Те, що відбувається, — не що інше, як рух за межі сучасності — цінностей і способів життя, пов’язаних із сучасним суспільством, таким як наша віра в прогрес. Користь науки та наша здатність контролювати сучасний світ. Надходить або вже й надійшла доба постмодернізму
Ентоні Ґіденс «Соціологія», 1989
Підсумувати двадцять різних текстів, які більшою мірою (бо писалося ще й про французів: Ліотара, Дельоза, Бодріяра) були присвячені теорії постмодернізму в її англо-американському, тобто англомовному, вимірі, хотілося б через постать соціолога й теоретика культури та суспільства — британця польського походження Зіґмунта Баумана (1925–2017). Він автор неймовірної кількості праць, серед яких «Соціалізм: активна утопія» (Socialism: The Active Utopia, 1976), де автор показував, що протистояння соціалізму й капіталізму — не конфлікт двох антагоністичних рухів, а родинна суперечка в межах модерності (сучасності). Також автор книжок: «Культура і суспільство» (Kultura i społeczeństwo, 1966), «Культура і практика» (Culture as Praxis, 1973) та багатьох інших.
Українською видано його «Плинні часи. Життя в добу невпевненості» (Київ : Критика, 2013), «Етика постмодерну» (Київ : Port-Royal, 2006), «Глобалізація. Наслідки для людини і суспільства» (Київ : Києво-Могилянська академія, 2008), «Плинне зло. Життя без альтернатив» (Київ : Дух і Літера, 2017) та «Моральна сліпота» (Київ : Дух і Літера, 2014) у співавторстві з литовським філософом і політичним коментатором Леонідасом Донскісом (1962–1916). У книжці «Модерність і Голокост» (Київ : Дух і Літера, 2022) він пропонує поглянути на Голокост як на рідкісне, але водночас показове й надійне випробування прихованих можливостей модерного суспільства. Якщо часи постмодерності характеризуються так званим плюралізмом, то раціональною реакцією буде не гегемонія, а усвідомлення та оцінення відмінностей. Бауман занепокоєний тим, що довгий час постмодерний дискурс був більшою мірою негативним, тож намагається реабілітувати його. Частково у своїх книжках він обґрунтовує соціологію постмодерну, хоча згодом і відмовиться від цього завдання.
У середині та наприкінці 1990-х років Бауман починає досліджувати теми постмодернізму й консюмеризму. Як і багато інших соціологів, він показував, що в другій половині XX століття в суспільстві відбулися зміни. Воно перетворилося із суспільства виробників на суспільство споживачів. Індустріальна епоха закінчилася. Бауман пише про це як про перехід від модерну до постмодерну. Хоча вже на початку нульових, щоб уникнути плутанини навколо терміна «постмодерність», Бауман уведе в дискурс поняття / метафору «рідкого / плинного» і «твердого модерну».
У книжці «Постмодернізм та невдоволення ним» (Postmodernity and Its Discontents, 1997), а потім він повторить це в праці «Глобалізація. Наслідки для людини і суспільства» (1998), автор пише про «туристів і бродяг», героїв і жертв постмодерну. Каже, що всі ми скитальці, «кочівники». «Одні мандрують світом, інші зауважують, як той проходить повз них». Ідея «стану спокою», нерухомості має сенс лише у світі, який сприймається як нерухомий, де всі стіни збудовано міцно, усі дороги прокладено, а покажчики розставлено так давно, що встигли заіржавіти. Не можна «зберігати нерухомість» у хитких пісках глобалізованого світу. Так само не можна зберігати нерухомість і в нашому постмодерному або постсучасному світі — світі, де покажчики поставлені на колеса й мають погану звичку зникати з поля зору, перш ніж ви встигнете прочитати те, що на них написано, осмислити прочитане й вчинити відповідно до прочитаного.
Якщо філософи, поети й проповідники моральності в часи наших предків задавали собі питання про те, чи працює людина, щоб жити, або чи живе, щоб працювати, то сьогодні найчастіше обговорюється інша дилема: чи повинна людина споживати, щоб жити, або ж вона живе для того, щоб споживати.
Зіґмунт Бауман «Глобалізація»
Постмодернізм, пише Бауман у своїй книжці «Інтонації постмодерну» (Intimations of Postmodernity, 1992), для різних людей означає різне. Хтось мислить це явище в категоріях архітектури. Адже це і є певний стиль в архітектурі. Ба більше, це змішання жанрів у мистецтві. Постмодернізм — це життя, яке схоже на телесеріал. Це дозвіл робити все. Це байдужість до того, що робиш сам, і до того, що роблять інші. Це швидкість, з якою все змінюється. Це увага, яка прикута до всіх «центрів» і розвернута до всіх «напрямків» так, що вона не може бути прикута до чогось одного й бути розвернутою лише в одному напрямку. Хтось уявляє період постмодерну на прикладі великого торговельного центру із чималою кількістю товарів, ціль яких — приносити насолоду та задовольняти бажання.
