У Відні, де населення звикло до тортиків та смачного вина, тисячі кілька тижнів підряд збиралися проти примусового щеплення. Подібні сцени відбулися в Нідерландах, Німеччині, Франції, Люксембурзі та інших європейських державах. Улітку 2020-го під час протестів, влаштованих Black Lives Matter, горіли американські міста. 6 січня 2021 року трампівська юрба захопила Капітолій. Кілька років тому «жовті жилети» місяцями бешкетували в Парижі. Британці шаліли через Brexit. Діти та підлітки щоп’ятниці виходили на вулиці під впливом екоактивістки Ґрети Тунберґ. Поляки демонструють за або проти Ярослава Качинського. В Україні постійно хтось щось десь кричить. У Білорусі народ майже скинув Лукашенку. Німецький екоактивіст Тадзьо Мюллер заповідає, що екологічний рух візьметься до тероризму та що літом горітимуть автівки в німецьких містах. Подібних прикладів активізму можна навести безліч.
Особливо вражає те, що стільки незадоволення знаходиться у високорозвинених демократіях. Властиво європейці та американці мають усе. Так добре ще ніхто ніде в людській історії не жив. Мали б бути найщасливішими серед усіх людей. Але ні. Відчувають себе дуже й аж дуже скривдженими. Чому?
Читайте також: Шукати ворога під ліхтарем
Є різні причини. Глобалізація вплинула негативно на життєві шанси багатьох людей, зробила малесеньку групу людей страшенно багатою, підпалила вогні класової ненависті та заздрості. Безконечні хвилі емігрантів та втікачів із країн третього світу тривожать людей, які бачать, як зникають відомі їм світ і спосіб життя. Соціальні медіа дали всім можливість заявити про себе, рівночасно поляризуючи їхніх споживачів та створивши ізольованих від світу таборів запеклих противників. Популістські еліти — праві, ліві та помірковані — використовують це напруження для своїх політичних цілей, під’юджують своїх фанатів-прихильників, творять ще глибші прірви серед населення. Біполярність зникла, і тепер різні держави претендують на першість у світі.
Але проблема є і з самими ліберальними демократіями. З одного боку, демократичні країни заявляють, що їхні громадяни мають непорушні права — громадянські та людські, — які вони мають вимагати, плекати та розвивати. І це правильно. Але, з іншого боку, ці ж демократичні країни не мають інституційної спроможності кожен голос, кожну вимогу кожного громадянина почути та втілити в життя — хоч би тому, що праві голоси несумісні з лівими, а праві та ліві несумісні з поміркованими. Ба більше, голосів просто забагато. У парламентах кількасот депутатів, які начебто представляють весь народ, у якого мільйони голосів.
Ось суть проблеми. Активізм громадянський потрібний і добрий. Представницькі органи демократичної влади теж потрібні й добрі. Але останні були створені в суспільствах, де більшість громадян виявляли свою політичну участь у виборах щороку чи що кілька років. У теперішніх обставинах постійної активності громадянсього суспільства ці ж інститути не можуть врахувати всі голоси та швиденько відреагувати на вимоги активістів. Демократія, принаймні та, що існує тепер, повільна, а люди нетерплячі. Демократія побудована на компромісах, а активісти хочуть все або нічого.
Читайте також: Ковідна геополітика
Як же створити рівновагу між демократичними інститутами та активізмом громадянського суспільства? Можливо, що теперішній етап активізму повільно деактивізується, як було з рухами 60-х. Особисто вважаю, що активізм посилиться через екологічні катастрофи, що насуваються, погіршення міжнародних відносин, постійність пандемій, усеприсутність соцмереж. Якщо так не відтворити рівновагу, залишається один вихід: якось зробити демократії більш демократичними. Але що це конкретно означає? Більше виборів? Більше референдумів? Більше депутатів і партій? Коротших строків для президентів? Більше децентралізації чи більше централізації? Запитань багато, відповідей — нуль.
Отже, доходжу висновку, що активізм посилиться, а спроможність демократій перетворити його в конкретну демократичну політику залишиться на теперішньому незадовільному рівні. Іншими словами, неспокій буде постійною рисою нашого життя.
Але є теж одна непогана новина. Хоч що було б, демократії якось виживуть, бо все-таки можуть задовольнити певні прошарки населення. Диктатури за своєю суттю цього зробити не можуть. І вони приречені на ще більшу нестабільність — раніше чи пізніше.