«Стан постмодерну зазнає ледь помітної еволюції, імовірно, підходячи до точки саморозчинення в чомусь іншому. Але в чому?» (Девід Гарві «Стан постмодерну»)
«Постмодернізм — це пізній капіталізм» (Фредрік Джеймісон «Постмодернізм, або Культурна логіка пізнього капіталізму»)
Девід Гарві (1935 р.) всесвітньо відомий англо-американський антрополог і географ, один із засновників так званої радикальної географії, теоретик і популяризатор марксизму, який усе життя вивчав питання урбаністики, політичної теорії, філософію, соціологію, політичну економію, досліджував культури й комунікації. Гарві більшою мірою грає на міждисциплінарному полі соціальної теорії. Основні місця праці Гарві — це Лондонська школа економіки та політичних наук, Міський університет Нью-Йорка й Університет Джонса Гопкінса. Він є автором багатьох книжок, зокрема «Соціальна справедливість і місто» (1973), «Межі капіталу» (1982), «Коротка історія неолібералізму» (2005), «Загадка капіталу й криза капіталізму» (2010), «Маркс, капітал і божевілля економічного розуму» (2017), «Антикапіталістичні хроніки» (2020) тощо. Гарві викладає «Капітал» Карла Маркса понад сорок років. Його лекції про «Капітал» Маркса, томи I і II, доступні для завантаження (безплатно) на його вебсайті.
Гарві — критичний соціолог, який більшою мірою переймається міським розвитком, дослідженням місцевого контексту, аналізує глобальні процеси урбанізації, які дедалі більше стають «побічним симптомом функціонування фінансових ринків». У своїх роботах з урбаністики, як пише львівська соціологиня Альона Ляшева, Гарві дивиться на «кожне сучасне місто як на простір конфлікту: класового, гендерного, етнічного та врешті-решт політичного». Творчість цього автора можна звести до поняття історико-географічного матеріалізму, збудованого на перетині процесуальної географії та марксистської політекономії. Книжки Гарві є таким собі путівником ландшафтами капіталу. Українською маємо лише «Бунтівні міста. Від права на місто до міської революції» (Київ: Медуза, 2021, перекладач В’ячеслав Циба), а також деякі матеріали Гарві публікувалися в журналі соціальної критики «Спільне».
«Уникаючи ідеї прогресу, постмодернізм відмовляється від будь-якого відчуття історичної безперервності та пам’яті, одночасно розвиваючи неймовірну здатність “грабувати” історію та поглинати все, що він там знаходить, як аспект сьогодення» (Девід Гарві «Стан постмодерну»).
Книжка Гарві «Стан постмодерну. Дослідження джерел культурних змін» (The Condition of Postmodernity. An Enquiry into the Origins of Cultural Change) 1989 року була продана тисячами примірників і перекладена італійською, португальською, корейською, японською, турецькою, китайською, іспанською, арабською тощо. Ця книжка зробила ім’я Гарві в соціальних і гуманітарних науках. У ній він пропонував критичне пояснення розвитку постмодерністських культурних практик у мистецтві, літературі, архітектурі й кіно, а також у сферах академічної думки. Гарві сміливо стверджував, що постмодернізм був культурною оболонкою реструктуризації та глобалізації капіталістичної системи в другій половині двадцятого століття.
Ось три (плюс один) ключові тези Гарві про постмодернізм:
- Починаючи з 1927 року в економіці й культурі настає доба глобальних змін.
- Передумовами цих змін була поява нового досвіду переживання простору й часу.
- Між черговим етапом «просторово-часового стискання», культурою постмодерну і глибоким накопиченням капіталу є певні (потрібні) відносини, які по-новому організують сам капіталізм.
Четвертою тезою є твердження про те, що відчутні зміни в культурі відбуваються через посередництво загального закону капіталістичного накопичування. Іншими словами, Гарві пояснює виникнення постсучасності в межах внутрішньої логіки розвитку капіталізму.
Книжка мала такий великий вплив на мислення в соціальних і гуманітарних науках, що за кілька місяців після її публікації автор привернув широку увагу читачів до галузей гуманітаристики, як-от архітектура, соціологія та культурологія. Матеріал книжки також сприяв підвищенню авторитету автора в ширшій спільноті вчених-марксистів — спільноті, яка здебільшого ігнорувала попередні роботи Гарві. У книжці автор наголошує на тому, що марксистський аналіз суспільства досі актуальний. Автор детально пояснює, як відбувся відхід від модерністського способу мислення в усьому: від романів, живопису до філософії, дизайну інтер’єру й зовнішнього вигляду комерційних і громадських будівель, у бік постмодернізму, який загалом ознаменувався різноманітністю, відмінностями й мультиперспективізмом.
