Нині, коли все хитається, коли вся земля дрижить…ви шукаєте більше невпевненості; — більше дрожі, більше небезпеки, більше трусу землі.
Ніцше «Так говорив Заратустра»
У цьому есе на тлі ширшої теми, ніж наш вузький англо-американський постмодернізм, а саме «континентальної філософії» або «континентальної традиції», яка здебільшого й дала поштовх народженню численним скептичним, «антиесенціалістським» та «антигуманістичним» позиціям у найрізноманітніших дисциплінарних контекстах — від мистецтва, архітектури, літератури до соціальної теорії, психоаналізу, філософії тощо, ми ще раз подивимося на феномен постмодернізму. За відправну точку візьмемо сучасний підручник представника філософської школи (School of Philosophy) австралійця Девіда Веста (Australian National University), який спеціалізується в таких галузях: соціальна та політична філософія, філософія та соціальна наука, філософія XX століття.
Книжки Веста «Континентальна філософія. Вступ» (Continental Philosophy. An Introduction, 2010), на жаль, нема в українському перекладі, але маємо іншу книжку (хоч і не таку інформативну, радше оглядову) британського філософа Саймона Крічлі (1960), який працює в Новій школі соціальних досліджень у Нью-Йорку (The New School for Social Research). Ідеться про «Вступ до континентальної філософії» (Continental Philosophy: A Very Short Introduction, 2001). Книжка Крічлі, перекладена українською Вадимом Менжуліним й опублікована у видавництві «Стилос» ще 2008-го, може слугувати хорошим підручником зі вступу в континентальну філософську думку для тих, хто поки що не володіє англійською.
Але повернімося до «Континентальної філософії. Вступ» Веста. Ця книжка (2010) є повністю оновленим і розширеним новим виданням «Вступу до континентальної філософії» (An Introduction to Continental Philosophy), вперше опублікованої 1996 року. Це чіткий, стислий і читабельний вступ до філософії в континентальній традиції. А ще широкомасштабний і надійний путівник із творчості таких видатних постатей, як Ніцше, Габермас, Гайдеґґер, Арендт, Сартр, Фуко, Дерріда й Жижек. Водночас їхні думки розглянуто в контексті цілісної картини розвитку континентальної філософії від часів Просвітництва. Окремі розділи, присвячені характеру модерну, звертаються до Просвітництва та його континентальних критиків; висвітлюють ідеї марксизму, Франкфуртської школи й Габермаса; описують герменевтику та феноменологію, екзистенціалізм, структуралізм, постструктуралізм і постмодернізм. Окрім уже згаданих мислителів, розглянуто ідеї Канта, Геґеля, Дільтея, Гуссерля, Гадамера, К’єркеґора, де Бовуар і Ліотара. Нове видання містить додатковий розлогий розділ «Радикальні відхилення» (Radical departures) про континентальну філософію у ХХІ столітті, присвячений Джорджо Аґамбену, Алену Бадью та Славою Жижеку. «Континентальна філософія. Вступ» може слугувати заохочувальним текстом для курсів із континентальної філософії, а також курсів із гуманітарних і соціальних наук.
У підручнику нас цікавить розділ із постмодернізму. Автор звертається до різновидів постмодернізму, торкається філософської критики Просвітництва й модерну й зазначає, що постмодерн — етап / стан розвитку західного суспільства, особливою характеристикою якого є політика відмінності й етика іншого.
Якщо Пері Андерсон у своїй книжці «Витоки постмодерну» (до неї я звертався в одному зі своїх перших текстів) каже про етимологію терміна й представляє концепції походження ідеї постмодерну в більш історичному ключі, то Вест вказує на причини виникнення постмодернізму. Серед таких — жахи світових війн XX століття, тоталітаризм і геноцид з одного боку, а з другого — поступове розчарування інтелектуалів у марксизмі. Важливо підкреслити, що ці причини є характерними симптомами «модерну» і виступають важливими джерелами постмодерністських настроїв. Ще одна характеристика, на яку вказує автор, — виснаження художнього модернізму. Усе це стало підставою до того, що Жан-Франсуа Ліотар і Жан Бодріяр почали прощатися з усіма «великими метанаративами» історії, універсальними претензіями на істину й мораль, а також із залишками віри в просвітницький проєкт раціоналізації кожного аспекту життя.
Із постмодернізмом ми ніби проходимо крізь задзеркалля західного розуму. Коли ми це робимо, здавалося б, надійні концептуальні відмінності перевертаються (з ніг на голову) або взагалі скасовуються, і те, що раніше було твердим, «розчиняється в повітрі».
Вест «Континентальна філософія. Вступ»
Отже, постмодернізм намагається покінчити з усіма основними напрямками (пост)просвітницької думки. Для постмодерністів ортодоксальні просвітницькі «метанаративи» прогресу й визволення, а також «спекулятивний» наратив Геґеля й Маркса втрачають свою привабливість. Феноменологія й екзистенціалізм засуджують як різновид гуманізму та філософії, що ностальгують за суб’єктом. Крім того, Вест пише, що неможливо дати пряме визначення постмодернізму. І це пов’язано не лише з тим, що постмодерністські позиції формувалися в найрізноманітніших дисциплінарних обставинах: історія, соціологія, філософія, мистецтво, література, критика, тощо. У будь-якому разі постмодернізм — не чисто філософське явище, це відповідь на катастрофічну історію Заходу.
