Останнім часом основна увага ЗМІ та урядовців в енергетичній сфері зосереджена на можливому припиненні транзиту російського газу з січня 2020 року, зміні тарифів на блакитне паливо й цінах на струм у зв’язку із запровадженням ринку електроенергії. Водночас і далі ігноруються «міни сповільненої дії», закладені під українську енергетику, які пов’язані зі збереженням і навіть зростанням монопольних позицій РФ в імпорті вугілля на українські електростанції. Зокрема, не оцінено належним чином з погляду викликів, які ця залежність провіщає для країни загалом, уже повторний сигнал, який дістала Україна з постачанням антрацитового вугілля на Луганську ТЕС.
Старі граблі
Після окупації Росією південної частини Луганської області 2014 року підконтрольна Україні частина залишилася майже повністю відрізаною від решти енергосистеми країни: основні лінії електропередач, які досі з’єднували їх, нині перебувають на території ОРДіЛО. Ті ж, які залишилися, здатні були забезпечити перетік струму в обсягах, що покривали менше половини потреб підконтрольних Україні районів. Теплоелектростанція у Щасті, яка й далі виробляла основну частину струму для підконтрольної Україні території Луганщини, змушена була працювати або на природному газі, або на антрацитовому вугіллі, що надходило із території ворога. І не лише тому, що ця марка вугілля не видобувалася на підконтрольній Україні території, а насамперед тому, що залізничне сполучення з рештою країни досі теж здійснювалося через нині окупований південь Луганської області.
Читайте також: Велике перебалансування
Доки Луганська ТЕС постачала струм, окрім підконтрольних Україні районів, ще й безоплатно в ОРДіЛО, РФ не чинила перешкод постачанню вугілля. Однак усе змінилося, коли 2017 року станція припинила безплатно постачати струм на зайняті ворогом території. Тиждень неодноразово звертав увагу на те, що оскільки окуповані території більше не залежать від її роботи, то не можна виключати шантажу України припиненням постачання вугілля в розпал чергового опалювального сезону. Тому саме цю ТЕС та відповідну логістичну інфраструктуру треба було вже давно підготувати для використання газового вугілля чи, принаймні, забезпечити умови для постачання туди антрациту з альтернативних джерел. Приміром, збудувавши транспортну перемичку для з’єднання колій східної частини Луганщини, що підконтрольна Україні, із іншими коліями Укрзалізниці. Однак цього так і не було зроблено.
Уже перед початком опалювального сезону 2018-го Росія заблокувала постачання антрациту на Луганську ТЕС, тож із 6 листопада того ж року станція перейшла на спалювання природного газу. Тоді цей «сигнал» протривав лише тиждень, однак в Україні висновків не зробили. Улітку цьогоріч ситуація повторилася: 29 липня станція знову змушена була перейти на газ через вичерпання запасів вугілля, постачання якого й досі не відновлено.
Проте виробляти електроенергію із природного газу ТЕС може лише за умови державних дотацій, адже в іншому разі через збитковість роботи станція може просто зупинитися. А отже, підконтрольна Україні частина Луганщини залишиться без електропостачання, принаймні в необхідних обсягах. Дотування може відбуватися в різний спосіб. Наприклад, 14 серпня уряд спробував зобов’язати Нафтогаз продавати газ Луганській ТЕС на 2 грн за 1 м3 дешевше, ніж іншим споживачам. Згодом це рішення довелося скасувати. Можна також перекласти вищу вартість «газової» електроенергії на решту споживачів за тими самими «лекалами», як це нині відбувається із «зеленою» електроенергією. Або ж компенсувати цільовим субсидуванням із бюджету.
Але по-перше, у будь-якому разі ціна питання вимірюється сотнями мільйонів гривень на місяць (за оцінками Нафтогазу, від 120 до 300 млн грн залежно від обсягів спалювання блакитного палива та його вартості в різні пори року). А по-друге, це доволі значні обсяги додаткового споживання, а отже, й імпорту природного газу. Приміром, за тиждень роботи на блакитному паливі в листопаді 2018-го ТЕС спалила 20 млн м3 газу. Річне ж додаткове споживання може сягати 0,8–1 млрд м3. Це, до речі, більше, ніж вдалося наростити видобутку блакитного палива в усій країні за кілька останніх років.
