2021 рік підтвердив, що Нобелівський комітет налаштований консервативно й етично: найближчим часом годі очікувати на нагородження таких авторів, як Боб Ділан, а увага до культурного розмаїття, ймовірно, тільки зростатиме. Цілком можливо, що в наступні роки читачі дізнаватимуться нові імена, бо головна літературна нагорода повертає собі ще одну важливу функцію — просвітницьку. Автори, яких можна назвати улюбленцями радше професійної читацької аудиторії, ніж широких кіл, — ось на кого варто очікувати в майбутньому. Втім, робити прогнози щодо Нобелівки — справа невдячна, недарма ж букмекери у цій грі завжди виграють.
Нагородження цьогорічного лауреата, британського прозаїка Абдулразака Ґурни родом із Танзанії, передбачити було непросто: серед фаворитів не ходив, широкому загалу не відомий, у тенденцію «нагороджуємо популярний символ покоління» не вписався. Зате вписався у стратегічну лінію підсвітлювати інтелектуальних письменників і створювати їм рекламу, як це було, наприклад, торік з американською поеткою Луїз Ґлік. Та проти Ґурни Ґлік — майже масова письменниця. Наприклад, останній роман нобеліата «Після життя» набрав менш як десять англомовних рецензій, його перевершив за популярністю номінант на Букера «Рай», однак решту текстів прочитали хіба критики, бібліофіли й персональні шанувальники автора. У 1994-му, коли Ґурна потрапив у шортліст Букерівської премії, можна було очікувати на швидкий злет і стрімке зростання популярності письменника, однак цього не сталося. Та й сьогодні значно легше уявити дисертацію за романами Ґурни, ніж те, як у нього бере інтерв’ю Опра Вінфрі.
Новий канон
Абдулразак Ґурна має просто-таки зразкову нобелівську біографію: народився на Занзібарі, був змушений рано залишити батьківщину як біженець і переїхати до Великої Британії. Уже там здобув вищу освіту й багато років викладав постколоніальну та британську літературу (чудове поєднання, так?). Сьогодні Ґурна досліджує Салмана Рушді, повільно пише тонкі ліричні романи та читає гостьові лекції в університетах. Найбільш недооцінений автор свого покоління, якщо вірити головній редакторці Bloomsbury Олександрі Прінґл. «Хто це взагалі такий?» — якщо вірити українським соцмережам. Утім, одразу варто зазначити, що проблема — не в наших читачах: з-поміж представників сучасної британської романістики Ґурна — справді не найпопулярніший. Та якщо обирати ідеальний постколоніальний роман, його тексти мають непогані шанси виграти перегони. Тож що таке постколоніальна література і яке її місце в сучасному літературному процесі?
Читайте також: Передбачити майбутнє
Крізь призму постколоніалізму тексти почали активно читати доволі недавно — ближче до кінця минулого століття. Основними працями тут можна вважати дослідження «Імперія пише у відповідь» Біла Ешкрофта (1989), «Орієнталізм» Едварда Саїда (1978), «В інших світах» Ґаятрі Чакраворті Співак (1987) та «Місце культури» Гомі Бгабги (1994). Згадані дослідники взялися підривати нібито універсальну мистецьку традицію й запропонували розглядати історію літератури не крізь призму західного канону, а як складну систему взаємодії різних культур. Згодом вдалося теоретично осмислити й жанрові закони постколоніального роману, тобто тексту, що протистоїть привласнювальному погляду на світ, характерному для представників імперії. Сприймаючи літературу автоматично, без критичного аналізу, читач накидає їй сітку західної традиції, тобто забуває про культурні й історичні особливості регіону й одразу вибудовує знану йому ієрархію. У центрі такого канону — Шекспір, а головним жанром стає звичний нам роман європейського штибу. Усе, що не відповідає такій схемі, вважається відсталим і просто погано зробленим.
Фокус постколоніального роману зміщено від європоцентричності в бік розмаїття та унікального досвіду. І тут проза Ґурни пасує якнайкраще: дія в його найвідомішому романі «Рай» («Paradise», 1994) та в останньому на сьогодні тексті «Після життя» («Afterlives», 2020) відбувається у східній Африці, регіоні, що довгий час лишався білою плямою на літературній мапі. Для автора важливо відійти від європейської традиції писати про Африканський континент як про міфічну цілісність, імпліцитно протиставлену великим імперіям західного зразка. Руйнуючи міф примітивної, дикої, екзотичної, незрозумілої Африки, Ґурна водночас не впадає і в інші крайнощі: ідеалізацію батьківщини як місця молока та меду, втраченого й зіпсованого Едему. Африка Ґурни — це радше «Африки», складна, суперечлива територія, де переплітаються локальні особливості, колоніальне минуле й невизначене теперішнє.
