На питання: «Хто це?» лише невеличка кількість опитуваних майже правильно відповіла «Ленін», дехто відповідав точніше «Володя Ульянов», адже хлопчик, скульптура якого зображена на фотці, ще не перетворився на одного з найжахливіших політичних злочинців в історії людства і не взяв відомий на весь світ псевдонім.
З молодого покоління, яке не жило за совєтські часи, цього персонажа не впізнав ніхто. І це не дивно. Здивувало мене те, що й багато людей, які були «октябрятами» і носили на грудях значок із портретом маленького Володі Ульянова, не змогли вгледіти в цій скульптурі цей образ. Звісно, волосся пофарбовано в інший колір, і вдягнений хлопчик у щось схоже на вишиванку. До речі, дехто навіть не зміг зрозуміти, що це хлопчик.
Чи такої непізнаванності прагнули ті, хто встановив цей непотріб майже в самісінькому центрі Харкова біля дитячого майданчика? Зі кількасот метрів був повалений чи не найбільший пам’ятник Леніну в нашій країні. Але цей бюст залишився аж дотепер. Встановили його ще за часи Януковича, коли область була бід орудою Добкіна, а місто – під орудою Кернеса, який залишається мером аж дотепер. За спиною лялькового Леніна ще й ляльковий кремль побудували, який зараз затулили парканом, але не знесли. Мої харківські друзі розповіли мені про те, що таких бюстів багато розкидано по всьому місту. За совєтські часи вони «прикрашали» дитячі садочки, а тепер їх перефарбували і розставили в публічному просторі.
Читайте також: Свято альтернативної пам’яті
Все це збуджує в мене змішані почуття. З одного боку, я радію, що українські діти вже не впізнають цей образ. З іншого, насторожує його присутність в нашому публічному просторі в такому невпізнаванному навіть для деяких дорослих вигляді. Яку функцію виконує цей позбавлений смаку зразок постсовєтьского палімпсесту? Чи не приховує він від нас наше жахливе совєтське минуле? А чи примиряє з ним, перетворюючи на фарс? А може, це минуле, сховавшись за нашаруванням інших фарб і сенсів, чатує на свій шанс знову виринути з історичного небуття і перетворитися на потворну політичну реальність? У кожному разі такі огидні скульптурки переконують, що декомунізація і десовєтизація в Україні ще далеко не відбулася. І йдеться не лише про декомунізацію публічного простору, а й про декомунізацію і десовєтизацію свідомості громадян України, що не можна здійснити жодними законами та наказами. Хвороба совєтизму пронизує всі верстви нашого суспільства. Але хворий не одужає, якщо йому це накажуть.
До того ж вдала профілактика захворювань передбачає привчання до гігієни змалку. Так само маємо подбати й про те, аби дітей не заражали вірусом совєтського і постсовєтського кічу ще у дитячих садочках і на дитячих майданчиках. Складне питання: як при цьому не обмежити свободу, створюючи нові засади тоталітаризму й авторитаризму іншого ґатунку? Від вдалої відповіді на це питання залежить не лише те, як будуть виглядати наші міста та села, а також те, чи житимуть у них направду вільні люди.