Для вирішення локальної проблеми з Луганською ТЕС керівництву країни треба зосереджуватися не на деклараціях про повернення окупованих територій, а на тому, щоб енергетично й транспортно інтегрувати з рештою країни бодай підконтрольні. Необхідно пришвидшити добудову підстанції «Кремінська» та пов’язаних із нею ліній електропередач.
Читайте також: Долар в нижній точці
Це дало б можливість постачати струм на підконтрольну Луганщину із загальної енергосистеми країни. Попри очевидну нагальність і можливість виконати роботи значно швидше, їх зведення представники попередньої влади розтягнули мало не на три роки (розпочали теж лише 2017-го). Водночас це не знімає необхідності будівництва залізничного сполучення між станціями Білокуракине та Сватове, яке з’єднає східну частину Луганської області із залізничною мережею країни. Хоча будівництво цієї гілки Укрзалізниця визнала інвестиційно непривабливим (2,5 млрд грн вкладень при окупності за 30–35 років), це питання за важливістю виходить за межі одного підприємства і є складовою загалом національної безпеки та економічного розвитку прифронтових територій. Або ж їх занепаду. Тим більше, що фінансові втрати, які зазнає держава за будь-якого варіанту дотування газу для ЛТЕС лише упродовж одного року, співставні з усією вартістю під’єднання східної Луганщини до залізничної мережі країни (див. «Злочинна бездіяльність»).
Симптом великої проблеми
Проте проблема монопольної залежності Луганської ТЕС від постачання російського антрацитового вугілля, яка впродовж лише 10 місяців актуалізувалася вже вдруге, — це лише симптом схожої проблеми, однак уже в загальнонаціональному масштабі. Хоч Нафтогаз останнім часом значно активніше нарощує закачування блакитного палива до газових сховищ, щоб мати «запас міцності» на 4–5 млрд м3 більше, ніж зазвичай (на випадок, якщо Росія припинить постачати газ в українську ГТС), фактор антрацитової залежності від РФ здатен нівелювати весь позитивний ефект від такої підготовки.
Попри шостий рік війни, зберігається фактично стовідсоткова залежність від російського антрациту, зрив усіх планів диверсифікації джерел його імпорту чи створення умов для його заміщення вугіллям газових марок, доступнішим як усередині країни, так і на світовому ринку. Понад те, як свідчить проведений нами аналіз, останнім часом така залежність лише посилилася (хоча в другому півріччі 2017-го, після транспортної блокади ОРДіЛО, уже було досягнуто суттєвого прогресу в диверсифікації джерел імпорту антрацитового вугілля) (див. «Зростання залежності»).
Але відтоді навпаки, ми бачимо регрес. Із 3,87 млн т усього ввезеного 2018 року антрацитового вугілля, яке залишається безальтернативним паливом для частини українських ТЕС і ТЕЦ, 3,62 млн т надійшло з Росії та лише 0,25 млн т із Південної Африки. А в першому півріччі 2019-го на РФ припало вже 99,7% усього імпорту антрациту! Його обсяг суттєво зріс, що шкодить внутрішньому видобутку вугілля газових марок та виробництву струму на АЕС із паливних збірок американської компанії Westinghouse.
Окрім Луганської ТЕС, на якій залежність від російського імпорту антрациту вже виявила себе вповні, такі енергетичні проблеми властиві й деяким іншим станціям на територіях, прилеглих до зайнятих ворогом. І насамперед Слов’янській ТЕС на півночі Донеччини, яка також є одним із суттєвих споживачів російського антрациту. Саме вона 2018-го спалила його найбільше — 1,63 млн т. Хоча критичної потреби в її роботі взагалі не було. У березні — квітні 2017 року вона простоювала, однак її потужність успішно компенсували станції, які працювали на газовому вугіллі внутрішнього видобутку, а також Запорізька АЕС.
