував благородні ідеї, швидко показав свій темний бік, і врешті-решт це був їхній провал. Як на мене, зараз подібне відбувається з капіталізмом.

Що стосується ситуації в Україні, то помітною є проблема самоідентифікації, пошуку власної ідентичності. Мені здається, що держава й досі на роздоріжжі, тут відчувається деяка роздвоєність, подвійність сприйняття історії цієї території. Під час Помаранчевої революції в українському суспільстві відбулися значні перетворення, потрясіння, що принесли з собою багато надій. Але нині спостерігається певна реакція. Тож думаю, що вам дуже важливо на всіх щаблях захищати українську ідентичність.

Читайте також: Той, хто пройшов іспит


КРИЗА ЖИТТЄВОГО СЕНСУ

У. Т.: Чи не здається вам, що в сучасному світі кінематограф перестав бути інструментом упливу на суспільство?

– Мене це дуже непокоїть. Зараз фільми здебільшого розважальні, такі собі мильні бульбашки, вони не чіпляють за живе, в них немає чесної розмови з глядачем. Екрани заполонили безмозкі бойовики, ідіотські комедії, тобто форма без змісту. І це не провина режисерів. На жаль, публіка прагне веселощів і забуття, а продюсери повністю йдуть за смаком глядача. Тож режисери мусять знімати те, що передусім готові запустити кінокомпанії.

У. Т.: Чи є вихід із цього глухого кута?

– Думаю, що це питання виховання та освіти. Дуже важливо долучати дітей до світової культури. Мені прикро дивитися на те, що нині відбувається у світі. Швидкість стала якістю. Люди зараз спілкуються за допомогою мобільних, інтернету і навіть не словами, а якимись скороченнями, майже знаками. Коли я замислююся над тим, куди ж, у який бік рухається сучасне суспільство, починаю розуміти, що таке кінець світу. Як на мене, нині відбувається втрата сенсу життя. Цей сенс втрачається у політиці, економіці… Якщо світ не має якогось сенсу, він сам себе руйнує.

У. Т.: Франція завжди підтримувала копродукцію. В одному з інтерв’ю ви сказали, що за останні два роки прочитали багато зарубіжних сценаріїв. Щось знайшли для себе? Чи були пропозиції з України?

– У нас є таке поняття, як Південний фонд. Це державна структура, яка пов’язана з Міністерством закордонних справ та Міністерством культури. Зараз її статус трохи змінився, але напрям роботи залишився. Я очолював комісію, яка відбирала проекти. Також був у комісії Іль-де-Франс – це регіон Парижа. Він фінансує фільми, що розповідають про цю місцевість, і заохочує кінопрацівників знімати саме там. Робота у тих двох комісіях для мене – щастя і велика відповідальність. Час від часу збиралася купа сценаріїв з усього світу. Інколи вони були погано перекладені, погано роздруковані, погано оформлені, мені було тяжко, але я розумів, що від мого рішення залежить доля людей, які походили з неймовірно далеких держав: китайські дисиденти, молодь із країн Африки, Чилі, Перу, Боснії, В’єтнаму, Малайзії. Коли приймалося рішення когось підтримати, це означало, що Франція на чверть фінансуватиме ці проекти. І, зрештою, всі ми дуже пишалися, що з тих стрічок, яким дали путівку в життя, п’ять презентували свої країни в номінації «Найкращий фільм іноземною мовою» «Оскара»: Боснія, Чилі, В’єтнам… Не пам’ятаю, щоб ми читали українські сценарії. якби таке сталося, я був би дуже-дуже уважним, бо Україна – частина мого життя, творчості.

Читайте також: На залишках культур

БІОГРАФІЧНА НОТА

Режис Варньє, режисер, продюсер, сценарист.

Народився 1948 року в Парижі.

Кар’єра стартувала на початку 1970-х – був асистентом Мішеля Девіля, Франсіса Жиро, Маргарет фон Тротта та інших.

За свій перший повнометражний фільм «Жінка мого життя» з Джейн Біркін та Крістофом Малавуа був нагороджений у 1986 році премією «Сезар» за найкращий дебют.

У 1992 році його «Індокитай» отримав п’ять «Сезарів» та «Оскар» у категорії «Найкращий фільм іноземною мовою».  
Стрічку «Схід – Захід» (спільне виробництво Франції, України, Росії, Болгарії та Іспанії) 1999-го було номіновано на премію «Оскар» у категорії «Найкращий фільм іноземною мовою».