Все інше лишається безпросвітно-совковим: бордюри, які на кілька днів щовесни стають білими, газони з протоптаними на них доріжками та несанкціонованими паркінґами, білизна, вивішена у вікнах за недостачею місць для сушки… Я вже мовчу про менш приємні речі, пов'язані з національними особливостями вживання алкогольних напоїв.
Звісно, я розумію, що студмістечко мого рідного КНУ можна легко трансформувати в аналог студмістечка якогось європейського навчального закладу (КПІ до цього надається дещо краще) – але ж є деякі речі, які можна зробити дуже просто і дешево. Скажімо, облаштувати місця для культурного розпиття алкогольних напоїв, провести велодоріжки, відкрити дахи гуртожитків для охочих зустріти там схід чи захід сонця, глухі стіни віддати молодим художникам для створення там якісних ґрафіті, а пустирі та газони – молодим скульпторам. Звісно, одразу втрутяться скептики: з нашими людьми так не можна, все одно все спаскудять за загидять… Але проблема в тому, що наразі ніхто й не намагається нічого змінити: сіре, гнітюче середовище форму таку ж сіру та пригнічену свідомість.
Нещодавно було опубліковано результати досліджень, згідно з якими лише кільканадцять відсотків українців бували у так званих "країнах Заходу", себто в Європі та Північній Америці. Не дивно, що поява на вулицях Києва великої кількості яскраво вбраних футбольних фанатів з "того" світу для більшості стала культурним шоком. На жаль, чимало хто з наших співгромадян говорячи про "європейський вибір" (як в позитивному, так і в негативному тоні) слабко уявляє, що ж воно власне за вибір такий і як там та Європа живе.
Українці замкнуті в умовах пострадянського світу: як візуальних, так і світоглядних, політичних та всіх інших. Наша нинішня архітектура – це переважно погані копії архітектури Москви, політика – все ті ж загальносоюзні стандарти дволичності та зверхнього ставлення до виборців… Навіть український "патріотизм" часом настільки ретельно відформатований совковим форматом, що єдина відмінність від горезвісних "русспатов" – лише мова спілкування.
З відходом від активної політики покоління українців, вихованих у передвоєнній нерадянській Західній Україні, суспільство втратило останній слабенький зв'язок із якоюсь альтернативною традицією організації життя. І наразі нема нікого, здатного якусь адекватну альтернативу запропонувати.
Як писав британський сатирик Паркінсон, якщо установа згори до низу наповнилась некомпетентним людьми – врятувати її може лише диво. Ну, або ліквідація з подальшим відновленням в іншому приміщенні, з іншою назвою та особовим складом. Не будемо про сумне (себто про ліквідацію), а зупинімось-но краще на диві. Дивом у нашому випадку може бути самоорганізація тих, хто може претендувати на звання еліти українського народу.
Так, це непросто, значно легше сказати щось типу "політика – брудна справа, я цим не цікавлюсь". Однак іншого шляху не існує. І шлях цей потрібно пройти від початку до кінця: спочатку зрозуміти альтернативу, потім доступно її сформулювати і донести до народу. І шматочок за шматочком цю альтернативу втілювати, відвойовуючи все більше і більше простору в старої постсовкової держави. Сподіваюсь, студентські містечка стануть тими першими шматочками, де переможе альтернативна Україна: хіба ж може бути інакше?