Урешті, варто нагадати й про те, що чимала частина Києва взимку забезпечується Дарницькою ТЕЦ, яка на шостому році війни в Україні (!) й далі працює на антрациті, придбаному виключно в країни-агресора. А переведення станції на газ створить серйозне додаткове навантаження на газові резерви країни.
Читайте також: «Звільнення» від шахт
Цілком імовірно, що в пік опалювального сезону РФ може спровокувати блокаду постачання до України антрациту, але вже не локально, тобто в луганському масштабі, а в загальнодержавному. І в такий спосіб не лише створить проблеми в українській електроенергетиці, а й змусить витрачати накопичені в сховищах додаткові мільярди кубометрів дефіцитного газу на заміщення антрациту для ТЕС. Ця загроза, яка роками ігнорувалася попередньою владою, схоже, так і не привернула належної уваги нової. Понад те, нещодавно у ЗМІ з’явилася інформація, що державна «Центренерго» підписала договір на постачання вугілля з РФ на 400 млн грн із ТОВ «Нафта Форс», засновник і директор якого має безпосередній стосунок до діяльності групи «Приват» Ігоря Коломойського.
Корупційно-олігархічний відкат, який активізувався після часткових успіхів минулих років, а особливо весни 2017-го, уже відкинув країну назад на шляху зміцнення енергонезалежності. Навіть з огляду на рівень, досягнутий на початку 2017 року.
Вихід — у демонополізації
Деформована логіка внутрішньої боротьби з монополією Ахметова (яка, схоже, має на меті лише прикрити лобіювання схем імпортерів вугілля з РФ), останнім часом активно грає на руку тим, хто прагне посилити залежність української енергетики від російського антрациту. Приміром, неодноразові спроби Міненерговугілля протягнути норму про пріоритетність використання вугілля вітчизняного видобутку перед імпортним наштовхуються на протидію під приводом, що це, мовляв, лобіювання інтересів Ахметова. Аргументи противників ініціативи, яка зменшила б залежність країни від імпорту палива з території агресора, доволі примітивні.
Читайте також: Руйнувати чи не руйнувати? Післясмак реформи банківської системи
Відмова від імпорту антрациту з одночасним нарощуванням внутрішнього видобутку вугілля газових марок та переобладнання під нього всіх ТЕС країни — це оптимальний вихід із проблемної ситуації. Однак цей процес неможливий без демонополізації вуглевидобутку та теплової електроенергетики. Адже наразі внутрішній видобуток вугілля газових марок (поки що основного палива для більшості українських ТЕС) всуціль монополізований ДТЕК Ріната Ахметова. За даними Міненерговугілля, із 27,5 млн т такого вугілля 23,9 млн т 2018 року видобули саме шахти ДТЕК. Також електростанції цього підприємства спалюють понад 80% усього газового вугілля в країні. На шляху від видобувних підприємств до ТЕС воно проходить через офшорні «прокладки», які врешті й концентрують надприбутки. Тож ДТЕК не зацікавлений у нарощуванні обсягів видобутку вугілля, оскільки це приведе до перенасичення ринку та зниження ціни.
Тому ситуацію врятує лише демонополізація внутрішнього видобутку через примусовий розподіл вуглевидобувних та генеруючих активів ДТЕК на принаймні три-чотири справді незалежні компанії. Вони конкуруватимуть між собою й будуть зацікавлені в нарощуванні видобутку, щоб витіснити конкурентів. А це сприятиме зниженню цін на вугілля та, своєю чергою, на струм, вироблений ТЕС, і створить передумови для реального піднесення вуглевидобувної галузі в країні й подолання монопольної залежності від енергоімпорту з території агресора. ДТЕК справді є монополістом, але нерозумно вирішувати питання демонополізації внутрішнього ринку вугілля формуванням цілковитої залежності від імпорту російського антрациту. Особливо тоді, коли вона й так критична.