Друга важлива ознака постколоніального тексту — переосмислення образу Іншого й заміна зручного протиставлення Свій — Чужий розмаїттям персонажів. Одним із перших цю тему осмислив Едвард Саїд у фундаментальній праці «Орієнталізм». Саїд описав погляд європейця на Схід як на екзотичну, дику, містичну території, мешканці якої керуються емоціями. Втім, антонімічну пару Свій — Чужий легко помітити і в американській літературі фронтиру, і в російській прозі ХІХ століття, і в британському класичному романі часів Дікенса. Як правило, у таких текстах представник імперії виконує роль носія цивілізації та культури, людини, яка гордо несе свій тягар просвіти, тоді як місцевим мешканцям у кращому разі дістається роль шляхетних або недолугих помічників протагоніста в боротьбі зі злом. У романах Ґурни ролі перевертаються. Наприклад, у «Раю» на перший план виходить той самий «екзотизований інший» — проданий у рабство підліток Юзуф, якому доводиться подорожувати річкою Конго вглиб континенту. Ще одна функція постколоніального роману, помітна на прикладі «Раю», — нанесення на мапу світу раніше маловідомих територій. Так Нґуґі Ва Тхіонґо відкрив нам Кенію, Бен Окрі — Нігерію, а у випадку Ґурни йдеться про Танзанію.
Майже всі персонажі Ґурни втрачають дім і змушені інтегруватися в чужу територію. Автор показує, що спроби заперечити власне минуле, наприклад, придумати собі «вигіднішу» біографію, ведуть лише до розщеплення особистості або поглиблення травми. У графічному романі «Персеполіс» («Persepolis», 2000) іншої постколоніальної авторки Маржан Сартрапі оповідачка, яка навчається в Європі, перемикає телеканал, щойно показують новини про її батьківщину, а потім недолуго вдає з себе європейку. Однак лише визнання власного минулого та осмислення складного досвіду дає їй сили жити. Схожий наскрізний сюжет маємо й у романах Ґурни: прийняття себе лишається єдиним можливим шляхом для персонажів. Вони вибудовують власний діалог зі світом не з позиції слабкості чи сили, а як люди, які пережили велику трагедію, але готові йти далі.
Наступна важлива риса постколоніальних текстів — увага до кроскультурності, тобто досвіду, що поєднує кілька традицій, часто імперську та колонізовану. Основною проблемою книжок на перетині лишається непереконливість авторського письма і брак у письменників відповідного досвіду для написання творів «по гарячих слідах». Коли поет-озерник Колрідж спробував писати про британських селян, йому дорікнули, що всі його персонажі — Колрідж, тільки в поганому одязі. Та не лише в романтиків були проблеми з переконливою передачею чужого досвіду. Перші спроби авторів з Африки писати від імені найупослідженіших часто видаються спрощеними, як-от у романі «Розпад» («Things Fall Apart», 1958) Чінуа Ачебе. Справді, який з Ачебе, відомого радіоведучого, бідний нігерійський селянин? Приблизно такий самий, як із кенійського прозаїка Меджа Мванги, випускника Лідсу, — простий партизан руху мау-мау, що бореться проти британських загарбників, як у романі «Жертва гончаків» («Carcase for Hounds», 1974). Одна з особливостей літератур колонізованих народів полягала в тому, що письменниками, як правило, ставали освічені представники середнього класу, які закінчили престижні університети англійською, німецькою, французькою мовами. Їхня реальність охоплювала і впливи колонізаторів, і культуру колонізованих. Вони були упослідженими й водночас становили привілейовану групу людей, яка брала на себе функції скрипторів власного народу. Тільки усвідомлення такої ускладненої ідентичності та свого перебування на межі давала їм змогу перейти від просто непоганих правильних творів до сильної літератури на перетині традицій. Про цю прикордонність письма цьогорічного лауреата згадало навіть нобелівське журі, наголосивши, що йдеться про межу не лише між континентами, а й між культурами.
