Віра розповідала не лише про незаконно ув’язнену в Росії сестру, але й про інших викрадених українських офіцерів. “Їх понад тридцять”, – наголосила вона. Мустафа Джемілєв повідомляв про неволю, в яку потрапив цілий кримсько-татарський народ після аннексії Криму.
Коридори й кабінети, звітні фото та підсумкові документи, зустрічі, розмови, сподівання, плани… Скільки було їх, у житті Мустафи Джемілєва? Скільки ще буде? “Особлива людина, виняткова, – каже Каролін Мейєр, співробітниця мерії одного з кварталів Парижа. – Людина втратила Батьківщину, але не силу духа та почуття гумору.”
Каролін взяла відгул, щоб послухати, зокрема, виступ Мустафи Джемілєва на колоквіумі “Використання теми другої світової війни в російській пропаганді”, що відбувся цими днями в паризькому Центрі міжнародних досліджень. “Я не маю жодної краплі ані української, ані татарської крові, – каже жінка. – Але у мене ростуть діти. Якою стане Європа, якщо, після захоплення Криму, все дозволено?”
Така загострена співчутливість і до кримських татар, і до українців — більше виняток, ніж правило. Більшість функціонерів від політики ввічливо вислуховують, радо фотографуються, обіцяють щось незначне і… поспішають на нову зустріч. Так є і буде, бо й ми, поклавши руку на серце, не пишемо листів матерям студентів з Кенії, яких розстріляли цими днями мусульманські фанатики, не збираємо посилки християнам Сирії, не переживаємо за далекі, стражденні народи, на землі яких також іде війна, бо то — далеко. Правило мертвих кілометрів універсальне. І все ж — необхідно їздити, говорити, стукатися у двері та не опускати рук.
Читайте також: Мітка для імператора
Майже за Оруелом, Мустафа Джемілєв розповідав французам про нове кримське життя: про викрадання й вбивства, вилучення забороненної літератури, списків якої ніхто не має, про обшуки, арешти, штрафи, про очевидну свідому діяльність, скеровану на те, щоб виштовхати корінний народ Криму за межі півострова учасники колоквіуму … Ті, хто не відчув “радощів” радянського життя на власній шкірі, слухали доповідь, наче страшну казку, яка закінчиться на останній сторінці книги. Та де та сторінка? Росія витісняє, як може, корінний народ з півострова, здійснюючи, по суті, приховану етнічну чистку, а світ мовчить і вкотре зізнається собі у тому, що не вміє запобігати подібним державним злочинам.
“Військового рішення в Криму нема, – відповів Мустафа Джемілєв на запитання Тижня про те, що треба зробити, щоб Крим зміг повернутися додому, в Україну. – Півострів перетворюється на військову базу. І якщо підтвердиться, що вони завезли туди ядерну зброю, виникає небезпека глобального масштабу, для всього Чорноморського регіону. Вихід, на мою думку — це мусять бути дуже жорсткі санкції. Такі санкції, які примусили б агресора припинити свою політику міжнародного хуліганства та поводитися пристойно. Крім цього, звичайно, дуже важливо, щоб Україна мала достатній військовий потенціал, який дозволить захищати свої кордони. Адже ця агресія та окупація відбулися лише тому, що бойова готовність Збройних Сил України була на той час практично нульовою. Я пригадую, як міністр оборони, після всіх тих подій, виступав у нас у парламенті та розповідав, у якому стані перебуває армія. На 45-мільйонний народ України припадало тільки 40 000 військових. З них лише 6000 можна було вважати боєздатними. В той же час, лише у Севастополі, в Криму, Чорноморський флот мав 20 000-ний корпус. Чому не стріляли? Чому не виконували свій військовий обов’язок? Важко відповісти. Але я пам’ятаю, що до нас зверталися з Києва і просили не виходити на вулицю. Коли парламент Криму захопили “зелені чоловічки”, їх було лиш 110 осіб. Їх можна було захопити та знешкодити. Але Київ просив уникати загострень. Очевидно, боялися, щоб події не відбувалися як у Грузії в 2008 році. Грузія захищалася, але й отримала звинувачення, ніби воює з власним народом. І напевне, сподівалися, що міжнародні угоди, підписані Україною, будуть застосовані. Звичайно, якби тоді ми мали збройні сили в нинішньому стані, ця агресія не пройшла б”.
Читайте також: Врятувати офіцера Савченко
Віра Савченко, сестра викраденої української льотчиці Надії, також закликала політиків, у Парижі та в Брюселі, до нових, дієвіших санкцій. Справа Савченко — це втілення зневаги Кремля до цінності людського життя, в певному сенсі — перемога брехні над правдою, цинізму — над людяністю. Західні співбесідники Віри все це визнають, обурююьтся, висловлюють співчуття та обіцяють нові листи, резолюції, звернення… Чи спрацює цей дипломатичний механізм, якщо до цього часу він не дав результату? Сподіватися треба, не опускати ж руки. Але підстав для оптимізму немає.
“Ми з Майдану, там згорів наш страх,” – каже Віра, і голос її такий же твердий, як у сестри. Вільний світ з неохотою спостерігає за конфіскацією свободи, – цілих народів та окремих особистостей, що її дозволяє собі Росія. Дозволяє, бо не заважають інші. В Брюсcелі та в Парижі звикають до нової війни, що тліє й жевріє у трьох годинах літаком на Схід. Європейці не хочуть вірити, що свавілля й дикість здатні зламати й їхнє упорядковане життя. Вони ввічливо слухають. Співчувають. І виголошують, що не готові продавати зброю Україні.
А у Віри Савченко, у Мустафи Джемілєв та в усіх нас не залишається іншого шляху, як наполягати та переконувати. Знаходити аргументи, повертатися до незакінчених розмов, оновлювати тему. Так переможемо. Питання — якою ціною?