Постмодернізм і наука: Дуґлас Келлнер і постмодерністський поворот

Технологічна трансформація одночасно є і політичною трансформацією, але політичні зміни переростають у якісні соціальні зміни лише тією мірою, якою вони змінюють напрям технічного прогресу, тобто розвивають нову технологію. Бо усталена технологія стала інструментом деструктивної політики.

Герберт Маркузе «Одновимірна людина»

Дуґлас Келлнер (Douglas Kellner, 1943 р.) — американський учений, який працює на перетині критичної теорії «третього покоління» традиції Франкфуртського інституту соціальних досліджень, або Франкфуртської школи, та культурології в традиції Бірмінгемського центру сучасних культурних досліджень, або Бірмінгемської школи. Наразі він очолює кафедру філософії освіти імені Джорджа Келлнера у Вищій школі освіти та інформаційних досліджень Каліфорнійського університету в Лос-Анджелесі.

Келлнер написав кілька робіт про президентські вибори 2016 року, у яких різко виступав проти Дональда Трампа, вживаючи до нього словосполучення master of media spectacle («майстер медіаспектакля»). У своїй книжці 2016 року «Американський кошмар Дональда Трампа, медіаспектакль і авторитарний популізм» («American Nightmare Donald Trump, Media Spectacle, and Authoritarian Populism») Келлнер звертає увагу на медіакультуру й грамотність під час виборів Дональда Трампа. У 2017 році опублікував іншу книжку «Американське шоу жахів: вибори-2016 і сходження Дональда Дж. Трампа» («American Horror Show: Election 2016 and the Ascent of Donald J. Trump»), у якій розкритикував президента, називаючи його «болотним королем» і «пуделем Путіна».

Щодо постмодерну / постмодернізму, то Келлнер описує критичну постмодерністську теорію як протидію просвітницьким ідеалам соціального розуму й прогресу в умовах праці та економіки. По суті, Келлнер показує, що багато просвітницьких ідей походить із початкових стадій капіталізму, таких як інструментальна раціональність і капіталістичні трудові процеси. Серед його праць цій тематиці присвячено такі: «Постмодерністська теорія: критичні запитання» («Postmodern Theory: Critical Interrogations», 1991); «Медіакультура: культурологія, ідентичність і політика між модерном і постмодерном» («Media Culture: Cultural Studies, Identity and Politics Between the Modern and the Postmodern», 1995); «Постмодерністський поворот» («The Postmodern Turn», 1997, співавтор Стівен Бест); «Постмодерністська пригода: наука, технологія та культурологія в третьому тисячолітті» («Postmodern Adventure: Science, Technology, and Cultural Studies at the Third Millennium», 2001, співавтор Стівен Бест).

«Немає єдиної постмодерністської теорії чи навіть узгодженого набору позицій. Швидше вражає розмаїття теорій, які часто називають постмодерністськими, і множинність часто конфліктних постмодерністських позицій»

(Дуґлас Келлнер «Постмодерністський поворот»).

У своїй книжці «Критична теорія, марксизм і модерність» («Critical Theory, Marxism, and Modernity», 1989) Келлнер запропонував теорію технокапіталізму як альтернативу посткапіталістичним соціальним теоріям. Замість того щоб класифікувати інформаційну епоху як стадію після капіталізму, він визначив її як нову конфігурацію капіталізму на основі того, що технології в остаточному підсумку перебувають під впливом тих самих імперативів і контролю. Келлнер розглядав технокапіталізм як окремий розвиток, зумовлений силами наукового прогресу, комп’ютерів, автоматизації та передових технологій, які безпосередньо відіграють роль «у процесі виробництва». За технокапіталізму гостро постає питання експлуатації робітничого класу. Технокапіталізм, а саме наслідки автоматизації та технологій, витісняє людину з того, що зазвичай розуміється під робочою силою. Людину підміняють передові технології, що, своєю чергою, призводить до більших соціальних змін для самої людини. Як продукт злиття капіталізму, армії, науки й техніки, технонаука породжує технокультуру, організовану навколо інструментального розуму, і працює над створенням нового штучного суспільства й культури. Технонаука допомогла створити світ скла, сталі, пластику, автомагістралей, синтетичних тканин і хімікатів, гаджетів і нових форм культури, таких як кіберпростір і віртуальна реальність (VR), а також генно-інженерні форми життя, реконструюючи саме поняття природного. Сьогодні, якщо використовувати дискурс Габермаса, ми спостерігаємо розкол між економічною і технічною системою та соціальним життєвим світом. На противагу цьому ситуація (Келлнер використовує термін adventure — пригода) постмодерну позначена спільним конструюванням науки, технологій, капіталу, армії та суспільства, у якому сили, колись порівняно віддалені від повсякденного життя (наприклад, наука, технології та ринки), тепер проникають у саму сутність нашого існування.

