Тоді в числі інших від нечистих рук комуністичних злочинців загинув мій улюблений Микола Зеров — поет, перекладач, викладач, літературознавець і критик. Зеров — ім’я-символ епохи, одна з ключових постатей українського відродження 1920-х років, яку й досі належно не осмислено й не оцінено в усій своїй повноті. Якщо не рахувати поодиноких книг спогадів та праць В’ячеслава Брюховецького й Володимира Панченка, досі немає ґрунтовних монографій, досліджень поетики Зерова, його унікальної перекладацької й викладацької праці. Хоч як прикро про це говорити, однак і наприкінці третього десятиліття незалежності української держави немає повного зібрання творів Зерова, не видано вповні його листування. Багато хто чув про нього, але краєм вуха. І так, направду, поклавши руку на серце, мало хто може пояснити, у чому ж полягала неповторність місії Зерова, його велич і трагізм, чому він був такий ненависний для комуністів і їхніх послужливих посіпак із числа його колег, ба, навіть студентів…
Микола Зеров належав до унікальних носіїв вічної мови — латини. Варто лише згадати пронизливий факт: прощальне слово над могилою свого єдиного сина, Костика, він виголосив латинською мовою. Але це був уже заключний акорд, а передували йому роки наполегливої праці й конгеніальні переклади Верґілія, Лукреція, інших римських поетів, до яких, на превеликий жаль, не змогли дорівнятися спроби пізніших українських інтерпретаторів класики. Адже латина — це не тільки мова, визубрена в університетській аудиторії з підручників. Це ще й один стрій душ, конгеніальне володіння латинською й українською, що зливаються в один мовний горизонт. Латина Зерова — це ще й спосіб мислення, оцінювання, спосіб самобудування й свідомого, по-римському владного, облаштовування довколишнього життєвого світу. Для дикої та навіженої більшовицької орди, керованої малоосвіченими демагогами, знавці й носії латинської мови та світогляду були серед особливих, особистих ворогів, таких самих, як священники чи спадкоємці давніх шляхетських родів. Адже саме вони були видимим запереченням «розрухи в головах», яку ніс із собою світогляд марксистсько-ленінського термітника, і спростуванням облудних обіцянок кровожерних ідеологів. Не випадково Зерова й близьке до нього коло неокласиків із їхньою культуро- та структуротворчою діяльністю рано взяли на замітку служби всевідущої й всевладної на той час ЧК, спустивши на них для початку ціле кодло вірних цепних псів у друкованій пресі — усіх цих незліченних Пилипенків, Савченків, Загулів… Зеров відважно й усміхнено боронився від наклепів та пересмикувань фактів, від прямих звинувачень в антиреволюційних настроях і «занепадницьких» переконаннях, у «буржуазному» ідеалізмі тощо. Варто лишень прочитати його чудові полемічні статті на зразок «Наші літературознавці й полемісти», щоби переконатися, з якими розумовими пігмеями доводилося мати справу вченому, київському професору, як елегантно, незважаючи на брудний і ворожий тон звинувачень, відповідав він пролетарським недоучкам і недоумкам.
Я люблю творчість Зерова. Люблю його відшліфовані, часом таємничі, як віщий сон, сонети, проникнуті тонким символізмом і безліччю малопомітних уже для нас зв’язків із кореневою системою всесвітньої поезії, зокрема з римськими класиками й французькими «парнасцями». Люблю його критичні й літературознавчі статті — власне, вони були першим ковтком живої води після вкрай примітивного й нудного викладання української літератури в школі. Я люблю й розумію Зерова як людину, як старшого брата, якому першому й майже що наодинці довелося зустрітися з вишкіром червоного апокаліптичного Звіра. Тому мені й досі особистого болю завдає його сімейна драма — смерть улюбленого сина, зрада коханої дружини, демонічна роль Віктора Петрова в долі сім’ї Зерових, цього морального монстра й упиря, якого деякі українські інтелектуали з невідомих причин вирішили глорифікувати… Коли 3 листопада 1937 року Зерова повели на розстріл і без найменших сумнівів пустили кулю в одну з найрозумніших українських голів, тоді Віктор Петров усіма силами служив НКВС і ГПУ, роблячи це так само без найменших докорів сумління, до останнього свого подиху. Звичайно, для того, щоб сумління докоряло, треба, щоб воно насамперед узагалі було в людини. А тут, як уже писав покійний Михайло Москаленко в післямові до «Українського письменства» Зерова, не виключено, що саме Петров і був тим, хто натхненно склав такого доноса, який водночас став і смертним вироком моєму улюбленому поетові. Тому ті, хто зараз намагається вибілювати й глорифікувати Віктора Петрова, повинні розуміти, що цим самим вони стають співучасниками злочину — як цього конкретного виконавця, так і цілої комуністичної системи загалом, суд над якою триває й триватиме до кінця світу.