Читайте також: Калій, натрій, кальцій і перець чилі
Лишається й інша проблема, яка у випадку Ґурни стоїть особливо гостро: описуючи досвід колонізованого народу, він обирає форму класичного британського роману та англійську мову. А коли йдеться про постколоніальну літературу, питання мови найчастіше стає причиною запальних дискусій. Наскільки логічно осмислювати період британського панування в Індії англійською? А писати про колоніальну стратегію Європи в Африці французькою / німецькою / португальською? Утім, є ще одне, не менш дражливе запитання, приречене лишитися риторичним: хто прочитав би Абдулразака Ґурну, якби він писав рідним суахілі? Його-бо й англійською читають не дуже активно. Опонуючи модерністу Конраду на рівні ідеї, Ґурна, втім, є його спадкоємцем на рівні форми: правильні, вивірені, стратегічно продумані тексти в британській традиції мають такий самий органічний вигляд, як проза Ієна Мак’юена чи Джуліана Барнза. І хоча члени шведської академії наввипередки стверджують, що Ґурну надихався перською поезією та Кораном, від тіней Шекспіра й Мелвілла нікуди не втекти. Принаймні поки ти свідомо вбудовуєш свої тексти в західний канон.
Горизонтальний погляд на світ — саме так можна визначити одну з основних рис постколоніального роману. Автори відмовляються від ієрархічності й пропонують натомість діалогізм та увагу до чужого досвіду. «У літературному всесвіті Ґурни все плинне: спогади, імена, особистості», — зазначено на сайті Нобелівки. Плинне саме тому, що автор відкидає остаточно фіксацію, яка майже неуникно веде до витворення ієрархій. Його проза — про схоплення моменту, буття у триванні та спробу передати суб’єктивний болючий досвід.
Читайте також: Визначний тиждень
Звісно, постколоніальна література не існує в гетто, куди пускають тільки обраних читачів й авторів певного походження з набором чітко прописаних тем. Та часто йдеться про осмислення травматичного досвіду: репресій й геноциду, колонізації й громадянських воєн, переслідування вірян. Свого часу юному Ґурні довелося залишити Занзібар саме через переслідування мусульман. Тож коли він пише про біженців у романах «Біля моря» («By the Sea», 2001) та «Насолоджуючись тишею» («Admiring Silence», 1996), то не експлуатує зручну тему, а осмислює власний досвід: так, це він приїхав як біженець у Британію, це йому довелося залишити рідний дім і шукати прихистку у Європі.
Майстер напівтонів
Сьогодні Ґурна відомий як один з найавторитетніших у світі дослідників постколоніальної літератури, редактор двотомного збірника «Есе про африканську писемність» та колишній головний редактор журналу сучасної постколоніальної літератури Wasafiri, у якому було опубліковано тексти першорядних авторів, наприклад, англо-нігерійської прозаїкині Бернардін Еварісто чи букерівського лауреата з Шотландії Джеймса Келмана. З ким веде діалог Ґурна, не секрет: він є автором низки праць про творчість Салмана Рушді, редактором збірки есеїв «Компеніон до Салмана Рушді» і великим шанувальником його творчості. Після присудження нагороди Ґурні звучали голоси засмучених читачів Рушді: мовляв, тепер автор «Опівнічних дітей» («Midnight's Children», 1981) своєї Нобелівки не побачить, бо ж учень обійшов учителя, принаймні формально. Певний резон у цих словах таки є: нагороду зрідка дають схожим письменникам, радше один стає посланцем усього покоління: так Кадзуо Ішіґуро забрав нагороду за себе, Джуліана Барнза та Ієна Мак’юена, а нагородження Гарольда Пінтера, по суті, стало вшануванням європейської драматургії останньої третини ХХ століття. Та не з Рушді єдиним говорить Ґурна: його тексти перегукуються тематично й на рівні форми та з творчістю вже згаданої букерівської лауреатки Бернардін Еварісто, і з романами В. С. Найпола, й навіть зі східними казками.
Дещо Ґурну таки відрізняє від багатьох гучних постколоніальних авторів сучасності. Ґурна — автор тихий, письменник напівтонів, добре продуманих, неекзальтованих персонажів, спокійних описів. У цьому сенсі Абдулразак радше близький до свого британського колеги й також нобеліата Ішіґуро, ніж до Ясміни Хадри, який яскраво змальовує Алжир, або Воле Шоїнки, що безжально викриває проблеми нігерійської спільноти. Ґурна — обережний, навіть економний у своєму письмі, кожен текст він детально продумує, можливо, тому на сьогодні лауреат написав лише десять романів.
Цього року спільної церемонії нагородження у Стокгольмі таки не буде: промови лауреатів транслюватимуть онлайн. І це досить болюча ілюстрація того, що світ досі роз’єднаний, попри всі наші спроби вдати, ніби кордони є лише умовністю. Можливо, такі автори, як Ґурна, потрібні насамперед для того, щоб утворилися конче необхідні містки між країнами та континентами. І по цих містках пройде нове, сильне покоління нобелівських письменників, серед яких, сподіваємося, будуть й українські.