Відомо, що найчастіше їй відводять місце відокремленого від світської держави чинника з урегулювання, зокрема, психологічних, екзистенційних і моральних проблем. Але релігію варто окреслювати ще й як особливе культурне формування, що й далі видозмінює людське буття. І якщо знову назріла потреба визначити релігійний феномен, то визнаймо, що в основі однієї з його дефініцій лежить розподіл світу на дві половини, власне кажучи, поцейбіччя та потойбіччя. Перше є ареною дій, а друге взірцем, що дає змогу ретельно зважувати свої вчинки з огляду на речі, над якими людина ніколи не владна. Зазвичай ці складові називають відповідно вимірами профанного (повсякденного) і сакрального (священного).
Регулярна буденна діяльність, на перший погляд, не передбачає якихось застережень. Це ж бо плетиво, з якого зіткане все наше життя. Здавалося б, навіщо зайвий раз вдаватися до подвоєнь, якщо практика вимагає лише послідовності наполегливих зусиль. У давнину, коли світ був менш освоєним, а людина більше залежала від стихійних сил, вона призвичаювалася бачити в царині сакрального джерело не тільки захисту, а й покарання. Це зараз їй мариться, нібито вона мало не повновладний господар буття. Раніше у зверненні до священного найчастіше звучав мотив підтримки космічного порядку, де земне улаштування мислилося продовженням небесного укладу. Відомий дослідник сакрального Роже Каюа добачає в цьому ареалі амбівалентні ознаки: захоплення й страх. Справді, божество могло виступати і як загрозлива, і як любляча сутність.
Ось чому священне мало вагу притягальної і застережливої сили. Втім, змішувати сакральне з профанним ніколи не вдається. Свої життєві ритми ми підпорядковуємо цим двом елементам. Наприклад, п’ять днів працюємо, а у вихідні робимо перерву, щоб вирватися з рутини, воліємо щось відсвяткувати й поспілкуватися з друзями чи присвятити день близьким. Навіть щойно вжиті слова «відсвяткувати» й «присвятити» містять у собі відбиток сакрального. І хоча зовсім не виконуються ритуали на честь якогось конкретного божества, неодмінно відчувається наближеність до чогось виняткового.
Те саме стається з тими, хто йде до храму. Вони відриваються від буденності в прагненні очиститися від нашарування турбот і тягарів. Чисте святкове вбрання зайвий раз підкреслює це. Отже, у релігійному уявленні світ розподіляється відповідно до важливих життєдайних і протилежних їм сил. Так було віддавна, і ця матриця функціонує надалі, позаяк ми не можемо не формувати для себе визначальних цілей або жити без ідеалів і розуміння чогось вищого порівняно з усім приземленим. Ба більше, релігія як частина світу культури зумовила появу таких витворів регуляції людської психіки, як совість. Остання врешті перетворилася на вагому інстанцію, завдяки якій провадиться самооцінка. Сумління є своєрідним ідеальним щаблем особистості, умовною мірою святості, з позицій якої вдається подивитися на себе й переосмислити тло буденщини.
Нині, коли індивід жвавіше емансипується, маючи більше шансів бути незалежним від колективних думок, неважко пересвідчитися в тому, як релігія поступово позбувається монополії на право бути єдиним суспільним інтегратором. Остаточно не втрачаючи позиції в соціумі, вона сильніше закріплюється на персональному рівні. Та про свої стосунки з божеством людина не поспішає багато просторікувати в публічному просторі. Бачиться так, що й дотримання культових відправ дещо поступається внутрішньому переживанню досвіду священного. Звільна воно виходить за межі традиційного уявлення про релігійність. Дедалі частіше сакралізуються певні особи, речі, ідеї, життєвий триб. З’являються все новіші вияви сакрального: у коханій людині, дитині, справі, спільноті, державі тощо.
Десь охоче сакралізують владу: правителя згодні приймати будь-яким і скільки завгодно. А для когось, навпаки, виразною ознакою розвою є свобода. У цьому випадку релігія залишається топосом боротьби за справедливість. Згадаймо, коли на Майдані почалися розстріли, протестувальники знаходили собі притулок у стінах церков. Тоді дивно буде думати, ніби релігія цілковито перебуває поза політичним життям, а її завдання обмежується суто вибудовуванням окремого шляху до сакрального. Навіть суперечки щодо канонічності чи неканонічності якоїсь конфесії мають чіткий ідеологічний акцент. Так, розпізнавання політичної складової релігії інколи допомагає мобілізувати ідентичність — індивідуальну, соціальну, національну та інші.
Властивий релігії ефект подвоєння робить її ланкою опосередкування між долішнім і горішнім, а земні поривання вимагають звірки з чимось досконалішим, витонченішим. Але релігію хибно вважати догматично-непорушним осередком тиранічної вимогливості. Вона всякчас потребуватиме трансформацій під впливом соціокультурних реалій, а також нових людських прагнень і сподівань. У цій перспективі унікальність людини полягає не лише в її спроможності створювати грандіозні блага цивілізації, а й у тому, що вона через посередництво релігії й далі невтомно шукає баланс між профанним і сакральним.