Гарві припустив, що раптова поява постмодернізму на, здавалося б, різнорідних мистецьких, творчих та інтелектуальних аренах була симптомом зміни тенденцій в капіталізмі. Постмодернізм для Гарві був відлунням капіталістичної перебудови й інтернаціоналізації після 1973 року. Попри його позитивні аспекти, Гарві переконливо стверджував, що постмодернізм у широкій сфері культури був частиною нового історичного стану — того, що він називав постмодерністю. Цей стан постмодерну був відповіддю на кризу фордизму-кейнсіанства. Гнучкий постмодернізм надав відповіді на виклики фордистського модернізму.
«Фордистська модерність не однорідна. Тут є багато питань щодо фіксованості та сталості — фіксована конфігурація політико-економічного впливу та влади, легко ідентифікована влада й метатеорії, надійне ґрунтування на матеріальності й науково-технічній раціональності тощо. Але все це зосереджено навколо соціального й економічного проєкту становлення, зростання й трансформації суспільних відносин, ауритичного (aura tic art) мистецтва й оригінальності, оновлення та авангардизму. З іншого боку, у постмодерністській гнучкості домінують вигадка, фантазія, нематеріальний (зокрема, гроші), фіктивний капітал, образи, швидкоплинність, випадковість і гнучкість виробничих технологій, ринків праці та споживчих ніш; але він також утілює сильну прихильність до Буття та місця, схильність до харизматичної політики, занепокоєння онтологією та стабільністю інституцій, яким віддає перевагу неоконсерватизм» (Девід Гарві «Стан постмодерну»).
Книжка «Стан постмодерну» була написана із запалом і була популярна в багатьох наукових дисциплінах. Спираючись на свої попередні книги, які більшою мірою були присвячені природі капіталу і його впливу на планування великих міст, Гарві обговорював динаміку змін капіталізму між приблизно 1850 і 1985 роками. Він також міркував над містобудуванням, архітектурою та дизайном, кіно, літературою, модою, живописом. Автор пропонував опис невідворотних змін, які відбулися в різних сферах сучасного життя. Це була широкомасштабна критика постмодерністської думки та практики. Гарві також популяризував концепцію стиснення простору-часу (time-space compression), завдяки якій описав логіку й тенденції швидкої глобалізації капіталізму. Іншими слова, починаючи з 1970-х років з нашим досвідом простору й часу відбулося щось дуже важливе, що спровокувало поворот до постмодернізму (371).
«Криза перенакопичення, що почалася наприкінці 1960-х років і досягла апогею 1973 року, породила саме такий результат. Досвід часу й простору змінився, упевненість у зв’язку між науковими й моральними судженнями зруйнувалася, естетика перемогла над етикою як основним центром соціальних та інтелектуальних інтересів, образи домінують у наративах, ефемерність і фрагментарність беруть верх над вічними істинами й об’єднаною політикою, і пояснення змістилися зі сфери матеріальних і політико-економічних підстав до розгляду автономних культурних і політичних практик» (Девід Гарві «Стан постмодерну»).
Період пізнього капіталізму (за Джеймісоном) для Гарві є найкращим періодом, щоб стверджувати перевагу марксизму над постмодернізмом. Це відносно новий естетичний та інтелектуальний рух, який Гарві критикував за його «ефемерність, фрагментацію, розрив і хаотизм» у сучасному суспільстві. Падіння Берлінської стіни, а разом з ним і крах радянської економічної системи й домінування Комуністичної партії в Центральній і Східній Європі, здавалося, стали «останнім цвяхом у труну будь-якої марксистської довіри», як розповідав Гарві через десятиліття. «Удавати, що після 1989 року про Маркса можна сказати щось цікаве, — згадував він, — означало б дедалі більше й більше нагадувати майже вимерлого динозавра, який скиглить про свої останні обряди». Світ нібито досяг «кінця історії» (за Фукуямою). Складалося таке враження, що капіталізм вільного ринку був єдиним можливим варіантом. У цьому контексті хто буде дослухатися до марксистського аналітичного й політичного проєкту, не кажучи вже про те, щоб брати в ньому участь?
Як марксист, Гарві відмовився визнати будь-яку поразку після 1989 року. Він був упевнений, що ці сейсмічні політичні події та культурні зрушення надали марксистській справі ще більшої гостроти. Як він зазначив 2022 року, «мінливі матеріальні трансформації капіталізму… робили аналіз Маркса в першому томі “Капіталу” більш, а не менш актуальним у ті роки. Протягом тридцяти з гаком років після публікації своє головної книжки Гарві наполегливо намагався попередити читачів про те, що, на його думку, було поставлено на карту в розширенні й володарюванні капіталу по всьому світу. На противагу апологетам вільного ринку й постмодерністам, які святкували «смерть» (або послаблення) (модерністських) марксистських «великих наративів» про капіталізм і його зло, Гарві послідовно обстоював — і все ще обстоює — марксизм як єдиний теоретичний ресурс, здатний повністю висвітлити тоталізаційну й руйнівну силу капіталу.