І це не тому, що я — легковажне дівчисько. Не цікавитися нічим — ну або майже нічим — це теперішня норма нашого луганського життя. Днями спитала подругу, чи буде, на її думку, велика війна (подібні теми в буденних балачках теж давно стали для нас звичними та нормальними). «Я щось пропустила? Давно не дивилася новин», — відповіла вона без жодних ознак стурбованості. У такі миті мені здається, що, як не вмикати телевізор і не заходити в інтернет, можна легко проґавити зміну влади та зміну прапорів на будівлях офіційних установ. Ось так і з російським визнанням «республік» — цю тему тут ніхто не обговорював. Я навіть перевірила місцеві спільноти в соціальних мережах. Так, декілька дописів про звернення Думи щодо цього було, але й там, у просторі вічних дискусій на будь-які теми, жодного резонансу вони не викликали — було та й було. Просто час, коли щось подібне викликало в нас якісь бурхливі емоції, давно минув.
Проте так було не завжди. Пригадую, як у грудні 2014 року ми з колегами дивилися по телевізору трансляцію пресконференції російського президента. Ловили кожне його слово, сподіваючись, що буде ухвалене якесь рішення, що нас визнають, захистять, забезпечать мир та спокій. Тамували подих, щоб нічого не пропустити. Але нічого такого Путін не сказав — і це було дуже сильним розчаруванням. Потім ми знов чекали й чекали — напевно, так дитина сподівається на візит легковажного батька, який уже й забув, де саме знаходиться його дім. Що вже приховувати — я й сама досить довго чекала, сподіваючись, що Росія якось подбає про нас. Але в якийсь момент усвідомила, що моя думка та мої сподівання нікого насправді не цікавлять. Яка різниця, за я чи проти? Я виявилася тим пасажиром, який сів не на той потяг, який мчить без зупинок від пункту А до пункту Б.
Читайте також: У тіні війни
У моєму випадку трансформація свідомості відбувалася майже невловимо, тому навряд чи піддається доладному поясненню. Це був ніби пазл, який повільно складається з дрібних і не дуже дрібних вражень. Наприклад, навколо раптом стало забагато російських військових. Свого зверхнього ставлення до нас вони не приховували. «Скучно у вас здесь», — сказав мені з характерною протяжною вимовою один росіянин у квітні 2015 року. Можливо, саме після цієї ніби незначної фрази й почалися мої внутрішні зміни. Нас оцінюють та не сприймають. Наше місто для них — лише місце відрядження в чергову «гарячу точку», після якої рік іде за два. А ще в березні того ж 2015 року в Луганську я побачила написане від руки оголошення: «Росіяни, геть з нашого міста!». Так, українською мовою, виведене бездоганним каліграфічним почерком, без помилок. Гадки не маю, хто його написав, але він (чи вона?) розібрався в усьому набагато раніше за мене.
Навколо мене багато різних людей, а в них багато різних думок. У одних це цілковита пасивність («а що тут вдієш?»), у інших — категоричне заперечення («краще поїду звідси, ніж візьму російський паспорт!»), у третіх — повна готовність до нової реальності, яка, щоправда, ніяк не настане. У таких на руках є все: паспорт «республіки», паспорт РФ, російський страховий номер (СНИЛС), іноді навіть прописка в якихось тамтешніх родичів, а може, і плани на переїзд кудись якнайдалі в східному напрямку. Але дуже багато й таких, хто спокійно прийме будь-яку розв’язку. Це зазвичай заручники обставин, наприклад, літні люди, котрі вимушені жити у власному домі без права вибору. Для них (і не лише для них) це вдруге: колись, у далеких 1990-х, вони вже міняли радянські паспорти на українські, звикали жити в новій державі. Є багато тих, кому просто бракує сили волі на переїзд і грошей на те, щоб облаштувати нове життя. Це й ті, хто мріє просто спокійно жити, незалежно від кольору прапорів. Але так чи так, хоч би хто там чого прагнув, коли російська Дума просила Путіна визнати незалежність «республіки», всім було байдуже.
Читайте також: Ефект метелика. Хто й навіщо хоче перетворити сучасний світопорядок на хаос
І ще одне особисте спостереження. Скільки там російських депутатів підтримали ініціативу щодо того звернення? Здається, 351. Виходить, саме так твориться наше майбутнє — голосами трьох із половиною сотень осіб у далекій Москві?.. Тому зараз я дедалі частіше згадую, наскільки більше свободи ми всі мали, коли на наших теренах була українська влада. Ніколи не виникало сумнівів щодо того, що можна говорити вголос, а що ні — можливо, саме тому ми й не замислювалися про цінність свободи слова, та й узагалі особистої свободи.
Пригадую літній день у старій частині Євпаторії років десять тому. Звичайний день, з яких складаються наші враження про літо. Мечеть, люди різних віросповідань, затишні кав’ярні, банкомати на кожному кроці. Це була моя країна — від Львова до Криму, від Луганська до Києва — земля, якою я йшла вільно та впевнено, з дивним відчуттям дому. Але це відчуття стало зрозумілим мені лише тоді, коли втратила те, що мала.