Вест показує, що генеалогія постмодерністської думки містить у собі щонайменше чотири різні контексти формування. По-перше, постмодернізм виводить низку радикальних висновків із попередніх філософських течій. Тут можна віднайти теми, що їх раніше порушували в континентальній філософії. Постмодерністи критично ставляться до всіх підвалин, які характерні ортодоксальному Просвітництву. Вони відкидають універсальні претензії природничих наук, «інструментальну», «об’єктивуючу» та «редукційну» (більшою мірою «маскулінну») раціональність (фемінізму в контексті постмодернізму Вест присвячує окремий (під)розділ). До цієї категорії підпадають універсальні заяви, які виносяться від імені моралі. Постмодерністи критикують відданість модерну або Просвітництву, включно з більш складними просвітницькими програмами Геґеля та Маркса. Антигуманізм і критика суб’єкта в Ніцше, Гайдеґґера, структуралістів і постструктуралістів підготували ґрунт для більш радикального розриву з проєктом Просвітництва. Підриваються не тільки геґелівські й марксистські наративи, а й більш сучасні прояви філософії модерну — феноменологія та екзистенціалізм.
По-друге, контекст формування постмодерністської думки визначає історія Європи та Заходу у XX столітті. Це світові війни, фашизм у Німеччині, Італії, Іспанії, холодна війна з її ядерними загрозами. Сюди ж можна додати Голокост, який є абсолютно модерною справою. Геноцид шести мільйонів людей був ретельно спланований, адміністрований із бюрократичною ретельністю і здійснений зі значною технологічною винахідливістю.
Третій контекст формування постмодернізму — доля марксизму. Саме у XX столітті марксизм завершив свій перехід від теорії до практики, ставши офіційною ідеологією певних режимів «реального» соціалізму. Вест зазначає, що саме сталінський ГУЛАГ, вторгнення СРСР в Угорщину 1956 року і в Чехословаччину 1968 року, неспроможність комуністичної партії Франції передбачити травневі події 1968 року в Парижі, «культурна революція» в Китаї, розпад Радянського Союзу та комуністичних режимів у Східній Європі 1989 року призвели до руйнації соціалістичних ілюзій і виходу критичної маси інтелектуалів із комуністичної партії, з марксизму і відмови від віри в соціалістичну революцію. Історична доля марксизму призвела до формування так званого західного марксизму, до якого належать праці франкфуртської школи, Габермаса, Грамші там Альтюсера. Англійський соціолог польського походження Зиґмунд Бауман (1921–2017) вважав, що марксизм і комунізм — модерн у чистому вигляді.
Головна ідея Веста щодо постмодернізму звучить так: постмодернізм — стадія (розвитку) західного суспільства (Postmodernity as a stage of Western society). Постмодерн є (або радше був) невіддільною рисою сучасного суспільства, з якою має (мала) рахуватися всяка релевантна соціальна теорія. Для багатьох теоретиків, як-от Джеймісон, Леш (про яких я вже писав окремі колонки), постмодерністська культура й соціальні відносини відповідають сучасному капіталізму так само, як буржуазна ідеологія та цінності були «панівними ідеями» ліберального капіталізму ХІХ століття. Вест ще раз, вторячи Джеймісону, повторює, що «постмодернізм — це культурна логіка пізнього капіталізму». Постмодернізм — це не культурна домінанта абсолютно нового соціального порядку (наприклад, постіндустріального), а лише відбиток і корелят ще однієї системної трансформації капіталізму.
Естетичний вимір постмодернізму важливий, але постмодернізм — це не просто нова культурна форма, а «культурна домінанта», яка перебуває в новому відношенні з економічною системою. Постмодернізм дуже добре нагадує про темні епізоди західної історії. Сам «постмодерн» є дуже корисним поняттям для розуміння сучасного суспільства й культури, навіть якщо відкидається радикальний скептицизм пов’язаної з ним філософської позиції. Постмодернізм намагається розкинути поза межами західного модерну простір для філософського мислення, щоб можна було жити й мислити, не озираючись на ту чи іншу «велику історичну метарозповідь» про прогрес або діалектичний розвиток.
Вест зазначає, що врешті все призвело до того, що дискусія про постмодерн більше не головна в континентальній філософії. Коли Френсіс Фукуяма виступав зі своєю тріумфалістською програмою про «кінець історії», коли капіталістичні ліберальні демократії були визнані найкращими соціальними й політичними моделями, а потім і взагалі перетворилися на кінцеву ціль або «телос» історії, постмодернізм виступав таким собі нечистим «сумлінням» ліберальної демократії. Постмодернізм, будучи логікою пізнього капіталізму, довів, що всі дискусії про кінець історії були перебільшені. Ба більше, на мій погляд, ми вже не живемо в епоху постмодерну, як деякі з тих, хто систематично не займається цією проблематикою, нас у цьому переконує. Епоха постмодерну була лише стадією в розвитку західного (ліберального, капіталістичного) суспільства. Глобалізований світ не прийняв основних принципів західного модерну — секулярного, ліберально-демократичного, капіталістичного та раціоналістичного. Зникнення ілюзій щодо кінця історії зі свого боку викликало увагу до природи політичної дії. Природа політики й політичної дії, на думку Веста, більше не вторинна тема філософської рефлексії, а зайняла її центр і стала першочерговим питанням для філософів.
Сьогодні ми живемо в епоху «повернення політичного», і на головній сцені вже не Бодріяр зі своїми «симулякрами» і Ліотар з критикою «метанаративів», а «концепція табору як простору виключення» Агамбена, Жижек із «неспокійним cуб’єктом ідеології» та «антигайдеґґерівський проєкт» Бадью, який пов’язує істину не з онтологією чи «буттям», а з історією та політикою, «суб’єктом» і «подією».