Перераховуючи всі ці різні трактування постмодерну, Бауман зазначає, що насамперед постмодерність — це «стан душі (state of mind), такий собі стан розуму / свідомості / душі або ментальний стан. Ідеться про стан умів, які мають звичку рефлексувати над собою, шукати власний зміст і повідомляти іншим про те, що вони знайшли. Інакше кажучи, постмодерність — це ментальний стан філософів, соціальних мислителів, митців — усіх тих людей, на яких ми покладаємося, коли перебуваємо в задумливому настрої або просто зупиняємося на мить, щоб зрозуміти, куди ми рухаємося або куди нас рухають. Постмодерність — це стан, що характеризується насамперед всеосяжністю, своєю всерозмиваючою природою, всерозчинною деструктивністю.
Якщо перенести цей стан в етичну площину, то в праці «Постмодерністська етика» (Postmodern Ethics, 1993) він говорить про наголос на Іншого (з огляду на філософію Левінаса). Ми не маємо бути байдужими до інших індивідуумів, це, своєю чергою, унеможливить будь-яку претензійність на універсальне. У книжці «Інтонації постмодерну» він пише про те, що етичний парадокс постмодерного стану полягає в тому, що він повертає індивіду повноту морального вибору та відповідальності, водночас позбавляючи їх комфорту універсального керівництва, яке колись обіцяла модерна впевненість у собі. Моральна відповідальність приходить разом із персональною відповідальністю під час морального вибору.
Постмодерний ментальний розуму — це критика, спіймана в момент свого остаточного тріумфу: критика, якій стає дедалі важче залишатися критичною тільки тому, що вона зруйнувала все, що до чого раніше ставилася критично; разом з цим зникла сама нагальність бути критичною. Не залишилося нічого, чому можна було б протистояти. Світ і життя у світі самі стали нічим іншим, як нестримною і нав’язливою самокритикою — принаймні, так здається.
Зіґмунт Бауман «Інтонації постмодерну»
Постмодерністський стан розуму в Баумана — це радикальна перемога модерної (тобто за своєю суттю критичної, неспокійної, незадоволеної, ненаситної) культури над модерним суспільством, яке вона прагнула покращити / вдосконалити, ведучи його назустріч власному потенціалу. Ідея постмодерну в Баумана об’єднує в собі постмодернізм і як епістемологічну категорію, і як епоху, як стан суспільства, так і стан розуму.
Бауман не є скептиком у питанні постмодернізму. Він зосереджується на соціальному змісті цього нового досвіду світосприйняття та умонастрою. Як соціолог, він вважає, що соціологія, щоб вижити, має переорієнтуватися. Їй варто перетворитися з об’єктивістської / натуралістичної науки (яку частково спотворять неомарксисти та феноменологи) на герменевтику. У підсумку він розглядає постмодерн як повернення світу того, що модерн самовпевнено забрав. Розум доби модерну був викритий, засуджений і присоромлений. Модерн був безперервним і безкомпромісним зусиллям заповнити або приховати порожнечу, пише він. Модерна ментальність мала стійку віру в те, що роботу можна виконати — якщо не сьогодні, то завтра.
Здається, що постмодерністський розум, засуджує все, нічого не пропонуючи. Здається, що руйнування — це єдина робота, на яку постмодерністська свідомість. Руйнування — це єдина конструкція, яку він визнає. Руйнування примусових обмежень і ментальних блоків є для нього кінцевою метою і кінцем визвольних зусиль.
Бауман «Інтонації постмодерну»
У книжці «Плинні часи» (2006) Бауман напише, що принаймні в «розвинутій» частині планети» відбулися — або відбуваються цієї миті — певні фундаментальні й тісно пов’язані між собою зміни, що формують нову і справді безпрецедентну настанову індивідуальних прагнень. Тут ідеться про перехід від «твердої» до «плинної» фази новочасності, себто до обставин, за яких соціальні форми не спроможній надалі зберігати власні «кшталти», адже розпадатися й танути вони починають, щойно постають. Цей розпад і танення відбуваються стрімкіше від становлення. Ще раніше до цього зауваження, а саме в нульових, Бауман створює нову концепцію «плинної модерності». У книжці «Плинна сучасність / модерність» (Liquid Modernity, 2000) він розбудовує, мабуть, свою основну ідею «плинності» сучасності, часу, життя. Він наголошує на тому, що сучасний світ не сталий, а рухомий. «Всі ми перебуваємо в дорозі, подобається нам це чи ні». Модерність / сучасність схожа на рідину, не схильна довго зберігати свій стан і постійно змінюється під впливом як зовнішніх, так і внутрішніх сил. Головною рисою модерності є рух і втеча від сталості. У цій книжці й далі (лише в деяких статтях) Бауман уже не користуватиметься терміном «постмодерн». Тема вичерпала себе, сучасність / модерність у своїй оновленій версії виявилася більш стійкою, ніж постсучасність / постмодерність.