Філософи й науковці, що перебувають під впливом постмодерну, атакують (частково або повністю) сучасні парадигми механіцизму, редукціонізму, реалізму, детермінізму й позитивізму, а також дуалістичні методології, фрагментарність знань і ментальність «панування над природою». Але роблять вони це не для того, щоби повністю відкинути сучасні концепції та методи, а радше для того, щоб реконструювати їх на інших засадах. Замість класичних понять закону, причинності, порядку, істини, механізму та об’єктивності вони розвивають нові дискурси невизначеності, перспективізму, хаосу та складності, самоорганізації, герменевтики й мультикультурного знання.

Починаючи з XIX століття у сфері теорії різні критики ставилися скептично до раціональності просвітництва, наукового механізму й редукціонізму, а також прогресистських поглядів на історію. Це, своєю чергою, призвело до постмодерністської атаки на гуманізм, на те, що Ліотар визначав як «великі наративи», на пошук універсальних або трансцендентних цінностей. Як наслідок, з’явилися нові акценти й різні підходи до теорії мови, історії тощо. У мистецтві постмодерністи порвали з модерністським прагненням до монументальності, оригінальності, естетичної чистоти й прогресу, створивши безліч нових естетичних практик, які переробляли традиційні форми й руйнували кордони між різними видами мистецтва, а також між мистецтвом і життям. У самій науці постмодерністський поворот виник як відхід від механістичного, редукціоністського, наївно-реалістичного й детерміністського світогляду ньютонівської фізики. Прихильники постмодерністської науки стверджують, що сучасна наукова парадигма у XX столітті поступається місцем новому способу наукового мислення, основаному на таких поняттях, як ентропія, еволюція, організм, невизначеність, імовірність, відносність, комплементарність, інтерпретація, хаос, складність і самоорганізація.

«Значною мірою цей новий спосіб мислення збігається зі змінами, що відбулися в соціальній теорії, а також співвідноситься зі зрушеннями в мистецтві. Отже, постмодерністський поворот — це не просто гра в знаки, боротьба за культурний капітал чи легковажна примха, а радше побудова нової трансдисциплінарної парадигми»

(Дуґлас Келлнер «Постмодерністський поворот»).

Постмодерністська наука, за Келлнером, мала щонайменше п’ять основних складників (або джерел свого натхнення):

1. термодинаміка, що виникла в XIX столітті;
2. еволюційна біологія та екологія, що розвивались упродовж XIX й XX століть;
3. квантова механіка й теорія відносності, які з’явилися на початку XX століття;
4. кібернетика й теорія інформації, які вперше почали розвиватися в 1940-х роках;
5. теорія хаосу й теорія складності (complexity theory), які з’явилися в 1970-х і 1980-х роках.

Разом ці дискурси спричинили формування нового мислення, яке, своєю чергою, досі продукує різноманітні критичні зауваження до сучасної науки й підштовхує до сучасних пропозицій щодо нової постмодерністської науки. Аргументи постмодерністського повороту в науці спиралися на передові наукові й філософські теорії, які намагалися породити нові наукові парадигми й концепції, які призводять до кардинально різних уявлень про природне й соціальні світи. На відміну від модерністської науки, постмодерністська наука — це не просто монолітна конструкція сучасних наукових норм, а множинність позицій. Такі науковці, як Копернік, Галілео, Бекон, Ньютон, Декарт, уявляли космос як величезну машину, яка керується універсальними й незмінними законами, що функціонують стабільно та впорядковано й можуть бути осягнуті та контрольовані раціональним розумом. На зміну такому погляду прийшла «нова наука», яка відрізняється від «модерної науки» й перевертає статичний детерміністський погляд, щоби переосмислити Всесвіт як такий, що складається із сил різноманітності, еволюції та нестабільності, а також складної діалектики порядку й безладу. Зміна й час додають нестабільності й безладу у світ, але вони, своєю чергою, створюють нові, складніші форми порядку.

Сьогодні Келлнер працює на перетині науки, технологій, електронних медіа й культурних та антропологічних питань. Як на мене, як і Герберт Маркузе, з якого ми почали, Келлнер у своїх працях, присвячених критичній теорії технології, технополітики й технокапіталізму, намагається дотримуватися парадигми Вайтгеда (Alfred North Whitehead), який казав, що «функція Розуму полягає в тому, щоби сприяти мистецтву життя». Келлнер багато часу приділив постаті Маркузе. Він написав книжку «Герберт Маркузе й криза марксизму» («Herbert Marcuse and the crisis of Marxism», 1984), а також був упорядником і редактором численних статей Маркузе під загальною назвою «Технологія, війна й фашизм» («Technology, War and Fascism», 1998), який у своїй статті «Деякі соціальні наслідки сучасних технологій» (1941) писав, що «техніка сама собою може сприяти як авторитаризму, так і свободі, як дефіциту, так і достатку, як розширенню поля праці, так і її занепаду». У своїх книжках і численних статтях Келлнер розробляє власну критичну теорію медіа й технологій і відповідає на виклики нового технологічного суспільства. Він критикує використання технологій як інструментів панування й закликає до відповідної реструктуризації технологій для демократизації політики, суспільства й повсякденного життя. Питання, перед яким Келлнер ставить своїх читачів, таке: як нові технології сьогодення можуть бути використані, а можливо, перероблені й реструктуризовані для позитивних цілей, таких як розвиток освіти, демократії та подолання розриву між заможними й бідними?